Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Андрій на позивний «Коршун» родом із Хмельниччини, та на початок широкомасштабного вторгнення жив в Ірпені Київської області. Його батько й дідусь були військовими, проте чоловік через стан здоров’я не зміг піти їхніми стопами, тож вступив до обліково-економічного факультету Національного університету державної податкової служби України, що в Ірпені.
— Працював я близько 6 років у великій компанії, що пов’язана з будівельною сферою. Там пройшов шлях від аудитора до начальника контрольно-ревізійного відділу, поєднуючи приємне з корисними: об’їздив свого часу з перевірками майже всю країну, бачив дуже багато красивих місць. Згодом вирішив розвиватися та став бізнес-аналітиком, працював одночасно у двох великих компаніях, одна з яких була найбільшою в Україні, — розповідає гранатометник механізованої роти окремого батальйону територіальної оборони Андрій.
З початком широкомасштабного вторгнення армієць майже з перших хвилин відчув, що розпочалася велика війна, адже прокинувся від вибухів бомбардування аеропорту в Гостомелі, що розташований неподалік від його квартири. Першою думкою воїна було забезпечити свою родину продуктами, коштами й медикаментами дружину, яка на той час уже була вагітною.
— Тоді, незважаючи на вагітність дружини, я вже думав над тим, щоб скоріше одягнути військовий однострій і йти боронити країну. Територіальний центр комплектування, до якого я приписаний, був у Бучі, й туди я, звичайно, не міг потрапити. У той час разом зі співмешканцями будинку ми намагалися якось убезпечити своїх рідних, серед яких було чимало жінок і дітей, і обладнали два бомбосховища. Розкладали мішки з піском на вікна, утеплювалися й робили запаси води, їжі та одночасно поставляли харчі для наших хлопців з ірпінської тероборони, — пригадує Андрій.
На початку березня ворог уже впритул підійшов до Ірпеня, і Андрій разом з іншими співмешканцями намагалися евакуювати людей у безпечне місце. Єдиним мостом, через який можна було виїхати з міста, був залізничний. На щастя, вони змогли виїхати цим шляхом, проте наступного дня аналогічний потяг потрапив під обстріл.
— Жінки й діти вже боялися виїжджати з міста з огляду на останні події, і мені через зруйнований міст пощастило потрапити на позиції наших військових, які з радістю хотіли допомогти вийти з оточення місцевим мешканцям. Десь 3 березня на нашу парковку прилетів «Град», за метрів 20 від бомбосховища, яке ми облаштували. На щастя, тоді ніхто не постраждав. Втрачати часу ми не хотіли, й наступного дня вже йшли стрілецькі бої на сусідніх вулицях. Не було електроенергії, водопостачання, тож ситуація була критична й залишилися люди лише з 18 квартир нашої багатоповерхівки, — повідомив воїн.
Наступного дня військовий разом із мешканцями, котрі погодилися евакуйовуватися, вирушили в бік столиці й перше, що вони побачили, — російський літак на низькій висоті, який робив пуски ракет у бік Києва. Попри це всі дісталися столиці живими й неушкодженими. Вже пізніше армієць дізнався, що його житло було пошкоджено від ворожих снарядів, а також про те, що дружина чекає сина.
У Києві Андрій одразу ж пішов у найближчий територіальний центр комплектування, проте йому було важко потрапити до війська, адже він був непридатний у мирний час і обмежено придатний у воєнний. Однак завдяки його наполегливості, сміливості й упевненості його все ж узяли до війська.
Найулюбленішою справою Андрія є гра на гітарі, якою він займається із 6 років, свого часу він навіть був солістом хору й ансамблю.
— На фронті це є елементом психологічного розвантаження. І одного разу лише за 15 хвилин я створив пісню про свій батальйон. Це було спонтанно, легко й невимушено. Свої думки я виклав на папері й поклав на музику, — усміхається чоловік.
Це ті, хто здійнявся за покликом серця,
Це ті, хто рішуче взяли зброю до рук,
На фронті додали вони більше перцю —
І танки русні перетворюють в бруд…
Нині чоловік виконує бойові завдання на Донеччині, обороняючи рідну землю від рашистів.
Удома на Андрія з нетерпінням чекає кохана дружина з маленьким синочком, заради яких він і вважає необхідним боронити свою країну та звільняти кожен клаптик рідної землі.
Фото та відео автора та з особистого архіву українського захисника
