Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
Уродженця Бессарабії Григорія Котовського намагався наслідувати ватажок терористичного угруповання «днр» олександр захарченко. І це не випадково. Адже саме Котовський був причетний до створення червоних «денеерів» в Україні. Зокрема в період існування так званої одеської радянської республіки в січні-березні 1918 року він командував кавалерійською групою в збройних силах сепаратистів. Але про все по черзі.
Народився майбутній комкор більшовиків у польсько-російській родині під Кишиневом, але оскільки батьки рано померли, став вихованцем хрещеного — вірменського барона Григорія Мірзояна Манук-бея. Той подбав про освіту Котовського — оплатив його навчання в агрономічному училищі. Коли звідти вигнали за хуліганство, допоміг сяк-так закінчити інше сільськогосподарське училище.
За фінансові махінації та непорядну поведінку Котовського двічі арештовували: вперше 1902-го, вдруге — 1903 року. Від початку 1904 року перебував на нелегальному становищі, очолював невелику групу есерів, що займалася грабунками «з політичних мотивів». Проте вже наступного року Григорій вщент розвалив організацію одеських есерів — вони покинули небезпечний політичний тероризм заради солодкого блатного життя з борделями, ресторанами та іншими принадами злодійського світу.
У 1905 році грабіжника знову заарештували. Цього разу за ухиляння від мобілізації під час російсько-японської війни, примусово направили до війська, звідки він дезертирував і організував загін озброєних розбійників, на чолі якого коїв напади на приватні маєтки, державні установи й заможних громадян Бессарабської губернії. Не оминув увагою навіть маєток свого хрещеного та благодійника Манук-бея.
1907 року Котовського заарештовано вчетверте, засуджено до 12 років каторжних робіт і заслано в Нерчинськ (нині місто Забайкальського краю, рф), де він працював на будівництві Амурської залізничної магістралі. Втік із Нерчинська в лютому 1913-го, вбивши двох конвоїрів. Згодом, повернувшись до звичних справ в Одесі, був вп’яте заарештований і засуджений до страти.
Слід зауважити, що він був не тільки запеклим карним злочинцем, а й висококласним брехуном. Вигадував про себе «неймовірні» історії й охоче розпускав плітки, спрямовані на різні цільові аудиторії. Це мало ефект. Після оголошення смертного вироку за нього заступились як прості селяни, які мітингували в Одесі, так і дружина впливового російського генерала Брусилова, якій Котовський написав листа про свою «тяжку долю».
Під тиском громадськості в травні 1917 року його умовно звільняють та направляють до Діючої армії російської імперії — на Румунський фронт Першої світової війни. Проте менш ніж за рік він уже товариш більшовиків і разом з Михайлом Муравйовим влаштовує «червоний терор» в Одесі. Жертвами більшовиків тоді стали понад 2000 цивільних мешканців міста.
Коли Одеський «денеер» розігнали українські й німецькі війська — Котовський утік до донецько-криворізької радянської республіки. Коли й цих сепаратистів було ліквідовано українською армією — подався до москви. Там якраз колишні однопартійці-есери підняли повстання проти більшовиків, проте на чиєму боці був Котовський — повстанців чи їхніх душителів — досі невідомо.
Але влітку 1918-го він знову в Одесі й знову грабує. Цього разу денікінців і французів, які тут тимчасово панували. Воював зухвало й успішно, проти всіх — українців, поляків, румунів, білих, навіть своїх — одеських бандитів.
Ще з початку своєї «бандитської кар’єри» «Кот» (таким було його псевдо в кримінальному світі) підтримував тісний зв’язок з відомим одеським нальотчиком Мішкою Япончиком (Мойшею Вінницьким), який вважав Котовського «заслуженим паханом». На початку 1919 року з одеських євреїв і бандитів був сформований більшовицький загін на чолі з Япончиком і направлений під командування Котовського воювати з Дієвою армією УНР. Проте вже 4 серпня 1919 року червоні розстріляли Япончика та його підрозділ у Вознесенську.
З грудня 1920 року Котовський командував 17-ю дивізією червоного козацтва, що складалася з молдован, татар, євреїв, киргизів та китайців. Такими були війська маріонеткової «української радянської соціалістичної республіки» — «червоні козаки», противага вільному козацтву УНР. Дивізія Котовського, що придушувала національну революцію в Україні, відзначалася особливою жорстокістю: вояки регулярно грабували, вбивали та випалювали міста й містечка. Ці ж кавалерійські частини згодом брали участь у придушенні Тамбовського повстання.
Котовський відзначався жорстоким поводженням з полоненими та їх розстрілами. Особливо лютував, коли чув українську мову. Він безпосередньо причетний до розстрілу 359 полонених вояків армії УНР — учасників Другого зимового походу. Їх розстрілювали групами впродовж трьох днів. Масове вбивство беззбройних бранців — тяжкий воєнний злочин, проте для послідовників карателя, сучасних терористів і рашистів, це, на жаль, також норма…
Після розстрілу українських вояків під Базаром кар’єра Котовського пішла «вгору». Він став командиром 2-го кавалерійського корпусу, найближчим соратником Михайла Фрунзе, членом всеросійського центрвиконкому, головним ревізором центрального управління промрадгоспами…
Штаб 2-го кавалерійського корпусу з жовтня 1922 року перебував в Умані. Під час НЕПу, коли військам дозволили займатися господарською діяльністю, Котовський розвернувся на всю.
Почав із «собачого бізнесу», ставши монополістом цієї справи на території України. Солдати його корпусу влаштували справжній геноцид бездомних псів і котів — тільки за 1924 рік убили близько 60 тисяч тварин, а з їхніх шкір і тушок робили мило, шапки та взуття.
В Умані, де був штаб корпусу, Котовський взяв в оренду цукрові заводи, контролював торгівлю м’ясом і постачання червоної армії на південному заході урср. Навіть пиво варив — як для корпусу, так і на продаж. Котовський задешево скуповував у селян сировину, а на відкритих чи відновлених млинах і заводах задурно працювали солдати. Завдяки безоплатній рабській праці підлеглих демпінгував ціни й розоряв конкурентів. Заробляв мільйони. Куди поділися ці гроші — досі не відомо. Торгував по всій Україні, у суміжних областях росії та навіть за кордоном — у Польщі й Чехословаччині.
Став одним з ініціаторів створення Молдавської автономної радянської республіки в складі України, яку розглядав як базу сформованого ним і підпорядкованому йому військового корпусу. Для місцевих чиновників і силовиків він став фактичним диктатором. Тут не діяли радянські закони чи власне ради — все вирішувало слово Котовського. Поза очі автономію називали «республікою Котовія».
«Надмірна самостійність» Котовського викликала щоразу більше роздратування у радянського керівництва і спецслужб. Врешті, в серпні 1925 року він був убитий співробітниками ДПУ. Після смерті його, як лєніна, поклали в мавзолей і зробили одним із головних радянських ідолів. Його тривалий час оспівувала пропаганда та масова культура. Зокрема у 1940 році Котовському присвятили музичну сюїту, частиною якої була пісня «Смуглянка-молдаванка», у 1942-му зняли фільм «Котовський». На його честь у срср було названо аж три міста.
Від 2015 року згідно із Законом України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» прізвище Котовського внесено до списку осіб, чия діяльність підпадає під декомунізацію й має бути назавжди стерте з мапи України.
