Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
Події цього тижня поповнили список кривавих злочинів російських загарбників. Зухвалий ракетний обстріл селища Гроза на Харківщині, житлових кварталів обласного центру, а також припортового містечка Чорноморськ на Одещині стали ще одним доказом того, що окупантів зовсім не цікавить військова доцільність застосування зброї. Вони від початку вторгнення перетнули цю морально-етичну межу й послідовно втілюють у життя головний нацистський принцип: повна ліквідація населення іншої держави за національною й територіальною приналежністю.
На жаль, ще трапляються люди в нашому суспільстві, та й у міжнародному просторі, які намагаються знайти якесь пояснення зухвалим діям загарбників. Звісно, вони засуджують саму агресію рф проти суверенної держави, вбивства мирних людей, але в кожному скоєному злочині продовжують шукати якісь особливі обставини, які змушують окупантів саме так робити. Замість того, щоб назвати вбивцю вбивцею, вони заглиблюються в його внутрішні переживання, соціальне середовище та пропонують розібратися, що стало причиною такої неадекватної поведінки.
Хоча, які пояснення можуть виправдати вбивство 52 жителів села Гроза на Харківщині? Версії про те, що: «мабуть, росіяни подумали, що там перебувають військові ЗСУ, й поцілили в цей заклад», «можливо, це була хибна інформація про розташування військового об’єкта», «важко сказати, цей вчинок не піддається поясненню», — не заспокоять постраждалих родичів загиблих на поминальному обіді й не повернуть життя 10-річному хлопчикові, похованому під завалами багатоповерхівки в Харкові. Тоді що може вгамувати душевний біль людей від страшних втрат? Саме так — справедлива й невідворотна відплата.
Звісно, наші захисники на фронті роблять усе, щоб ворог відчув на собі всю силу гніву й ненависті українців. Тисячі знищених окупантів стали гідною відповіддю на злочинні дії російських агресорів. Але в такій страшній війні, де на кону стоїть саме існування нашої держави й виживання її народу, розмови про людяність, толерантність, доцільність або адекватність у способах і методах відповіді ворогу можуть призвести до ще більших втрат.
Минулої ночі мені теж довелося стати свідком обстрілу російськими балістичними ракетами «Онікс» свого рідного міста — Чорноморськ. Лише чудом обійшлося без жертв. Ракети впали біля житлових багатоповерхівок, у яких спали сотні людей. Були вибиті вікна, рами, пошкоджені і спалені гаражі, автомобілі. Коли я спустився в бомбосховище, там було багато родин. Вони, схопивши немовлят, напіводягнуті вибігали з квартир. В їхніх очах був не тільки страх, а ще й лють на тих, хто це скоїв. Ніхто з них не шукав якихось пояснень діям ворога, вони чітко розуміють, що їх хочуть просто вбити. Тому в розмовах між собою вони бажали російським матерям пережити такі ж відчуття, які майже щодня доводиться переживати їм.
