9 жовтня 2025 року Борщівський районний суд Тернопільської області оголосив вирок у справі № 594/1204/25: мешканку регіону визнали винною у перешкоджанні законній діяльності Збройних Сил України…
На жаль, доводиться констатувати, що частина посттоталітарного українського суспільства досить важко відмовляється від своїх рабських кайданів. Інколи радянські міфи їм ближчі ментально й морально, і люди не хочуть їх переосмислювати. Процеси декомунізації і деколонізації є яскравим цьому підтвердженням, адже ще й досі тисячі українських міст і сіл мають вулиці, названі ім’ям радянського генерала Миколи Ватутіна, якого сучасники називали «кривавим людожером» і «червоним катом».
Микола Ватутін — етнічний росіянин, який ненавидів наш народ, хоча багато хто вважає, що він був українцем. Народився в селі з промовистою назвою Чєпухіно і у 18 років пішов добровольцем на війну з Україною. Спершу знищував підрозділи Революційної повстанської армії Нестора Махна біля Луганська і Старобільська, а потім брав активну участь у війні проти залишків армії УНР — повстанців Холодного Яру.
У 1938 році полковника Ватутіна призначили начальником штабу Київського особливого військового округу, на базі якого був сформований Український фронт, що брав найактивнішу участь у вторгненні срср у Польщу згідно з пактом Молотова — Ріббентропа.
Попри всі намагання радянської пропаганди героїзувати Ватутіна, документи свідчать, що він був бездарним командувачем. Наприклад, під час Курської битви влітку 1943 року Воронезький фронт під його командуванням за тиждень активних боїв фактично втратив свою боєздатність. Одна лише п’ята гвардійська танкова армія під командуванням генерала Ротмістрова, що входила до складу Воронезького фронту, на Прохорівському полі 12 липня за один день боїв проти 3-го танкового корпусу Ваффен СС втратила понад 200 танків. Натомість есесівці втратили лише чотири.
Поповнювати особовий склад генерал армії Ватутін вирішив за рахунок примусової мобілізації. На «звільненій» від німців лівобережній Україні командири його частин хапали все чоловіче населення, навіть дітей 16 років і 65-річних чоловіків, без зброї та військової форми гнали їх на німецькі танки та кулемети. Саме на його совісті сотні тисяч загиблих «чорносвитників». Про «чорнопіджачників», «чорнопіхотинців», «чорнобушлатників» як явище під час визволення окупованих німецькими загарбниками територій срср у радянський час було заборонено писати і говорити.
Щоб під чергову дату жовтневого перевороту «визволити» Київ, Ватутін і Жуков провели Букринську операцію, під час якої армія зазнала величезних втрат. Упродовж півторамісячної битви за Київ на Першому Українському фронті загинули від 400 тисяч до 1,5 мільйона бійців, з яких лише в районі Букринського плацдарму — понад 200 тисяч (втрати німців були вдесятеро меншими). Німецькі кулеметники сходили з розуму від того, що весь час розстрілювали неозброєних людей в цивільному, але на місце одних вбитих ішли шеренги нових. Умови, в яких радянські частини брали Київ, здебільшого мали такий вигляд: вояки в домашньому одязі йшли, як на ешафот, адже попереду — широченна холодна ріка, німецькі кулемети, бомби, а позаду — «загороджувальні загони» автоматників НКВС. Десятки тисяч вбитих солдатів і досі лежать непохованими довкола Києва. Втрати виявилися такими жахливими, що кілька днів води Дніпра були червоними від людської крові, тіла масово спливали навіть після льодоходу навесні наступного року, сотні трупів виносило течією в Чорне море. Є навіть свідчення, що окремі з них прибивало до узбережжя Туреччини…
Подібне «закидання трупами» ми спостерігаємо й сьогодні в діях російської армії, особливо в Бахмуті, Авдіївці та на інших ділянках, які вони хочуть взяти «до якоїсь дати».
Подібні втрати можуть свідчити про свідоме знищення своїх військ, але не у випадку радянської чи російської армії, для яких характерна природна тупість та бажання вислужитися перед верховним начальством. Захмарні втрати — це прямий наслідок клінічної безалаберності орків та невміння хоч якось оцінювати бойову обстановку, особливо під час активних боїв.
Букринська операція, у плануванні якої брав участь Ватутін, не лише одна з найкривавіших битв у Другій світовій війні, а й один із найбільших військових злочинів в історії людства. Вершиною цинізму було поставити пам’ятник у самому серці столиці України воєначальнику, що особисто призвів до масштабної демографічної катастрофи, наслідки якої ми відчуваємо й понині, з написом «Генералові Ватутіну від українського народу». А також назвати на його честь міста й села, проспекти і вулиці по всій Україні…
Бог усе бачить, тож карма і людські прокльони наздогнали воєначальника на Волині 29 лютого 1944 року. Червоний катюга по заслузі отримав кульове поранення від бійців Української Повстанської Армії, і через невдале лікування невдовзі помер у Києві. Він став одним із чотирьох командувачів радянськими фронтами, що загинули в роки німецько-радянської війни. Після його смерті, аби помститися, в радянських тюрмах масово страчували українських повстанців.
Похорон генерала у 1944 році, ймовірно, був найграндіознішим у воєнний час в срср. Прощання тривало три дні. Поховання воєначальника в Маріїнському парку, поблизу будівлі Верховної Ради урср та спорудження у 1948-му, до 30-річчя урср, помпезного надмогильного пам’ятника заклало передумови культу його особи, що особливо розвинувся в 1960-ті. А між іншим, саме цей парк був місцем масових розстрілів киян бандою Муравйова в 1918 році, і поховання тут «видатного сталінського полководця» мало на меті також стерти пам’ять про попередні більшовицькі злочини…
9 лютого 2023 року пам’ятник Ватутіну в Маріїнському парку Києва нарешті був демонтований, незабаром на одному з цвинтарів мають перепоховати його останки. Хоча логічніше було б відправити пакет із ними до росії, щоб не забруднювали залишки окупантів нашу святу українську землю.
