Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 20 грудня 2024 року Президент України присвоїв 65 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Події цього тижня поповнили список кривавих злочинів російських загарбників. Зухвалий ракетний обстріл селища Гроза на Харківщині, житлових кварталів обласного центру, а також припортового містечка Чорноморськ на Одещині стали ще одним доказом того, що окупантів зовсім не цікавить військова доцільність застосування зброї. Вони від початку вторгнення перетнули цю морально-етичну межу й послідовно втілюють у життя головний нацистський принцип: повна ліквідація населення іншої держави за національною й територіальною приналежністю.
На жаль, ще трапляються люди в нашому суспільстві, та й у міжнародному просторі, які намагаються знайти якесь пояснення зухвалим діям загарбників. Звісно, вони засуджують саму агресію рф проти суверенної держави, вбивства мирних людей, але в кожному скоєному злочині продовжують шукати якісь особливі обставини, які змушують окупантів саме так робити. Замість того, щоб назвати вбивцю вбивцею, вони заглиблюються в його внутрішні переживання, соціальне середовище та пропонують розібратися, що стало причиною такої неадекватної поведінки.
Хоча, які пояснення можуть виправдати вбивство 52 жителів села Гроза на Харківщині? Версії про те, що: «мабуть, росіяни подумали, що там перебувають військові ЗСУ, й поцілили в цей заклад», «можливо, це була хибна інформація про розташування військового об’єкта», «важко сказати, цей вчинок не піддається поясненню», — не заспокоять постраждалих родичів загиблих на поминальному обіді й не повернуть життя 10-річному хлопчикові, похованому під завалами багатоповерхівки в Харкові. Тоді що може вгамувати душевний біль людей від страшних втрат? Саме так — справедлива й невідворотна відплата.
Звісно, наші захисники на фронті роблять усе, щоб ворог відчув на собі всю силу гніву й ненависті українців. Тисячі знищених окупантів стали гідною відповіддю на злочинні дії російських агресорів. Але в такій страшній війні, де на кону стоїть саме існування нашої держави й виживання її народу, розмови про людяність, толерантність, доцільність або адекватність у способах і методах відповіді ворогу можуть призвести до ще більших втрат.
Минулої ночі мені теж довелося стати свідком обстрілу російськими балістичними ракетами «Онікс» свого рідного міста — Чорноморськ. Лише чудом обійшлося без жертв. Ракети впали біля житлових багатоповерхівок, у яких спали сотні людей. Були вибиті вікна, рами, пошкоджені і спалені гаражі, автомобілі. Коли я спустився в бомбосховище, там було багато родин. Вони, схопивши немовлят, напіводягнуті вибігали з квартир. В їхніх очах був не тільки страх, а ще й лють на тих, хто це скоїв. Ніхто з них не шукав якихось пояснень діям ворога, вони чітко розуміють, що їх хочуть просто вбити. Тому в розмовах між собою вони бажали російським матерям пережити такі ж відчуття, які майже щодня доводиться переживати їм.
