Бригада використовує тактику, яка дозволяє порушувати противнику намічені наступальні плани та нав’язувати власні правила ведення бою. У черговому матеріалі циклу «Бригада для супергероя» про…
Пошуком, ексгумацією та поверненням тіл загиблих їхнім рідним, зокрема з тимчасово окупованих територій, займаються спеціально створені для цього пошукові групи, до яких долучаються й громадські організації. А ще в серпні минулого року було ухвалено рішення змінити старе радянське кодування «Вантаж 200» на фразеологізм «На щиті». Відповідно у підрозділах цивільно-військового співробітництва, які беруть участь у здійсненні транспортування тіл полеглих захисників України, реформовано Гуманітарний проєкт ЗСУ «Евакуація-200» у проєкт «На щиті».
Як правило, обмін тілами загиблих військовослужбовців проходить за домовленістю з ворожою стороною. Та бувають виключення. Про одне з них кореспонденту АрміяInform повідав учасник боїв за Бахмут розвідник Євген Гоцуляк.
— Під Бахмут наш підрозділ було перекинуто навесні цього року, — розповів мій співрозмовник. — В двадцятих числах травня обстановка на околицях міста набула дуже важкого характеру і ми відійшли із основної забудованої частини міста до селища Іванівське. Ворог гатив з усіх видів зброї — був суцільний металевий «дощ». Евакуаційна група ледь встигала вивозити з поля бою поранених. Тож командир механізованої роти майор Сергій Прохор з позивним «Фін» звернувся до нашої розвідгрупи з проханням допомогти з евакуацією поранених бійців. Каже, що сам би поїхав, але не знає дороги.
Гоцуляк з напарником Бориславом Бурдюжею виїхали на «L-200» попереду, за ними на «Ниві» Прохор. Ймовірно, ворог з дронів помітив виїзд двох машин і відкрив вогонь, зокрема й з «Градів».
— Ми чули, як осколки сікли метал авто, від вибухів засипало лобове скло землею і сміттям від знищених будинків, — продовжує розповідь Євген Гоцуляк. — Кілька разів звертався по Божу допомогу, відверто і щиро молився, аби Він допоміг нам вивезти поранених. Дивом нам вдалося проскочити на «нуль» до своїх, де були вже зібрані поранені бійці. На жаль, в тій ситуації часу на евакуацію тіл загиблих не було. Але про них ми завжди пам’ятали, знаходячись на позиціях в Іванівському.
Під час вивезення поранених в результаті ворожого мінометного обстрілу Гоцуляк дістав легку черепно-мозкову травму. Певний час лікувався в реабілітаційному центрі, а потім повернувся до розташування батальйону в район Бахмута.
Лише на початку серпня бійцям батальйону видалась нагода провести операцію з вилучення тіл загиблих. Гоцуляк, на той час виконувач обов’язків начальника розвідки, звернувся до комбата з пропозицією і ретельно виваженим планом дій. Підтримав ідею Гоцуляка й майор Сергій Прохор, який дуже переймався долею кожного бійця підрозділу.
— Отже, мета нашої місії була дуже конкретною — висунутись на околиці Бахмута, знайти тіла загиблих і евакуювати їх, — пояснює Гоцуляк. — Майор Прохор взяв на себе налагодження комунікації з підрозділами, які знаходились на «нулі». Це повинно було значно облегшити нам виконання завдання. Після короткого збору я, сержант Віталій Кухаренко, солдати Олександр Приходько і Дмитро Сливинський виїхали в розташування підрозділів 23-го окремого батальйону спеціального призначення при Президентській бригаді.
У перший день спецпризначенці не радили розвідникам розпочинати операцію через те, що штурмові підрозділи рашистів впритул наблизились до наших позицій. Потрібно було відсунути ворога подалі, що бійці батальйону й зробили наступного дня. Цей час розвідники використали, аби за допомогою дронів «прошерстити» місцевість.
— Відкинувши ворога з тих місць, де за нашими розрахунками мали знаходитися тіла побратимів, бійці спецбатальйону по суті відкрили нам простір для виконання операції, — говорить Євген Гоцуляк. — Гаяти час було неприпустимо і вночі третього дня нас підвезли на вщент зруйновані околиці Іванівського і далі ми обережно вирушили на звільнені нашими колегами позиції, прихвативши для спецпризначенців батальйону бутлі з водою. Завдяки тому, що на цій місцевості я побував в травні, то дуже добре орієнтувався навіть вночі. Коли ми вийшли до зруйнованого басейну, я точно знав, що в метрах 150 від нього мало бути тіло нашого бійця.
Раптово поруч почалися рватися міни — рашисти за допомогою дронів з тепловізорами засікли групу і гатили з АГС-17. Тому бійцям доводилося через кожні 10-20 метрів ховатися за деревами. Вогонь у відповідь розвідники не відкривали, аби не демаскувати себе.
— З особливою обережністю ми дісталися місця, де знаходилося тіло одного з наших побратимів, — продовжує Євген. — Ясна річ, що за два місяці воно муміфікувалося і було втягнуто землею. Загиблим виявився Володимир Коваленко, якого ми ідентифікували по наліпці на бронежилеті, з позивним «Водолаз». Потім знайшли й документи.
Дорога в зворотному напрямку виявилась для евакуаційної групи ще складнішою, адже під ворожим вогнем, який ні на мить не вщухав, вони виносили тіло нашого бійця.
— Уся операція тривала шість годин, — підсумував свою розповідь Євген Гоцуляк. — Звичайно, ризикували. Але воно того вартувало. Адже ми не просто винесли з «нуля» тіло нашого побратима, а й дозволили рідним по-християнськи попрощатися з ним і поховати героя з відповідними почестями.
Фото з архіву Євгена Гоцуляка
