Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
— Було таке відчуття, що ми не втримаємо позицію. Передаю в ефірі, що нічого не видно в тумані, чуємо техніку. Командування наказало тримати позицію. Я просунувся на 30 метрів вперед у понівечену посадку. Майже одразу, метрів за п’ятдесят, з’явилася БМП-1. Зупинилась… Знаю, що вона зупиняється, щоб вистрілити, бо там відсутній стабілізатор гармати. Я не роздумуючи стріляю зі «спайка» прямо в башту. Вибух, з башти щось полетіло — не побачив через туман, що саме. «Копійка» так і не вистрілила — мабуть, навідника контузило. Механік-водій того БМП на «холостих» починає здавати назад, кудись в туман…
Про свої бойові будні кореспондентам АрміяInfоrm розповів ветеран АТО та ООС, захисник, що нині обіймає посаду командира протитанкового взводу та воює у складі Донецької бригади Територіальної оборони. Свій позивний «Тоха» він отримав ще у 2014 році. Це людина з гартованої сталі, один з багатьох сучасних українських «спартанців», що протистоять численній орді загарбників у боях, які іноді нагадують справжнісіньку битву при Фермопілах.
«Несправжня війна»
«Тоха» пригадує початок російського вторгнення ще навесні 2014 року зі змішаними почуттями. Те, що переросло в українську визвольну війну, починалося в хаосі та невизначеності. Але для майбутнього захисника Батьківщини його шлях був очевидним. І хоча він не мав попереднього досвіду строкової служби, через що його відмовились одразу мобілізувати, нагода трапилась пізніше: через декілька місяців чоловік дізнався про потребу в людях у новостворений батальйон спеціального призначення.
— Я долучився до них, пройшов двотижневу підготовку, отримав звання молодшого сержанта та по завершенню курсів був направлений до Станиці Луганської, — пригадує військовослужбовець.
Часу на тренування було обмаль: окупанти захоплювали українські міста, «колоради» розгулювали Донецьком, Луганськом, Маріуполем та Слов’янськом, російські терористи вигадували фантастичні республіки, тому діяти треба негайно. «Тоха» разом з побратимами набував бойового досвіду прямо на війні.
У батальйоні спецпризначення «Тоха» прослужив до 2017 року. Оскільки завдання підрозділу змістились у тил, а чоловік хотів лишатись на фронті, він вирішив підписати контракт із ЗСУ та продовжив службу у 81-й ОАеМБр. Військовий побував практично на всьому східному фронті — каже, що почуває себе тут, як вдома.
ТрО у Слов’янську
Початок широкомасштабного вторгнення у лютому 2022 року він з сім’єю зустрів так само, як і більшість українців — під звуки вибухів рано вранці.
— 24 лютого, близько п’ятої ранку, почув прильоти по Краматорському аеропорту, розбудив дружину зі словами — почалось. Зібрав свою амуніцію і пішов у ТЦК. Міг повернутись у свою бригаду, але у центрі комплектування сказали, що створюється стрілецький батальйон і туди вкрай необхідні люди. Кажу — записуйте, куди вважаєте за потрібне. Я, до речі, одразу й не знав, що це ТрО. Був приємно здивований, що охочих було багато, маю зізнатись, що тоді я не подумав, що у Слов’янську стільки охочих захищати свою землю, — розповідає «Тоха».
Через свій багатий досвід він став своєрідним інструктором для новобранців — пояснював, як використовувати різні види озброєння, основи тактики, готував до різних ситуацій на фронті.
Після формування батальйону за бойовим розпорядженням захисників направили на оборону Сіверського Донця. Тоді тривали бої за Лиман — Сили оборони переходили річку, постійно були артилерійські та мінометні обстріли. Раніше рашисти зазнали великих втрат біля Білогорівки, тому війна на цій ділянці була більш-менш позиційною.
Батальйон «Тохи» підпорядковувався іншій бригаді. Бійці виконували завдання різного характеру: вилазки в сіру зону, розвідка, супроводження саперів для мінування околиць ворожих позицій, словом — ЗСУ готувались до штурму Лимана.
По той бік Сіверського Донця
У вересні Сили оборони перейшли в наступальні дії, «Тоха» разом з іншими підрозділами заходили зі сторони Блакитних озер. Бої були складними.
— Ми закріпились на турбазі «Рибацький стан», окопались і почали готуватись до просування далі. Отримали завдання провести дорозвідку і вийшли на її виконання з 6 побратимами, — каже боєць.
Завданням було пройти через асфальтний завод та виявити можливі ворожі позиції. Бійці вийшли на відкриту місцевість, навколо — піщані бархани, де не було укриття та простору для маневру. Це було на березі одного з Блакитних озер — як виявилось пізніше, до найближчих позицій росіян було всього лиш 50 метрів. Аж тут розвідники почули стрілецький бій на іншому березі.
— Чуємо в ефірі — потрібна допомога. Нас запитують, чи можемо ми допомогти. Зробити ривок до наших було неможливо, вони далеко — треба обходити озеро. Тому я вирішив відтягнути вогонь на себе. Ми почали працювати з підствольних гранатометів. Не пройшло й кількох хвилин — прилітає жорстка відповідь. Працює міномет, розриви геть поруч, бачу вибухи все ближче, даю команду — відкат. Прилетіла міна, розірвалась у 2 метрах. Мене відкинуло вибуховою хвилею, водночас відчув біль у плечі та коліні. Хлопці швидко надали першу медичну допомогу. За цей час орки з’явилися у зоні прямої видимості й почали вести по нас вогонь. Відходили з боєм. русня обходила нас з двох сторін, намагаючись взяти у кільце, — згадує «Тоха».
Подолали майже кілометр під шквальним вогнем. Але завдання виконали, другій групі вдалось успішно евакуюватись. Усі повернулись живими, хоч і з пораненнями — у «Тохи» вирвало шмат «м’яса» з плеча, а також посікло уламками.
З лікарні назад до пекла
Після поранення «Тоху» підлатали у шпиталі — зашили рану на плечі та дістали частину уламків (деякі так і залишились у плечі). За цей час Сили оборони просунулися по Лиманському напрямку, і по поверненню до батальйону на воїна вже чекало нове завдання. Того ж вечора командир передав йому запит на сім бійців з батальйону. «Тоха» вибрав шістьох і, попри те, що у нього ще були шви на плечі, сам також почав збирати спорядження.
Уночі загін «Тохи» приїхав у Терни. Як виявилось, люди були потрібні для штурму, про що він зі своїми побратимами дізнався вже на місці. Пояснення завдання було просте: «ось посадка, русня далі, ми сюди, ви сюди». Просто чергова посадка, про яку не буде гучних заголовків у ЗМІ.
«Тоха» зізнається, що працювати з незнайомими людьми було складно та тривожно, коли не знаєш, хто на що здатен та як вони будуть поводитись у стресовій ситуації. Це був зведений підрозділ, тобто команда бійців, зібраних з різних частин.
— Просунулися, вперлися в позиції орків. Разом з 95-ю бригадою три дні штурмували їх по тій вузенькій посадці, справа і зліва від нас — чисте поле. Весь час по нас працювала артилерія. «Лиса» і ще двох хлопців було поранено з ПТРК. На контузії тоді навіть ніхто не зважав. Важко про це розповідати, чи може важко згадувати. Було багато поранених та загиблих, кожен день, кожну мить, — згадує військовий.
На десятий день його загін просунувся до висоти і закріпився там — на визначеній точці. Окопуватись часу не було, адже обстріли тривали вдень і вночі, тому хлопці ховались по невеликих «норах» у землі. А обстрілювали їх з усього, що було: танками, артилерією, мінометами, АГСами, працювала авіація. Навіть боєкомплект було складно підвозити — логістичні маршрути також прострілювались.
Надвечір наступного дня бійців лишилось чотирнадцять: одного доволі важкого пораненого «Тоха» відправив назад після того, як наклав на нього п’ять бандажів.
— 95-ка намагалась штурмувати, та це не вдавалось. Скільки відділень не заходило — усі мали відступати. Ми лишилися самі, справа від нас недалеко стояв дружній підрозділ, а зліва — десь на півтора кілометра, соняшникове поле, по всьому флангу «дірка», взагалі нікого, — розповідає він.
Тієї ночі орки намагалися штурмувати їхні позиції, але «Тоха» зрозумів, що це скоріш розвідка боєм, аніж справжня спроба відбити втрачені позиції. Тому був наказ працювати лише зі стрілецькою зброєю — зарано відкривати свої «козирі» у вигляді АГСа (автоматичний станковий гранатомет) та кулемета. Ворожі атаки продовжувались аж до наступного вечора — вилазка за вилазкою малими групами. Вночі ворог намагався встановити передову позицію — копали яму під кулемет, поки їх не відігнали декількома чергами зі стрілецької зброї.
Але справжній ворожий штурм почався вранці. Воїни почули важку техніку, десь за метрів восьмисот попереду, де була асфальтна дорога. росіяни заїхали у перпендикулярну посадку, заглушили мотори і почали спішуватись. Наш герой попередив своїх про те, що атака почнеться з хвилини на хвилину. Бійці «Тохи» були посилені двома групами — однією попереду і ще одна, нова група, підійшла справа.
Хвиля ненависті, що розбилася о берег
— Починається стрільба в обидва боки, я зіскакую в окоп, хапаю кулемет і починаю працювати. Потім біжу до АГСа, розстрілюю все, що було, бо залишилось небагато — боєкомплект посікло осколками під час обстрілів, хоч він і був захований в окопі. Потім знов за кулемет, — говорить «Тоха».
Вороги почали обходити бійців зліва, оборона стояла напівколом. Відступати не можна — позаду точка евакуації поранених та резервний пункт підкріплення. Бій був майже впритул: орки зайшли в посадку до наших бійців, а також штурмували з лівого флангу, через соняшникове поле. Навіть спромоглися встановити кулемет у тій точці, з якої їх відганяли вночі.
«Тоха» каже, що почув гусеничну техніку. Перекинувся з іншими підрозділами по радіо командою «гусянка». Вранці стояв густий туман, видимість була поганою. Боєць ризикнув вистрілити на звук трофейним РШГ-2, але промахнувся — ворожа машина й далі торохкотіла десь в тумані, ще й почала стріляти. Якщо йде бронетехніка, то обов’язково десь поряд має бути і піхота.
— Було таке відчуття, що ми не втримаємо позицію. Кажу в ефірі, що нічого не видно в тумані, чуємо техніку. Командування наказало тримати позицію. Я просунувся на 30 метрів уперед у понівечену посадку. Майже одразу, метрів за п’ятдесят, з’явилася БМП-1. Зупинилась… Знаю, що вона зупиняється, щоб вистрілити, бо там відсутній стабілізатор гармати. Я не роздумуючи стріляю зі «спайка» (термобаричний гранатомет BulSpikeTB) прямо в башту. Вибух, з башти щось полетіло — не побачив через туман, що саме. «Копійка» так і не вистрілила — мабуть, навідника контузило. Механік-водій того БМП на «холостих» починає здавати назад, кудись в туман.
Кажу хлопцям, відсікайте піхоту, допрацьовуємо, все добре, — розповідає він.
За кілька днів боїв з окупантами в підрозділу майже вичерпався боєкомплект. «Тоха» каже, що ствол його трофейного кулемета був аж червоним від нагріву. Але вчасно прибуло підкріплення разом з додатковими набоями та гранатами. Штурм обійшовся без втрат, що є хорошим результатом за підсумками.
Але після провальної спроби атакувати, розлючені рашисти почали крити з усього озброєння, що в них було — до артилерії підключився ворожий танк. У той день «Тоха» втратив трьох побратимів загиблими та чотирьох пораненими, не рахуючи того, що всі до одного були з контузіями. Його самого побило уламками, один з яких погнув йому шолом, а другий застряг у бронежилеті. Окрім цього, він оглух на праве вухо — побратими мали затягувати його в окопи через те, що не чув підльоту снарядів.
Після бою «Тоха» відновлювався у шпиталі. З того часу продовжує служити у своїй бригаді, але настільки важких ситуацій, на щастя, в нього більше не було.
Численні та невмотивовані
На думку «Тохи», українська армія дуже змінилась за останні дев’ять років. Ми вчимося, адаптуємося та переходимо на нові стандарти. Але окупанти теж вчаться, переймають наш бойовий досвід, знаходять або переобладнують нові технології. Єдине, чого їм бракує — це бойовий дух. Орки прекрасно розуміють, що вони — загарбники, що їх тут ніхто з квітами не зустрічає, натомість для них тут лише смерть, скільки б їх сюди не нагнали.
— Ворог був дуже впевнений у своїх силах перед вторгненням, але отримав по зубах. Я знаю, що вони зараз дуже деморалізовані. У нас був випадок, коли взяли полонених, які були раді, що потрапили до нас. Це були «ДНРівці», які прекрасно розуміють, що їхня роль — це гарматне м’ясо. Кажуть, «ми мобілізовані, нас забрали з підприємства». Хтось думає, що просто виконує наказ. Хтось заробляє гроші, бо іншого заробітку не мають. Я особисто їх взагалі за людей не вважаю, тільки орки можуть розстрілювати цивільних. Немає ніякого жалю, співчуття, взагалі, — пояснює він.
Не вмирати за Україну, а жити
«Тоха» каже, що зустрічав людей, які прийшли в ЗСУ, щоб героїчно померти на фронті. Але його філософія як командира категорично це не сприймає.
— Я вважаю, що потрібно вижити, і потрібно максимально багато знищити ворогів. Бо нам ще треба буде відбудовувати Україну. В статуті першим пріоритетом написано виконання завдання. А для мене, як для командира, першочергове завдання — зберегти людське життя. Найважче на війні — це втрати, і не тільки з моральної точки зору. З втратами ти банально не зможеш виконати завдання. А коли ми всі цілі виходимо з чергової колотнечі — думаємо «фух, красунчики!» — розповідає воїн.
Життя «після»
Коли «Тоха» врешті-решт повернеться з фронту, планує займатися мирними справами. За його словами, це було однією з причин не продовжувати контракт після 2020 року. За кордон їхати не хоче — мовляв, дарма він кров свою проливав? На думку щодо написання мемуарів, віджартовується, бо не на часі про це навіть думати.
А от свій багатий бойовий досвід передає іншим бійцям вже зараз за мірою власних можливостей. Він навіть «потайки» розповів, що, на його думку, іноземні військові інструктори, зокрема з Великої Британії, беруть від наших військових стільки ж досвіду, скільки передають свого, бо в нас — справжній, з окопів на передовій. Але вчитись теж не цурається — будь-який досвід є корисним. Будь-що, що допоможе перемогти навалу путінської орди.
Фото автора та з особистої галереї «Тохи»
