Чотири роки він перебував у російському полоні, 5 червня 2026 року його звільнили в рамках чергового обміну полоненими. Наприкінці липня…
Попри чисельні поранення, контузії та каліцтва, розвідник Роман мріє повернутися «у стрій», працювати інструктором, вчити не лише воювати, а й виживати на полі бою. Кореспондент АрміяІnform поспілкувався з героєм під час його повернення в рідний Ірпінь, зокрема, про те, як зв’язок з родиною впливає на долю бійця у критичних ситуаціях на війні.
Сам Роман вважає випадок свого крайнього порятунку справжнім дивом. Кількість шансів вижити у спецпризначенця, до речі, який під час всіх його попередніх складних «виходів», була дуже малою. Але цього разу — майже дорівнювала нулю. Лише втручання у фатально загрозливу ситуацію, на думку самого військового, його ангела-охоронця врятувало від загибелі. Вперше побачити на власні очі свого рятівника Роману вдалося тільки після повернення додому:
«Позивний «Батон» я дістав ще у військовому інституті, з якого мене комісували через три роки навчання за станом здоров’я. Визнали «обмежено придатним до військової служби». Все змінила широкомасштабна війна та мобілізація. З друзями ми боронили рідне місто. Разом пішли гнати ворога з нашої землі далі на схід. Згодом я з побратимами пройшов майже всю Україну, крім Криму. А вдома у мене залишилась вагітна дружина, яка дуже хвилювалась за мене.
Якось довелось мені поїхати в певний район Донецької області, щоб забрати побратимів: «двохсотих» і «трьохсотих». Так склались обставини, що ми рухались до завданої точки через так звану Алею «птурів». Багато з тих, хто воював на донецькому напрямку, добре знають цю місцину, де ракети літають так щільно, як «трасери» з «калашнікова». Не доїхав до місця призначення метрів триста-чотириста. Через башту залетів один з «птурів». Потім крізь броню зайшло ще два: зліва — у плече та справа — у бік. З п’ятьох членів групи вдалося вибратись з машини лише нам удвох. Молодий боєць Миша та я. Зазвичай, у нашому екіпажі були лише «старики». Останньої миті перед «виходом» взяли цього молодого. Його, вочевидь, теж контузило. Миша вибрався назовні перший та навіть не перевіривши, чи хтось вижив, крім нього після третього «прильоту», просто побіг від машини якомога далі.
Сам не знаю, як я самотужки взагалі виліз звідти… Крім важкої контузії та поранень, у мене були пробиті легені. Двосторонній пневмоторакс. Однак, коли я вибрався назовні, ще встиг двох орків гранатами за…ярити. У відповідь рашисти закидали мене мінами. Їхній квадрокоптер корегував вогонь. Я прикинувся мертвим, був дійсно весь у скалках. Через годинку перемотав собі руку та віджав турнікет. Одним словом, врятував руку. До речі, зараз щодня витягую скалки (показує обидві руки, з яких поступово виходить метал. — Авт.). Як це сталось, що я залишився живим після влучання трьох «птурів», не розумію. Є одне пояснення. У мене в липні мала народитись дитинка. Я не міг її не побачити, мав дожити до її появи на світ. Наразі, пригода трапилась першого липня, а малеча народилась сімнадцятого. Може, саме вона мене й витягнула… Можливо, заради малої я й вижив.
Моя мирна професія — картограф-геодезист. Мої хлопці, які мене добре знали, говорили тим, хто всі три дні вважав мене мертвим: «Якщо „Батончик“ поліз кудись у „зеленку“, то він й без карти вибереться, бо він — геодезист». Так й цього разу сталося. Напередодні виходу на спецзавдання я продивився зйомки з нашого безпілотника «Лелеки». Запам’ятав весь маршрут. Тому після поранення, щоб врятувати своє життя, я спочатку поповз — не пішов пішки, а саме поповз до своїх, на дальню точку. Але там виявилися вороги, вимушені були повертатися іншим маршрутом. Проте, мої хлопці все одно мене знайшли. На той час я вже так виснажився, що, як-то кажуть, склав руки на грудях. Побратими відразу надали мені медичну допомогу та винесли мене на ношах. Я вижив — на мене попереду чекала зустріч з моїм маленьким ангелом-охоронцем Вікторією.
На жаль, багато побратимів, яких ми й досі не можемо поки забрати, так й залишились на полі бою. Важко про це говорити, їх теж чекають матері, жінки та діти, щоб достойно поховати. Після оборони Ірпеня у складі добровольчого з’єднання, після чисельних важких завдань у складі спецпідрозділу, які, як говориться, «не можливо вирішити», але які ми виконували, я втратив багатьох побратимів. Специфіка нашої роботи така, що ніколи не можеш напевно сказати, чи зник твій товариш безвісти, чи загинув, чи він у полоні. Напевно можна сказати лише одне: молодим потрібно багато навчатись, перш ніж йти у бій. Приблизно, на мою думку, 3-4 місяці. Хоча ми самі навчались «у бою», багато хто з нашого покоління вже мав воєнний досвід. Мені, наприклад, 42 роки. У моєму взводі, в якому я за посадою старший, а за віком наймолодший, наші досвідчені «дорослі» хлопці виконують такі завдання, які молоді бійці без професійних навичок ніколи не подужують. Цей досвід, безперечно, рятує багатьох з нас під час спецоперацій.
Наразі мені довелось воювати командиром підрозділу вогневої підтримки, тому багато чого вмію. Наприклад, вмію стріляти, як-то кажуть, з усього та опанував зброю будь-якого виробництва. Проте, крім стрілецької зброї та різноманітних ракет, я також можу стріляти з танка, з гаубиць, з мінометів тощо. Я добре знаю тактичну медицину… На жаль, зараз мені не можна на «бойові». У мене важка контузія, відсутні перетинки, очікую на пластичні операції. Однак, я готовий навчати молодих українських захисників як інструктор. Готовий навчати не лише, як штурмувати позиції ворога, а й тому, як прикривати себе та своїх побратимів.
У нас дуже гарні перспективи. У нас багато молодих здібних бійців. Попереду у всіх нас ще багато роботи. Наша країна, наші рідні з нетерпінням очікують від нас великої Перемоги. Тієї самої Перемоги, на честь якої ми називаємо наших маленьких ангелів-охоронців”.
Фото автора
