Про те, який літак спромігся підтверджено збити F-16 під час реального повітряного бою, розповідає АрміяInform. Обставини інциденту реконструювали, тож повітряний бій…
Інтеграція України до НАТО залишається ключовим питанням європейської безпеки. Агресивні дії росії змусили держави Альянсу переглянути витрати на оборону. Водночас подальша євроатлантична інтеграція та вступ України до Альянсу залежать від консолідованої позиції союзників.
Пропонуємо другу частину інтерв’ю зі Стефані Бабст, яка понад 20 років працювала на керівних посадах в НАТО. Нині вона провідний науковий співробітник Європейської лідерської мережі, активно коментує тему НАТО у світових медіа. Її книга «З чітким баченням: сміливість стратегічно змінити курс» описує стратегічні помилки НАТО щодо росії після 1990-х років.
— Ви розповіли, що росія була важливішою для НАТО під час війни з міжнародним тероризмом після терактів 11 вересня. Чи були до 2014 року в когось у НАТО погляди, що росія насправді є загрозою для Альянсу?
— Цьому питанню я присвятила понад 50 сторінок своєї книги («З чітким баченням: сміливість стратегічно змінити курс». — Ред.). Дозвольте мені коротко підсумувати те, що я думаю про це. Лише до військової інтервенції в Грузію у 2008 році росію критикували як партнера країни Центральної та Східної Європи, які мали специфічний історичний досвід з москвою.
І був ще один табір держав (США, Німеччина, Франція, Італія, Туреччина), які стверджували, що їм не подобалося те, що відбувалося в росії. росія все більше перетворювалася на Північну Корею. Попри те, що москва окупувала частину грузинської території, нова адміністрація Обами прагнула перезавантажити відносини з росією.
Політика перезавантаження була сформована у 2009 році і до 2014 року визначала відносини НАТО з росією.
У своїй новій книзі я писала про сліпоту в очах багатьох політиків. Німеччина, США та всі ті країни, які віддавали перевагу стратегічному партнерству з росією та воліли ігнорувати негативні ознаки. Вони просто не хотіли бачити, що росія на наших очах ставала більш агресивною країною. Не лише в Європі, а й в інших регіонах, зокрема на Близькому Сході.
Коли росія відправила своїх «зелених чоловічків» до Криму, я організувала цілий ряд зустрічей тоді (кінець лютого 2014 року. — Ред.). І низка країн відкрито сумнівалися, що то був російський спецназ. Було небажання визнати, що росія розпочинала незаконне та військове вторгнення на частину української території.
Згодом всі чітко зрозуміли, що за цим дійсно стояла росія і вона несе за це відповідальність.
І в НАТО почали дивитися на росію насправді як на загрозу.
Але наведу вам іншу ілюстрацію. У 2012 році я відповідала за стратегічне прогнозування НАТО. Одним із головних фокусів нашої уваги було продумати, що росія може вчинити відносно України, Молдови та білорусі.
Отже, ми почали готувати найгірші сценарії, винесені на розгляд представників країн НАТО. Оскільки я була керівником цієї групи, я мала переконатися, що генсек Расмуссен (2009–2014) подав на розгляд відповідний документ.
Хоча зробив це тодішній заступник генсека НАТО Александр Вершбоу (2012–2016), дуже кмітливий американський дипломат, який головував на цій зустрічі навесні 2013 року. І це було вперше, коли посли країн НАТО прочитали в письмовому вигляді, що я думала, що росія піде повноцінним військовим шляхом, щоб знищити Україну.
Чи призвело це до якихось змін офіційної політики?
Ні. Це призвело до внутрішніх дискусій. Але знову ж таки Велика Британія, США, Франція, Німеччина стверджували, що варто продовжувати цю дискусію. Мене дуже засмучує те, що бракувало політичної волі почути попередження про агресію росії проти України напередодні 2014 року.
— У НАТО знали, якою може бути росія, і в Альянсі не зробили щодо цього певних дій. Повернемося до самітів НАТО. Вашингтонський саміт 1999 року був відомий початком політики відкритих дверей, розширення НАТО. Чому НАТО затвердило План дій щодо членства як універсальний інструмент інтеграції до Альянсу?
— У політиці ПДЧ чітко зазначено, що вона була ухвалена главами урядів держав НАТО не як перелік критеріїв. Але вони хотіли мати певні дорожні карти, які б допомогли як країні-претенденту, так і самому НАТО почати готувати ґрунт для остаточного членства.
Це стосувалося певних програм, щоб країна-претендент могла досягнути офіційного запрошення до Альянсу.
Інакше було, коли прийняли Польщу, Чеську Республіку та Угорщину. Треба було виконати певну підготовчу роботу, але на той момент у нас ще не було розробленої дорожньої карти як політики ПДЧ.
Ми не повинні забувати, що все це координувалося у Вашингтоні. У Адміністрації Клінтона були такі люди, як Мадлен Олбрайт. Я дуже ціную її внесок, адже вона була одним із рушіїв розширення НАТО. Олбрайт справді вірила в політику відкритих дверей. Тоді це було стратегічне бачення США щодо створення вільної та мирної Європи.
Без Сполучених Штатів значна кількість країн неохоче виступали за ПДЧ для України і Грузії. Коли ми прибули до Бухареста у 2008 році, було дуже очевидно, що уряди Франції та Німеччини проти ПДЧ.
І вирішувалося не в Бухаресті, адже аргументом Парижа і Берліна був наступний: ми не повинні провокувати росію.
Пригадую, що тодішній президент США Джордж Буш-молодший виголосив довгу та палку промову про те, що ми не повинні втрачати можливість запросити Грузію та Україну приєднатися до ПДЧ. Але Буш зрештою зазнав невдачі, оскільки Меркель і Саркозі залишилися впертими. І прийшли до формулювань, що так, колись Україна та Грузія стануть членами НАТО.
— Саміт у Бухаресті став стратегічною помилкою НАТО. І ми в Україні це дуже критикуємо. Тоді розпочалася політика відкритих дверей НАТО для України та Грузії. Ми станемо членами НАТО, але не знаємо, коли і як. Як ви думаєте, чому НАТО як організація не могла нічого вдіяти з Францією і Німеччиною?
— Рішення ухвалювали лідери в Парижі та Берліні. Позиція дипломатів не була вирішальною, навіть якщо на них чинився тиск з боку росії. Будь-який німецький дипломат мав свої повноцінні вказівки, і вони виконувалися. Так досі працює дипломатія в багатосторонніх організаціях на кшталт НАТО.
Існує певна групова динаміка в НАТО, де велика кількість країн мають різні думки. Тоді вони намагаються вплинути в кулуарах, щоб змусити іншу сторону змінити свою думку.
НАТО не є згуртованою групою країн, адже там є різні думки. Іноді вони дійсно сильно розходяться в певних моментах. Але зовні вони продовжують твердити, що залишаються єдиними.
У 2008 році в Бухаресті більша група країн виступала за ПДЧ для України та Грузії. І розуміючи, що їм не вдасться змінити думку Німеччини та Франції, залишили ситуацію як є. І повторення цього було у Вільнюсі в липні цього року.
— Чому, на вашу думку, Вільнюський саміт НАТО також став продовженням політики відкритих дверей Альянсу щодо України?
— Є багато риторики і обіцянок. Але якщо забрати риторику та обіцянки, то ми фактично там, де й були у 2008 році. Є зобов’язання, яке говорить, що майбутнє України — в НАТО. І тоді є друге речення, що союзники зможуть надіслати запрошення, лише якщо вони погодяться одноголосно та якщо умови будуть виконані.
Очевидно, що це абсолютно розпливчасте повідомлення без стратегічного сенсу. Були зобов’язання від держав НАТО щодо подальшої військової, фінансової та гуманітарної допомоги. Це все чудово і непогано. Але все ще потрібно змінити стратегічну парадигму.
Це можна зробити, тільки сказавши росії та путіну, що НАТО розпочне переговори з Україною про вступ. Це було б дуже переконливим, стратегічним меседжем.
Було дві країни, які не хотіли висувати цей меседж на перший план — США та Німеччина. У США багато хто чомусь вважає, що якби Україна тільки почала переговори про вступ до НАТО, путін оголосив би війну НАТО.
Я незадоволена цим, тому що після Вільнюса немає стратегії, яка стримує терористичний режим у росії. Зрештою, я думаю, що це питання політичної волі лідерів держав НАТО, а також стійкості та опору з боку України.
— Про Німеччину. Ми бачили цю трансформацію німецької зовнішньої політики (Zeitenwende). Нещодавно було затверджено Стратегію національної безпеки та Стратегію щодо Китаю. Як ви оцінюєте ці зміни?
— Якби росія не напала на Україну в лютому 2022 року, не було б такого поняття, як Zeitenwende або спеціального фінансового фонду для Бундсверу. Жодного з цього не було б, тому що канцлер Шольц продовжував би зовнішню політику Ангели Меркель.
Під керівництвом колишнього міністра оборони Томаса де Мезьєра (2011–2013) Німеччина створила неподалік від москви оперативний бойовий центр, оплачений німецькими платниками податків і німецькими оборонними компаніями. У 2015–2017 роках Німеччина була серед інших країн, які відправляли зброю не в Україну, а в росію. Ці рішення були свідомо ухвалені урядом Меркель.
Шольц, коли був віцеканцлером (2018–2021) за часів Меркель, добре розумів, що Німеччину критикували не лише США, а й багато інших союзників за «Північний потік — 2».
— Яким ви бачите майбутнє місце України в архітектурі європейської безпеки?
— Для мене абсолютно критично, щоб Україна отримала необхідні їй гарантії безпеки, схожі на 5 статтю Вашингтонського договору. Через позиції США і Німеччини шанси того, що Україну запросять до членства в НАТО найближчим часом, незначні.
Потрібно шукати план Б. для того, щоб посилити військову безпеку України. Це можна реалізувати лише через двосторонні угоди. Я говорю не лише про зброю, а й надання своїх солдатів, щоб захистити Україну від росії.
Виходом, на мою думку, теж може бути розширене ядерне стримування (Nuclear Sharing — це програма НАТО, яка є частиною ядерного стримування. — Ред.), яке Польща, ймовірно, запропонує Україні. Зрештою, це може бути двостороння угода, за якою польська сторона фактично поширить свій щит ядерного стримування на Україну. Останній Варшава прагне отримати від США.
Інтерв’ю записане в межах UAreNATO — спільного проєкту АрміяInform, Місії України при НАТО та Центру інформації та документації НАТО в Україні про історію і сучасність відносин між Україною та Північноатлантичним альянсом.
