Головнокомандувач червоних військ в Україні михайло муравйов став символом більшовицького терору та справжнім антигероєм в українській історії. Його дика, звіряча жорстокість злякала навіть «товаришів» по партії. Лякала настільки, що вони поскаржилися на нього лєніну. Навесні 1918 року ексглавком був звинувачений ЧК у «контрреволюційній діяльності», заарештований і більше як місяць перебував під слідством, доводячи доцільність своїх дій у війні радянської росії проти Центральної Ради. І був виправданий «у зв’язку з відсутністю складу злочину»! Адже більшовицькі вожді й самі були готові «лити кров людську, як водицю» в будь-який зручний для цього момент.
михайло муравйов ще змалку відрізнявся буйним норовом. Його вигнали з семінарії через постійні бійки, а перебуваючи на військовій службі, він вбив свого однополчанина, за що був засуджений до 1,5 року у штрафній частині й позбавлений офіцерського звання.
Зазнавши травми голови під час російсько-японської війни та поранення уламком гранати під час Першої світової, муравйов до всього став ще й психічно ненормальною людиною. Однак його пристрасть до терору, схильність до насильства й жорстокості цілком могли бути й непов’язані з пораненнями, а виражати сутність натури етнічного московита, що яскраво проявляється в росіянах у кожному військовому конфлікті.
Уже через два дні після більшовицького перевороту в Петрограді колишній чорносотенець та лівий есер муравйов зустрівся зі свердловим і з лєніним і був уповноважений ними організувати боротьбу з мародерами, які грабували петроградські винні крамниці. Застосовуючи найбезсоромнішу демагогію, одержимий мрією стати «червоним Наполеоном», він очолив мародерські банди, що діяли іменем радянської влади, і 16 січня 1918 року повів їх на війну з «Київським режимом».
Задля знищення «мазепинців» та задоволення свого честолюбства більшовицький головком був готовий на багато чого: чи йшлося про життя десятків тисяч людей, чи про долю міст із тисячолітньою історією. Його перебування в Україні відзначилося нечуваними грабунками мирного населення, терором і звірствами.
Так, уже під час перебування муравйова в Харкові по місту їздив броньовик з написом «Смерть украинцам!». Портрети Шевченка зривали зі стін і топтали ногами, говорити на вулицях українською мовою стало небезпечно. Під час захоплення Полтави муравйов наказав розстріляти 98 юнкерів та офіцерів Віленського військового училища.
«Знаєте, як я братиму Київ, — казав він якось у запалі своєму оточенню, — я візьму анархістів, дам їм бомби, кинджали — вони увійдуть до міста вночі, всіх різатиму. А вранці я віддам наказ, і всі заводи працюватимуть, усе місто житиме тихим життям, усі будуть вражені…». Напередодні взяття української столиці муравйов, за свідченням очевидців, звернувся до військ з такою промовою: «Наше завдання — взяти Київ… Ви багато страждали, але вони кров’ю відповідатимуть за ваші страждання… Дайте тільки дістатися Києва. Якщо знадобиться — каменю на камені не залишу в Києві. Жителів не шкодувати, вони нас не шкодували, терпіли господарювання гайдамаків… Нема чого боятися кровопускання: хто не з нами — той проти нас».
4 лютого 1918 року в Дарниці під Києвом муравйов видав наказ про «безпощадне знищення всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів російської революції». Під час штурму міста застосовувалася хімічна зброя, був проведений масований артобстріл (до 15 тис. снарядів), внаслідок якого, серед інших, три дні палав будинок Михайла Грушевського на Паньківщині.
У захопленій столиці більшовики організували «класовий терор». Відбувалися грабежі, насильства, вбивства.
«У саду палацу (тепер — Маріїнський парк у Києві), який був названий „штабом Духоніна“, — розповідав очевидець подій, — розстрілювали дуже багато людей без жодних підстав. Розстріли проводилися на розсуд самих червоногвардійців. Всі трупи були роздягнені й усе, що з них знімали, тут же, на очах у натовпу, розподілялося між тими, хто розстрілював. Коли на місце розстрілів приїхав муравйов і побачив, що відбувається, він почав закликати до подальших розстрілів, кажучи, що головне тепер бути нещадними».
Були розстріляні представники інтелігенції, вояки та цивільні громадяни. За різними підрахунками, жертвами різанини стали від 2 до 5 тисяч осіб. Серед вбитих були київський митрополит Володимир, генеральний секретар земельних справ УНР Олександр Зарудний, член Центральної Ради Ісак Пугач. Було страчено близько тисячі офіцерів та генералів: Б. Бобровський, А. Разгон, Я. Сафонов, Н. Іванов, Я. Гандзюк та інші.
Сам михайло муравйов описував ці події так: «Ми йдемо вогнем і мечем встановлювати радянську владу. Я зайняв місто, бив по палацах і церквах… бив, нікому не даючи пощади! Дума Києва просила перемир’я. У відповідь я наказав душити їх газами. Сотні генералів, а може й тисячі, були безжалісно вбиті… Так ми мстилися. Ми могли зупинити гнів помсти, проте ми не робили цього, тому що наше гасло — бути нещадними!».
Втім, насильство, мародерство, а отже, і ненависть, яку викликали радянські війська у населення, поступово почали лякати й самих більшовиків. Коли з Харкова до Києва прибув уряд «радянської України», він був ошелешений анархією в армії й тисячами трупів у парках Києва… «муравйов не вміє керувати військом і оцінювати обстановку, ставить підлеглим нежиттєздатні завдання», — констатували більшовицькі функціонери.
Врешті, змусивши «київську буржуазію» виплатити контрибуцію в п’ять мільйонів рублів для утримання війська, муравйов залишив Київ і подався до Одеси. Там якраз було проголошено «Одеську радянську республіку». Під його орудою наприкінці лютого — на початку березня 1918 року проведено акцію із захоплення найбагатших одеситів та обміну їх на 10 мільйонів рублів на потреби червоної армії. Окрім того, він оголосив воєнний стан у місті, наказав знищити всі винні склади, розігнав міську думу, вилучив усі гроші з банків та з кас усіх підприємств, включаючи навіть ті, що призначалися для виплати зарплат робітникам, що нібито підтримували «владу рад». Насамкінець він влаштував на підконтрольній території «військово-революційні трибунали», а відступаючи під тиском українських та німецьких військ з Одеси, дав наказ своїм підрозділам «відкрити вогонь з усіх гармат по буржуазній і національній частині міста та зруйнувати її».
Повернувшись до москви, вже 16 квітня 1918 року муравйов отримав нове призначення — у Баку, «військовим керівником Закавказзя», проте наслухані про події в Україні місцеві більшовики вкрай різко виступили проти його кандидатури. До того ж 28 квітня муравйова було заарештовано ЧК і кинуто до в’язниці після того, як представники комітету «1-ї революційної армії», які прибули з України, звинуватили ексголовкома «у розправах, розстрілах, самодурстві, наданні армії права грабувати міста, села та ін.». Почалося слідство, яке тривало до початку червня, за результатами якого звинувачення не було підтверджено й муравйов був звільнений.
13 червня 1918 року він отримав чергове «високе призначення» — командувачем Східного фронту. Проте вже в липні 1918 року спробував підняти заколот і виступив з ініціативою створення Поволзької радянської республіки на чолі з лівими есерами, закликаючи солдатів до війни проти більшовиків, які «продали росію німцям». Виступ не вдався, і муравйов був убитий латиськими стрільцями. А лєнін і троцький оголосили його зрадником і ворогом народу, але опублікували своє звернення вже після того, як муравйов був застрелений.
Отак безславно й закінчив своє життя підполковник царської армії, лівий есер та більшовицький головком михайло муравйов. Земля йому скловатою.
