Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
У них є лише декілька хвилин на відпрацювання по цілі — потім треба покидати вогневий рубіж, бо ворог одразу відповідає. За час війни українські артилеристи навчилися добре маскуватись та працювати швидко і якісно, вражаючи цілі з перших пострілів. А головною запорукою успіху вони вважають злагодженість підрозділу, адже лише абсолютна довіра до своїх побратимів дає змогу виконувати завдання на найвищому рівні.
Старший офіцер батареї одного з артилерійських підрозділів Закарпатської бригади Олександр на псевдо «Барін» з гордістю розповідає про своїх підлеглих, які щодня надсилають противникові «гарячі» привітання у вигляді 122-мм снарядів. Про себе ж говорить із зайвою скромністю, що його роль позбавлена героїчного епосу, бо він не бігає по передовій з кулеметом, а займається забезпеченням вогневої підтримки дій механізованих підрозділів. Проте це надзвичайно важлива робота, від якої залежить життя людей, які сидять в окопах і беруть на себе головний удар ворога. Недарма ж кажуть, що піт артилерії береже кров піхоти.
Колектив батареї різний. Хтось має за плечима вже з десяток років військової служби, але багато й тих, хто не має жодного бойового досвіду. Сам Олександр — артилерист зі стажем. Свого часу він закінчив Військовий інститут ракетних військ та артилерії в м. Суми, проте широкомасштабне вторгнення застав уже як офіцер запасу.
— Я народився в родині військовослужбовців, тому дитинство пройшло у військовому містечку. Тож обираючи майбутню професію, дослухався до батьків та рідних, які практично всі були армійцями. Так і став артилеристом. Проходив службу спочатку у Львові, потім у Мукачеві. Але, якщо чесно, мріяв геть про інше. І якось просто вирішив усе кардинально змінити і звільнився, — пригадує Олександр.
А мріяв чоловік про цивільне життя і власний ресторанний бізнес. Тож вирішив починати з нуля. Протягом 10 років він крок за кроком йшов до своєї мети, став керуючим ресторану і будував дедалі амбітніші плани на майбутнє. Однак у лютому 2022 року мусив про все забути.
— Як офіцер запасу я розумів, де моє місце. Збори багато часу не зайняли, 28 лютого я був у ТЦК та СП, де попросився в рідну Закарпатську бригаду — хотів бути поруч зі своїми хлопцями, а вже 12 березня ми були на Запорізькому напрямку. Спочатку я корегував вогонь артилерії, потім командир запропонував стати старшим офіцером на батареї, — продовжує розповідати «Барін».
Головне завдання Олександра — керувати бойовою роботою вогневих взводів батареї. Він відповідає за їхній стан, бойову готовність та підготовку особового складу. Словом, організовує все з початку й до кінця.
Ось уже майже два роки «Барін» з побратимами живе в посадках. Спочатку був Запорізький напрямок, потім — Херсонщина та схід України.
— Звісно, те, що я здобув відповідну освіту, допомогло, але все ж найкращим вчителем виявилася війна. Пам’ятаю бої на Херсонщині, коли був прорив. Піхота постійно потребувала нашої підтримки. Ми практично не спали й геть забули, що таке відпочинок. Наша старенька «Гвоздика» за день випускала по 30–40 снарядів. Але результат був того вартий, а про здобутий досвід у тих боях чи варто й говорити, — зазначає Олександр. — Особливо вражали мої побратими, які були родом з тих окупованих територій. Я дивився в їхні очі й бачив, що вони здатні на все. І хоча ворог намагався нас знайти і знищити, ніхто на те і не зважав — з якимось нелюдським запалом вони знаходили й нищили їх першими.
Основними цілями артилеристів є оборонні укріплення окупантів, їхня легкоброньована та важка бронетехніка, склади з боєприпасами тощо. На рахунку підрозділу «Баріна» вже чимало таких знищених об’єктів і, як впевнені гармаші, незабаром їх буде ще більше. Недарма ж їх називають «фахівцями ландшафтного дизайну». А якщо в них з’явиться іноземне озброєння, вони зможуть вкопувати противника в землю ще ефективніше.
— Хоча ми навчилися творити дива й на наших старих машинах, звичайно, хотілося б мати новіші, щоб працювати не на 100, а на 1000 %. Крім того, на їх опанування багато часу не знадобиться. Думаю, достатньо буде десь тижня. Ми взагалі тут навчаємося дуже швидко, — запевняє старший офіцер батареї.
На запитання, що допомагає йому долати втому, Олександр відповідає просто і без зайвого пафосу: «Підтримка одне одного, а ще армійський гумор, без якого на війні ніяк». Однак хоча військовий усміхався, в його очах плескався смуток. А все тому, що його батьківське серце розривається від жалю, бо його маленька донечка зростає без нього.
— Розумію, що пропускаю багато моментів у житті моєї доні, які вже не повернути. Але водночас знаю: такі моменти є у неї та інших дітей, бо ми сьогодні тут, — констатує Олександр.
Фото автора
