З першого дня війни українці шукають відповіді на запитання, над якими ніколи не замислювалися раніше. Що робити? Як захиститися? Як…
82 роки тому в урочищі «Бабин Яр», що в Києві, гітлерівці протягом кількох днів знищили понад 33 тисяч євреїв. Усього ж тут завершили свій земний шлях понад 100 тисяч громадян різних національностей, серед яких було чимало і людей похилого віку, і немовлят.
Перша згадка про урочище Бабин Яр датується 1401 роком: саме тоді жінка-шинкарка, яка володіла тут ділянкою землі, продала її Домініканському монастирю. Згодом, у XV-XVII столітті, воно вже згадувалося як урочище Бісова баба та Шалена баба. Та все ж до вересня 1941 року про нього знали здебільшого лише кияни. До речі, згідно з планом довоєнної реконструкції міста у цьому мальовничому куточку планувалося посадити парк і побудувати лижну базу. Та не так сталося, як гадалося: воно стало місцем кривавих злочинів гітлерівців.
Вони, нагадаю, увійшли до столиці України 19 вересня. І вже наступного дня розпочали реалізацію плану Адольфа Гітлера щодо повного винищення євреїв. Щоправда, спочатку розстріляли понад 700 пацієнтів психоневрологічної лікарні імені Івана Павлова, що, до речі, і сьогодні знаходиться неподалік урочища. А 27 вересня комендант міста видав наказ, у якому було сказано: «Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися у понеділок дня 29 вересня 1941 року до години 8 ранку при вулиці Мельника — Дегтярівській (коло кладовища). Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше. Хто не підпорядкується цьому розпорядженню, буде розстріляний. Хто займе жидівське мешкання або розграбує предмети з тих мешкань, буде розстріляний».
Розстріли в окупованому нацистами Києві почалися в Бабиному Яру 29 вересня 1941 року. Тоді за два дні було вбито 33 771 єврея (не рахуючи дітей до 3 років, яких розстрілювали, але не рахували, — Авт.). Однак, перший розстріл євреїв відбувся ще 27 вересня 1941 року, коли німецькими окупантами були знищені 752 пацієнти психіатричної лікарні імені Івана Павлова, яка знаходилась поблизу Бабиного Яру.
Зранку 29 вересня понад 30 тисяч євреїв прибули на північну околицю Києва невеликими групами. Коли людей загнали до яру, кулеметні постріли глушилися музикою і шумом літака, який кружляв над яром. Євреїв розстрілювали по 30-40 людей і скидали у рів. Після того, як він наповнювався 2-3 рядами тіл, мертвих присипали землею. За два дні у Бабиному Яру зондеркомандою 4-а під командуванням штандартенфюрера Пауля Блобеля і за підтримки двох підрозділів полку поліції «Південь» було розстріляно 33 771 єврея. Наймолодшій жертві було три дні, найстаршій — 103 роки. Протягом 1941–1943 років у Бабиному Яру було розстріляно 621 члена Організації українських націоналістів, 100 матросів Дніпровського загону Пінської воєнної флотилії, знищено 5 циганських таборів. За оцінками істориків, за три роки у Бабиному Яру було розстріляно від 70 000 до 200 000 людей. У серпні — вересні 1943 року, відступаючи, німці фактично знищили частину доказів масових розстрілів: вони відкопали і спалили десятки тисяч трупів, кістки перемелювалися на привезених з Німеччини машинах, попіл був розсипаний околицями Бабиного Яру.
На сьогодні в Бабиному Яру встановлено 25 пам’ятників, серед них: «Пам’ятник радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими нацистами у Бабиному яру», пам’ятник розстріляним євреям у вигляді менори та дерев’яний хрест у пам’ять про 621 розстріляного члена ОУН.
Люди, які ніколи не жили в радянському союзі та про компартійний режим, який там панував, нічого не знають, навряд чи зрозуміють, як так могло статися, що в срср десятиліттями не наважилися сказати всю правду про трагедію, що сталася у цьому урочищі. Адже жертв нацистів радянська пропаганда називала виключно «радянськими громадянами», «мирним населенням», уникаючи розмов про те, що переважна більшість розстріляних в Бабиному Яру були євреями. І про те, що єдиною провиною невинно убієнних була їхня національність, не казали. Десятиліттями у Бабиному Яру заборонялося збиратися охочим вшанувати пам’ять розстріляних. Тих, хто нехтував забороною, «тягали» до кдб. Зокрема, письменника-фронтовика Віктора Некрасова. Але Бабин Яр залишався символом пам’яті, непокори та виявом дисидентства.
Більш ніж через 80 років ми стали свідками теж кривавих подій на теренах України, коли московити безжально винищують людей, зокрема і тільки-но народжених діточок, обстрілюючи пологові будинки. Німці взагалі не вважали, як писав рейхсфюрер СС Гіммлер, євреїв за людей. А хіба путін та його зайди краще ставляться до українців і України? Ні, звичайно. Вони вважають, що бути українцем — найтяжча провина, любити свою землю — бути ворогом міфічного «руського міра». Тому і з’явилися у нас новітні Бабині Яри — Буча, Ірпінь, Бородянка, Ізюм, Маріуполь.
Ідеологи «вирішення єврейського питання» закінчили своє життя із зашморгом на шиї. Подібним чином відійшли у кращі світи і ті, хто безпосередньо виконував їхні накази.. Дуже хочеться вірити, що така ж доля спіткає і господаря кремля та його зайд.
Історія зберегла чимало спогадів людей, які стали свідками жахливого злочину нацистів — масових розстрілів євреїв у Бабиному Яру:
Людмила Заворотна, киянка:
«Я чудово пам’ятаю, як німці ввійшли в Київ: вони йшли повз мої вікна. Був теплий день. Моя бабуся казала: „Діти, не бійтеся. Я вже бачила німців у 18-му, вони приходили до мене, купляли квасолю. Не бійтеся, вони вас не зачеплять“. Але потім, коли почалися розстріли, моя бабця кричала криком: „Ой, діти, що ж нам буде? Це ж не ті німці“.
Стріляли вдень. І я не знаю, хто там писав, що розстрілювали три дні — не правда, мені здається, що це була ціла вічність. Німецький кулеметник сидів фактично у нашому городі та через яр розстрілював людей, яких зганяли в довгу чергу. Двом моїм подругам Цилі й Розі вдалося втекти, вони бігли до мене, але прямо біля мого дому їх наздогнав німець, вони плакали і кричали, їх силою тягнули по асфальту, а я нічого не могла зробити. Боже, як вони кричали…
Після першого дня розстрілів залишилося ще багато людей, їх змусили ночувати прямо там. Це було щось неймовірне: люди сходили з розуму, намагалися накласти на себе руки, просили смерті. Наступного дня розстріли поновилися. Трупи не засипали. На вулицю неможливо було вийти, Київ потонув у трупному смороді».
Ольга Ромченко, жителька Києва:
«До війни ми жили в невеликому будинку в Києві, попри те, що в ньому було всього 22 квартири, дітей у нашому дворі жило більше як пів сотні. Нашими сусідами була єврейська сім’я Баташових, у них було дві дівчинки-близнючки Геня та Ліза, а також сестра Маня та брат. Коли 27 вересня був вивішений указ німців про те, що всі євреї міста Києва повинні з’явитися в район єврейського цвинтаря біля вулиці Мельникова, ніхто не знав, що станеться. Люди розцінювали по-різному. Водопостачання було відключене, світла теж не було, радіо не працювало, тож кияни жили лише догадками.
Але ніхто ж ніколи не думав, що мирне населення: дітей та жінок беззахисних будуть розстрілювати. Ми знали, що в районі Бабиного Яру був цегляний завод, до якого була підведена залізнична станція. Так всі були переконані, що євреїв просто відправлять на роботу.
29 вересня я проводила подруг, але мама дозволила йти лише до Лук’янівського ринку, де я і попрощалася з Баташовими. Пізньої ночі Геня і Маня прибігли до нас додому, постукали в наше вікно і, коли я їм відчинила, вони впали на підлогу з криком: «Наших всіх розстріляли».
