Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Військовослужбовець одного з батальйонів окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Анатолій добровільно вступив до лав українського війська на другий день широкомасштабного вторгнення росії.
Чоловік розповідає, що до великої навали орків працював будівельником. 24 лютого 2022 року зустрів у Києві, на об’єкті.
— Я на околиці Києва працював, недалеко від Броварів. Уранці того дня ми прокинулись від вибухів. Уже за кілька хвилин зателефонувала дочка товариша, яка вчилася в Академії МВС, та повідомила, що росія пішла великою війною…
Майже доба пішла на те, щоб дістатися додому, на Волинь… Ще кілька годин, щоб зібрати тривожну валізу та приголомшити рідних рішенням іти захищати Україну від рашистських загарбників. Адже Анатолій не мав жодного бойового досвіду.
— 25 лютого 2022 року вперше взяв до рук АК-74. До того дня мав досвід поводження лише з гладкоствольною зброєю, адже я мисливець. Але тематикою завжди багато цікавився: черпав інформацію з книжок та інтернету. І щойно випадає нагода — вивчаю історію воєн та озброєння, починаючи з XVIII століття, — розповідає чоловік.
…Минуло кілька місяців навчання, і на початку літа 2022 року Анатолій разом з побратимами вирушив на одну з найпекельніших ділянок фронту — під Бахмут.
— 27 червня відбувся наш перший бойовий вихід, — згадує князівський воїн. — Навряд чи я його колись забуду… Ворог крив нас з усього озброєння, яке мав.
Армієць розповідає, що вже за тиждень перебування на позиціях на звук міг відрізнити: гатить російський танк, летить міна чи граната або ж працює «Смерч» чи «Ураган»…
— Були такі періоди, що впродовж доби не було навіть пів години передиху — виїжджає танк, відпрацював, поїхав. Наступні виходять БМП. Далі 20–30 прильотів 82-мм снарядів, за ними починає 152-й калібр клепати. А наостанок «фосфором» притрусять і «пелюстки» розкидають…
І якщо під Соледаром росіяни застосовували проти наших підрозділів тактику вогневого валу — все змішати із землею, випалити, а те, що вціліло, закидати касетами, — то під Зайцевим, куди невдовзі перекинули підрозділ Анатолія, ворог у прямому сенсі цього слова закидав українські позиції російським м’ясом…
— Там трупи окупантів лежали в три шари. А живі росіяни штурмували нас, йдучи групами просто по тілах полеглих товаришів. Ми стріляли, навіть не прицілюючись, аж поки автомат не заклинює.
Спостерігаючи на власні очі м’ясні штурми орків, Анатолій сушив собі голову: чому окупанти так поводяться, чи їм не шкода своїх життів?
Відповідь прийшла після того, як Анатолій поспілкувався з досвідченими розвідниками.
— Перший чинник — це наркотична речовина, якою їх «пакують» перед штурмом. Другий — загородзагони… Аеророзвідники неодноразово бачили, що після того, як у наступ пішла група їхньої піхоти, «прилітають» дві-три машини, звідти люди в балаклавах вискакують. І відкривають вогонь по тих, хто повертається з-під нашого вогню… У них там ані кроку назад: або ти займеш позиції противника, тобто наші, або ти ляжеш тут, у тилу. Ну якщо конкретний індивід розуміє, що позаду нього стоять декілька кулеметів загородзагону, то в нього більше шансів вижити, заскочивши до нас в окопи, ніж просто задню дати, — розмірковує чоловік.
Торік 6 вересня підрозділ Анатолія брав участь у Харківській контрнаступальній операції. Князівські воїни першими зайшли в деокуповані селища Гракове та Чкалівське, повернули синьо-жовтий прапор на його законне місце…
— Ми готувалися прийняти серйозний бій. Йшли повністю споряджені. Але противник просто втік, не давши шансу повоювати! — щиро усміхається армієць.
…Уже понад 16 місяців князівський воїн Анатолій перебуває на війні — без вихідних, свят та перерв… Чоловік ділиться, що за цей час пристосувався до важких умов: жити тижнями в окопах, навіть коли багнюки в них по коліна, засинати під ворожими обстрілами, їсти не коли потрібно, а коли є час… Єдине, до чого армієць так і не звик, — втрачати побратимів…
— Найтяжче — це бачити своїх бійців загиблими… Але треба зрозуміти, що на війні не буває без втрат. Сьогодні він, завтра загинути можу я — такі реалії сьогодення. Але хоч як би склалося, соромно мені не буде. Бо коли закінчиться ця війна, моєму синові ніхто не скаже, що його тато нічого не зробив для перемоги.
Фото автора
