Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Досвід використання броньованої техніки, зокрема танків і важких БТРів, під час вуличних боїв свідчить, що, окрім необхідної підтримки силами піхоти, є нагальна проблема підготовки саме екіпажів танків до ведення таких боїв.
На сьогодні є численні приклади використання танків у містах після Другої світової війни, і, як правило, цей досвід досить сумний — що під час боїв у Будапешті в 1956 році, що у Грозному в 1994-му, що в Сирії та Іраку. В усіх випадках танкісти зазнавали значних втрат.
Тому питання підготовки екіпажів на тренажерах стало нагальною потребою. Одна з вітчизняних компаній нещодавно випустила новий пакет програмного забезпечення для тренажера екіпажу танка Т-72ЕА.
Кореспондент АрміяInform вже тестував попередню версію програмного забезпечення. Тож, настав час ознайомитися з новинкою.
Як розповів підполковник запасу, а нині менеджер проєктів цієї компанії Микола Саламаха, у зв’язку з тим, що підготовка танкістів для боїв у місті потребувала нового програмного забезпечення, виникла необхідність у розробці цього продукту.
Наші програмісти розробляли нове програмне забезпечення з можливостями моделювання тих тактичних ситуацій, що виникають на полі бою з урахуванням досвіду сучасної війни. Ми звикли, що танки працюють здебільшого на відкритих ділянках місцевості, де вражають цілі на межі видимості, або, як частіше кажуть, на дистанції прямого пострілу — (прямий постріл — це постріл, який на траєкторії польоту снаряда не перевищує висоту цілі. — Авт.).
— Враховуючи кут підвищення танкової гармати 2А46 +14,5° і те, що в урбанізованій місцевості цілі здебільшого розташовані на відстані від 100 до 500, ми саме таке завдання поставили перед програмістами. Але сучасна війна потребує не тільки підготовки до боїв у містах, але й виробітку навичок для мехводів з урахуванням високої щільності мінування і багато іншого, — говорить Микола Саламаха.
Тобто, за словами Миколи Саламахи, було завдання вирішити цілий комплекс проблем, пов’язаних з адаптацію звичного, як кажуть, «польового» тренажера до вимог сучасної війни.
Але, як відомо, краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Тому поспішаю випробувати тренажер.
Займаю місце мехвода, за командою запускаю двигун і майже відразу чую: «Увага, попереду — мінне поле!».
Воно майже нічим не позначене, окрім чітко видного сліду вибуху, зробленого установкою дистанційного розмінування.
Раніше, у старій версії програми, були таблички та позначки, що маркували прохід у мінних полях, у новому програмному пакеті цього нема. Є прохід, який пророблено або колійним мінним тралом, або УР, і мехвод повинен їхати слід у слід за тим танком, що попереду. Причому будь-який виїзд праворуч чи ліворуч на тренажері позначається як помилка, а в реальному житті — це підрив і смерть. Також не можна виїжджати на середину колії, бо це також помилка, можливий підрив. Під час застосування установки дистанційного розмінування механік-водій повинен чітко дотримуватись середини сліду вибуху.
Без звичних «стовпчиків» відчуваю себе дещо невпевнено, нервую, і як наслідок — одного разу сильно смикнув важіль, після чого відразу почув звук вибуху. У шоломофоні чую голос Миколи Саламахи:
— Ну що, пане «200-й», я ж тобі казав — не виїжджати за колію… Пробуй ще раз…
І знову — запуск двигуна, обережний рух, відчуваю, як по спині біжить холодок…
Наступна вправа — вже на іншому тренажері, де навчаються командири танків і навідники. Це усунення (подолання) такого виду протитанкових загороджень як надовби.
Є два способи їх подолання — або розсовування, але в такому разі не виключено застосування ворогом мінно-вибухових пристроїв, або другий варіант — розстрілювання з відстані 100–200 метрів осколково-фугасними снарядами (ОФС).
Для відпрацювання цього етапу навчання розробили і застосували 3D моделі надовбів, які руйнуються після кількох влучань. Це відпрацьовують курсанти із сусіднього навчального місця.
Я слухаю інструктора, і тим часом наближаюсь до «населеного пункту».
За командою командира танка починаю маневрування — і недаремно, бо з одного з балконів лунає постріл РПГ, але граната пролітає повз.
Чую, як починає працювати привід стабілізатора по вертикалі і горизонталі, і розумію, що зараз буде постріл — навідник не пошкодував ОФС.
Постріл танкової гармати 2А46М відчутно хитає тренажерну кабіну, за декілька секунд чую звуки роботи автомата заряджання, і розумію, що наступний «подарунок» для противника вже в казенику.
Далі командир танка дає команду під’їхати до будинку, щоб прикрити лівий борт нашої машини.
Не розраховую швидкість і чую сміх інструктора — «А тепер вилазь і подивись, що ти накоїв».
Підходжу до місця інструктора і бачу, що 72-ка більш ніж наполовину увійшла в будівлю…
За декілька хвилин міняюсь із курсантом, займаючи місце навідника. Командир танка довертає башту, і я бачу ціль — розрахунок ПТКР на одному з поверхів.
Заміряю відстань, підводжу прицільну марку під вікно і тисну кнопку. Звук пострілу, влучання поряд із ціллю, але завдяки радіусу ураження ОФС ціль уражено.
Ще декілька цілей виникають то між будинками, то у вікнах, намагаюсь поцілити — то влучаю, то ні, і тут раптом чую: «Екіпаж, відкат, навідник вже і так майже два конвеєри відстріляв, а БК — 22 постріли, не забувай».
Після «бою» танкіст Олег усміхаючись розповідає:
— Я воював у Бахмуті, тож, що таке бої у місті, знаю, але скажу одне — шкода, що не було такого навчального комплексу. Тоді б менше втрат було…
Фото автора
