Про одну з моделей повітряних суден, що були перетворені на брухт на ворожих летовищах у перший день нинішнього літа, — літак далекого радіолокаційного виявлення та управління А-50,…
Морпіх Олександр Дідур на початку широкомасштабного рашистського вторгнення захищав Україну в Маріуполі у складі бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Важкопораненим потрапив у російський полон, де пробув майже 15 місяців без кваліфікованої медичної допомоги. Сашко втратив ліве око, на правій руці ампутовано три пальці, ліва рука розтрощена, вибуховою хвилею вибито зуби, а в голові досі залишаються уламки від снаряду. Кореспондент АрміяInform зустрівся з хлопцем у госпіталі, де він нині продовжує лікування.
Від смерті врятував побратим
…Снаряд, випущений рашистським танком по будівлі, розірвався дуже близько. Сашка підкинуло і відшпурнуло на декілька метрів. Настала суцільна темрява. Тіло боліло, рухатись було неможливо. Дідур відчував, що хтось наблизився до нього. По голосу впізнав Антона Кобильника — свого другого ангела-охоронця. Першим був той, що не дав розірвати його тіло на шматки від ворожого снаряда. Спочатку було бажання відматюкати Тоху за те, що разом із хлопцями не спустився до бункера перед обстрілом. Та сил бодай щось вимовити не було зовсім. Кобильник, хоча й сам був поранений, підхопив сержанта Дідура за лямки броника і сходами потягнув до приміщень підвалу, де розташовувались інші бійці взводу.
Сашко час від часу непритомнів. Повіки очей не розтулялися через суцільну плівку, яка утворилася від запеченої крові, перемішаної з брудом. Зате з’являлись видіння, наче кадри кінохроніки з не такого вже далекого довоєнного минулого: ось він працює баристою, виступає з другом в Comedy Club, а ось зі сцени просить руки чарівної Аліси, з якою згодом і став на весільний рушник…
Художниця допомогла стати співавтором художнього полотна
…Наша з Олександром зустріч у госпітальній палаті збіглася в часі з приходом до нього художниці Тетяни Красної. Місія Тетяни Іванівни полягала в тому, щоб допомогти пораненому бійцю вперше (!) стати співавтором художнього полотна. Готова картина буде передана до Київського національного академічного театру оперети для участі в художньому аукціоні, а виручені кошти з продажу виставлених на аукціон картин спрямують на підтримку ЗСУ.
Якщо відверто, я перебував в легкому збентеженні — на правій робочій руці Сашка я помітив лише два пальці. Чи зможе?
— Я ніколи картин не писав, — з усмішкою відповів на пропозицію Тетяни Красної відтворити під її керівництвом на полотні червону калину.
— Все в тебе вийде, — підбадьорила сержанта художниця.
У тому, що Тетяна Красна обрала об’єктом для майбутньої картини саме гілку калини, відчувався певний символізм. Калина — це наш духовний світ. Наша спадщина, яка опредметнює духовний потяг до свого берега, своїх традицій, до рідної землі, яку потрібно захищати. Так, саме калину мав написати сильний духом морпіх, який вистояв на заводі Ілліча і якого не зламав полон.
Саме калину мав написати сильний духом морпіх, який вистояв на заводі Ілліча і якого не зламав полон
Сашко досить швидко наніс загальний фон, і ось уже перші маленькі червоні кільця майбутніх ягід калини лягли на полотно. Хлопець впевнено тримав пензель двома вцілілими пальцями і, затримуючи подих, акуратно виводив кружальця.
За першою освітою — кулінар
— Взагалі-то у мене перша освіта — кулінар четвертого розряду після закінчення Херсонського вищого професійного училища ресторанного господарства, — розповідав під час малювання Дідур. — Кулінаром я так ніде й не працював, а от для сім`ї дуже люблю готувати. Строкову служив матросом на підводному човні «Запоріжжя».
А любов до спорту привела мене на факультет фізичного виховання та спорту Херсонського державного університету. Адже свого часу серйозно займався самбо і дзюдо, став кандидатом у майстри спорту з цих дисциплін. А ще був помічником дитячого тренера секції з боротьби в рідних Олешках.
Розповіді про фрагменти біографії не відволікають Сашка від створення на полотні першої грони калини. По всьому видно, що схвальні репліки Тетяни Іванівни надихають його, і хлопець з подвійним завзяттям працює пензлем.
Рік війни для Сашка завершився першим пораненням
— Коли у 2015-му році на фронті загинув мій товариш, я остаточно вирішив, що настав час знову одягнути військовий однострій, — продовжує Дідур. — У військкоматі мене скерували до 1-го окремого Феодосійського батальйону морської піхоти.
Рік війни для Сашка завершився першим пораненням. Після одужання був зарахований до складу артилеристів бригади імені генерала Алмазова, а згодом остаточно закріпився в зенітному ракетно-артилерійському дивізіоні 36-ї бригади морпіхів. У її складі й зустрів російське широкомасштабне вторгнення.
Підрозділ морпіхів, у якому воював Дідур, відбивав ворожі атаки на території маріупольського заводу імені Ілліча. Олександру з побратимами одного разу навіть вдалося збити російський літак. Але з кожним днем катастрофічно не вистачало води, закінчувались запаси продовольства, а головне — танули боєприпаси. Дистанція між українськими захисниками й окупантами щодня зменшувалася. Проте бійці стояли до останнього набою.
Майже 15 місяців провів у полоні…
…Олександр Дідур не пам’ятає, як його перев’язували та надавали першу допомогу після вибуху танкового снаряда його побратими, а потім і медики Маріупольського госпіталю в бункерах іншого цеху. Майже тиждень подій просто вилетів з пам’яті. Важкопораненим він опинився в полоні. Прийшов до тями лише 16 квітня 2022 року в лікарні Новоазовська. Тоді ж, за словами Олександра, відбулось перше інтерв`ю-допит російських пропагандистів з відеозйомкою. Транзитом пройшов через 15-ту лікарню Донецька та горезвісну Оленівку до виправної колонії Горлівки.
Тортури і знущання були традиційними для всіх російських таборів, де утримувалися українські військовослужбовці: побиття, електрошокери, моральне знущання, зв’язування мотузкою на кілька годин в незручній позі, але найогиднішим було вивчення російського гімну. Меддопомога надавалась лише з приїздом представників Червоного Хреста.
Тортури і знущання були традиційними для всіх російських таборів, де утримувалися українські військовослужбовці, але найогиднішим було вивчення російського гімну
— Була тверда віра в те, що про нас пам’ятають і займаються відповідні структури, зокрема, Координаційний штаб, аби включити на обмін, — говорить Олександр, відійшовши на хвилинку від полотна. — І ця віра не покидала мене всі 15 місяців полону, аж до дня обміну — 6 липня. Я на відстані відчував підтримку побратимів, командирів, друзів і, звичайно, мами, коханої дружини Аліси, діточок Тимура і Лізи.
«Віра не покидала мене всі 15 місяців полону, аж до дня обміну — 6 липня. Я на відстані відчував підтримку побратимів, командирів, друзів і, звичайно, мами, коханої дружини Аліси, діточок Тимура і Лізи
Поранення — не вирок
— Плани на своє майбутнє вже маєш? — запитую у свого співрозмовника.
— Куди ж без них, — відповідає Дідур. — Але щоб їх втілити в життя, потрібно відновитись і добряче попрацювати над собою. Не покидають мене думки, наприклад, долучитись до реабілітації ветеранів і на власному прикладі довести, що поранення — то не вирок. Надійшла й пропозиція від командира полковника Віктора Сікози. В телефонній розмові він запропонував мені після відновлення продовжити військову службу як інструктор. Тому важливим для мене є й підтримання гарної фізичної форми.
Тим часом готовність картини наблизилась майже наполовину. Грона калини поступово набирали колір, чітко вимальовувались листя. Відчувалось, що і досвідчена художниця, і морський піхотинець задоволені спільною роботою.
Наразі невідомо, чиї стіни прикрашатиме після аукціону «Гілка калини», але є впевненість, що її власник цінуватиме полотно лише через те, що його написав не професійний художник, а мужній захисник української землі…
Фото автора і з архіву Олександра Дідура
