Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Цю вогневу позицію гаубиць Д-30 у лісі важко помітити, навіть перебуваючи на відстані 10 метрів від неї. Гармата замаскована гілками в глибокому окопі. До неї веде розгалужена система перекритих ходів, які з’єднують між собою декілька бліндажів. В одних зберігаються боєприпаси, в інших перебувають артилеристи.
Командир вогневого взводу Валерій веде нас до своєї гармати ходами, що на вигляд як підземні тунелі.
— У нас все замасковано. Снаряди зберігаємо в одному сховищі лише по декілька штук, щоб не втратити одночасно весь боєкомплект і убезпечити себе від детонації боєприпасів у разі ураження ворогом. Люди також без потреби по землі не ходять. Це викриває позицію та небезпечно для артилеристів, — розповідає він. — Ворожі дрони-камікадзе та артилерія можуть наробити біди.
На його спеціальний планшет надходять повідомлення з інформацією про цілі, які необхідно вразити. Розрахунок гармати починає швидко працювати. Артилеристи скидають соснові гілки та маскувальні сітки з гаубиці, націлюють і заряджають гармату.
«Гармата! Постріл!» — за долі секунди після цих команд снаряд вагою 21 кілограм відправляється до ворога. Навколо гаубиці дим від пострілу змішується зі здійнятим піском. Артилеристи з лязкотом заряджають новий снаряд в гармату і знову стріляють. Це триватиме доти, доки всі вогневі завдання не будуть виконані. Так по окупантах працює артилерія 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.
— Наша гаубиця Д-30 може «діставати» цілі на відстані до 15 200 метрів, — розповідає Валерій. — І нам доводилося працювати на максимальних дальностях стрільби під час своєрідної артилерійської дуелі з російськими самохідними артилерійськими установками. Ми в тому поєдинку перемогли.
Зі своїм вогневим взводом Валерій з перших днів широкомасштабного вторгнення.
— У 2015 році за мобілізацією я був призваний в окрему артилерійську бригаду. Я так вихований, що не зміг залишатися осторонь, коли росіяни прийшли на нашу землю. Тому прийшов у військкомат і запропонував свою кандидатуру для призову. Наприкінці 2016 року мене демобілізували. Я повернувся додому, але за рік знову прийшов у ЗСУ. Уклав контракт з 95-ю окремою десантно-штурмовою бригадою, — згадує Валерій. — Після закінчення контракту знову звільнився. Згодом почалося широкомасштабне вторгнення. Я не чекав, поки повістку принесуть, а сам прийшов у ТЦК 24 лютого. Пройшов медкомісію. Сказали чекати вдома телефонного дзвінка. До 27 лютого мені не зателефонували, тож я знову прийшов у ТЦК, попросив, щоб мені видали всі необхідні документи і відправили у бригаду. Двадцять восьмого лютого я приїхав в 95-ту бригаду, зустрів багатьох, з ким вже служив тут раніше під час контрактної служби. Всі були раді бачити один одного. Про що я тоді думав? Налаштовувався на найгірше. Знав, що легко не буде.
Валерій каже, що найважче було в березні 2022 року.
— Тоді був дуже сильний мороз. Дуже складні погодні умови. Окупанти мали перевагу в артилерії. На залп двох наших гармат вони відразу відповідали залпом десяти-дванадцяти своїх артустановок. Ми робили постріл і розуміли, що в нас є близько двох хвилин, аби залишити свої позиції і не потрапити під масований вогонь ворога. По нас летіло і з «Градів», і зі ствольної артилерії, — розповідає він. — У той період ми практично цілодобово працювали, тижнями не мали відпочинку. У кращому випадку дві-три години могли поспати. Їли сухі пайки. Не могли розвести багаття, аби погрітися чи загріти їжу, бо це нас демаскувало. Одягалися тепліше і спали під деревом на промерзлій землі неподалік своєї техніки. Кожні декілька секунд чули «виходи» ворожої артилерії і думали, чи це по нас прилетить чи ні. Комфортний відпочинок у той час мав такий вигляд: ти сідаєш на землю, кладеш підборіддя на бронежилет і так дрімаєш.
Бригада тоді обороняла підступи до Краматорська і Слов’янська. Десантники протистояли окупантам, які рвалися з Ізюма вглиб України і намагалися оточити угруповання українських військ в Донецькій і Луганській областях. Наступ росіян підрозділи бригади зупинили в районі села Долина на автошляху Ізюм — Слов’янськ.
— Ми щодня ходили по лезу ножа. Кожні 5–10 секунд — прильоти ворожих снарядів десь недалеко. Росіяни обстрілювали не тільки виявлені цілі, а й великі сектори, де, як вони вважали, могли перебувати українські підрозділи. Так окупанти повністю зруйнували село Долина, — згадує Валерій. — У рашистів тоді були грандіозні плани на просування вперед, але нам вдалося їм завадити. Лінія фронту зупинилася в Долині. Ми тримали оборону і згодом перейшли в контрнаступ. Відтоді все, що було потім, не видається таким важким. Раніше ми завжди працювали в меншості проти більшості. Нині такої великої переваги в артилерії рашистів вже немає. Ми можемо іноді вести вогонь, а ворог нічим на це не відповідає.
Валерій — старший сержант. Донедавна він був заступником командира взводу — командиром гармати.
— Я допомагав командиру взводу у виборі та обладнанні вогневих позицій, веденні вогню, контролював підвіз боєприпасів та всього, чого потребує взвод під час ведення бойових дій, — описує він свої повсякденні завдання.
Нині він вже сам виконує обов’язки командира взводу.
— Як загалом охарактеризувати цю службу? Це важка робота. Важко фізично, бо артилеристи працюють з багатотонними гарматами і снарядами, які важать близько 20 кілограмів, — каже командир. — Важко також емоційно. Бо артилеристи працюють з усвідомленням того, що будь-якої миті по них може прилетіти снаряд чи дрон-камікадзе. Але людина до всього звикає. І коли ти артилерист, то ти звикаєш і до цього всього. Втягуєшся з часом, і з кожним днем стає легше.
Артилеристи працюють цілодобово.
— Іноді за день можемо зробити понад сто пострілів, іноді — затишшя, — розповідає Валерій. — Це тисячі снарядів за місяць і десятки тисяч за рік. Чи достатньо у нас снарядів? Для виконання поставлених завдань вистачає. БК нам підвозять своєчасно.
Валерій зазначає, що ніколи не збирався ставати професійним військовим.
— У цивільному житті я інженер електрозв’язку. Ніколи не думав, що після строкової служби знову колись повернуся в армію, — каже він. — Але росіяни змусили це зробити. Фах артилериста я опанував у навчальному центрі. Мій план — перемогти ворога, завершити війну і знову стати цивільною людиною.
Фото автора
