Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального…
160 років тому, 19–20 вересня 1863 року, відбулась одна з найбільших і найкривавіших битв Громадянської війни 1861–1865 років у США — битва на Чикамозі, притоці річки Теннессі. Вона стала першою значною битвою війни на території Джорджії, другою за кількістю втрат після битви під Геттісбургом і найзначнішою поразкою сил Півночі на Західному театрі бойових дій. «Лютою й кривавою битвою на Чикамозі» назвав цю подію відомий американський історик Джеймс Форд Роудс, який здобув Пулітцерівську премію за книгу з історії Громадянської війни в США.
У битві на річці Чикамога-Крік зійшлися Армія Камберленду Федерації (Північ) під командуванням генерал-майора Вільяма Старка Роузкранса та Армія Теннессі Конфедерації (Південь) на чолі з генералом Брекстоном Бреггом. Чисельність військ сторін була приблизно однаковою з незначною перевагою на користь сил Півдня: Армія Камберленду налічувала близько 60 тисяч бійців, Армія Теннессі — близько 65 тисяч.
Перші сутички між військами противників відбулися вже 18 вересня, коли генерал Брекстон Брегг підвів свої війська з метою обійти лівий фланг Армії Камберленду й відрізати її від міста Чаттануга, яке було важливим залізничним вузлом. Контроль над Чаттанугою був стратегічно важливим для сил Півночі, оскільки дозволяв утримувати Східний Теннессі з великими покладами вугілля, а також розвивати наступ на південь.
Задум Брекстона полягав у тому, щоб запобігти цим планам ворога, змусивши його або наступати, щоб повернути втрачену Чаттанугу, або відступити через гори на північний захід через небезпеку перерізання комунікацій. У загальних рисах командувач Армії Теннессі виклав свій план вже 15 вересня, однак після тривалих вагань віддав остаточний наказ лише в другій половині дня 17 вересня. Внаслідок цього рух військ південців у напрямку ворога почався лише вранці 18 вересня.
Після кількох незначних сутичок дивізія Армії Теннессі під командуванням генерала Джона Белла Худа вийшла до лівого флангу Армії Камберленду, однак не наважилась атакувати ворога в сутінках після маршу. Тим часом генерал-майор Вільям Старк Роузкранс посилив лівий фланг сил Федерації, перемістивши на північ 25-тисячний корпус під командуванням генерала Джорджа Генрі Томаса.
Головна битва почалась вранці 19 вересня і тривала з перемінним успіхом для обох сторін до пізнього вечора. Попри те, що Армія Камберленду дещо поступалась Армії Теннессі чисельністю, вона билась в обороні, маючи добре обладнані шанці. Це повністю нівелювало незначну перевагу ворога і давало силам Півночі змогу якщо не перемогти у битві, то принаймні утримати позиції і звести бій до невизначеного результату.
Вагомою перевагою генерал-майора Вільяма Старка Роузкранса були загартовані й відважні бійці корпусу під командуванням генерала Джорджа Генрі Томаса, які стійко утримували позиції на лівому фланзі під ударами переважаючих сил ворога. Попри те, що в підсумку північці зазнали поразки, стійкість в обороні принесли генералу Томасу славу і шанобливе прізвисько «Скеля Чикамога». До кінця дня 19 вересня південці не змогли прорвати оборону Армії Камберленду.
Упевнено тримати оборону «Скеля Чикамога» продовжив і наступного дня, коли генерал південців Брекстон Брегг кинув на його позиції кілька потужних дивізій, плануючи розбити лівий північний фланг сил Федерації. Утім, долю битви вирішили не мужність генерала Томаса, а кричущий прорахунок генерал-майора Роузкранса на правому фланзі. Отримавши хибну інформацію про те, що в оборонній лінії Армії Камберленду є зручна для удару ворога прогалина, Роузкранс наказав перемістити дивізію під командуванням генерала Томаса Вуда. Цим командувач сил Півночі оголив ділянку на вузькому фронті наступу восьми бригад під командуванням генерал-лейтенанта Конфедерації Джеймса Лонгстріта.
Переможна атака Лонгстріта на ослаблені позиції північців вирішила долю битви. Конфедерати зім’яли й змусили стрімко відступати війська Федерації на всьому правому фланзі їхньої оборони. Генерал-майор Роузкранс, підхоплений хвилею загального відступу, поскакав до Чаттануги, плануючи організувати оборону міста. Зусилля генерала Джорджа Томаса, який взяв на себе загальне командування й організував оборону на висоті «Підкова» («Пагорб Снодграсс») змогли лише частково врятувати ситуацію, запобігши панічній втечі й тотальному розгрому Армії Камберленду. Саме тоді «Скеля Чикамога» виявив усю свою мужність і таланти полководця, утримуючи позиції до вечора 20 вересня і провівши відступ так, що південці помітили відсутність противника лише наступного ранку.
Поразка в битві на Чикамозі стала болючим, але не фатальним ударом для сил Федерації. Армія Теннессі, здобувши блискучу перемогу на полі бою, не спромоглася максимально вдало скористатися її результатами і дала Армії Камберленду можливість відступити, нехай і втративши значну частину зброї та боєприпасів. Замість того, щоб атакувати відступаючого ворога, генерал Брекстон Брегг зволікав і вичікував, що дозволило північцям відступити до Чаттануги й організувати оборону міста.
Зрештою, саме збереження контролю Федерації над Чаттанугою визначило подальший перебіг війни на Західному театрі бойових дій — без здобуття контролю над містом Конфедерація не могла створити загрозу неприйнятного рівня для Півночі. Тож Брегг не досягнув жодної зі стратегічних цілей кампанії — не відновив контроль Конфедерації над Східним Теннессі та не розгромив Армію Камберленду. До того ж Південь зазнав у битві на Чикамозі значних втрат, яких не міг собі дозволити.
У підсумку перемога в битві на Чикамозі стала для Конфедерації пірровою — останнім значним успіхом Півдня у Громадянській війні в США. Після неї конфедерати все ще продовжували битися вперто і затято, однак це була вже затятість приречених на поразку. Генерал південців Деніель Харві Хілл зауважив, що перемога на Чикамозі стала початком кінця Конфедерації.
