Вони мали виконувати завдання. Саме тому імперія в усі часи споювала своїх підданих — для того, щоб наповнити скарбницю. Саме тому армію цілеспрямовано…
175 років тому, восени 1848 року, у Львівському університеті було засновано кафедру «руської словесности» — найпершу в світі університетську кафедру, на якій студіювали українську мову та літературу. На хвилі славнозвісної «Весни народів» 13 вересня 1848 року розпорядження про заснування кафедри видав австрійський імператор Франц Йосиф. 19 грудня 1848 року професором кафедри було призначено видатного діяча українського національного відродження, одного з членів Руської Трійці, Якова Головацького.
Про заснування кафедри української словесности у Львівському університеті, її історію та значення для української науки та освіти кореспонденту АрміяInform розповів кандидат філологічних та доктор педагогічних наук, завідувач кафедри української літератури імені Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка Володимир Микитюк.
— Очолювана Вами кафедра — одна з українознавчих кафедр філологічного факультету Львівського університету, які ведуть родовід від 1848 року, коли було утворено першу університетську кафедру української словесности. Як було засновано ту найпершу кафедру-праматір та якою була її подальша історія?
— Наш родовід ми дійсно виводимо від 1848 року, коли було утворено першу університетську кафедру української словесности, яку в різний час очолювали такі визначні національні науковці, як Яків Головацький, Омелян Огоновський, Олександр Колесса, Кирило Студинський, Михайло Возняк. Власне, це вчителі та учні патрона Львівського університету Івана Франка, який як науковець та національний діяч сформувався та діяв в «західній», «євроатлантичній» цивілізаційній простороні. Його спадщина особливо важлива в реаліях російсько-української війни для повернення до універсальних цивілізаційних цінностей і висновування з них стратегії національного поступу. Франко — випускник нашого факультету, його філологічні студентські студії відбувались на кафедрі, яка зараз має ім’я його учня і засновника наукового франкознавства як літературознавчої наукової галузі Михайла Возняка.
Звісно, що створена в середині ХІХ ст. кафедра української словесності є праматір’ю всіх українознавчих кафедр сучасного філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, а не тільки нашої. На початках, а підрозділ було створено розпорядженням міністерства віровизнань і освіти від 19 грудня 1848 року, кафедру представляв один із славетної «Руської трійці» (Руслан, Ярослав, Далібор) — Яків Головацький. «Судилося нам остатніми бути», писав він разом із побратимами в «Русалці Дністровій» про українських романтиків і національне самоусвідомлення, а на кафедрі натомість навпаки став піонером наукового університетського літературознавства і мовознавства. Керував Головацький кафедрою до 1867 року.
— Тривалий час керування і видатна постать керівника. Продовжувачі були такими само видатними науковцями та громадськими діячами?
— По-справжньому кафедру української словесності сформував як наукову інституцію упродовж 1867–1894 рр. Омелян Огоновський — український педагог, історик літератури, літературний і театральний критик, мовознавець, громадсько-політичний діяч, письменник. У 1871–1872 рр. він виконував обов’язки декана філософського відділу і першим виголосив інавгураційну промову у Львівському університеті не німецькою, а слов’янською (українською) мовою.
Найбільш вагомим його здобутком є перший цілісний корпус історії української літератури (Львів, 1887–1894 рр.), в основу якого покладена національна концепція розвитку культури, що викликало різко негативну реакцію російської шовіністичної критики та стало предметом дискусії багатьох знаних європейських філологів.
— Учнем Омеляна Огоновського був Іван Франко. Чи міг він очолити кафедру?
— Іван Франко справді робив спробу посісти місце на кафедрі. 22 березня 1895 року він прочитав габілітаційну лекцію на тему «Поема Тараса Шевченка „Наймичка“». Вона отримала високі оцінки у наукових колах Львова. Однак суспільно-політичні обставини, активна українська національна позиція видатного вченого спричинили те, що австрійська адміністрація його кандидатури не затвердила. Кафедру тоді посів Олександр Колесса.
Потому з 1899 по 1939 рр. кафедрою керував Кирило Студинський. Під його «булавою» сформувалось ціле покоління відомих українських науковців-філологів: Леонід Білецький, Микола Пушкар, Іван Брик, Михайло Возняк, Ярослав Гординський, Михайло Галущинський, Микола Матіїв-Мельник, Михайло Тершаковець, Юліан Чайківський, Кость Кисілевський та інші. Один із них — Михайло Возняк — 19 жовтня 1939 року очолив кафедру.
— 175 років — тривалий час. Як би Ви оцінили головні здобутки кафедри української словесности за цей час?— Найкращим спадком ученого є учні. До «возняківської» школи передовсім належать Іван Денисюк, Михайло Нечиталюк, Іван Дорошенко, Володимир Здоровега, Андрій Скоць, Ігор Моторнюк, Олексій Мороз, Марія Деркач, Іван Сірак, Марія Вальо, Роман Головин, Мирослав Мороз… До середнього покоління з «возняківської кузні» вже Іван Денисюк зараховував Ларису Бондар, Михайла Гнатюка, Ярославу Мельник, Валерія Корнійчука, Богдану Крису, молодших — Тараса Пастуха, Миколу Легкого, Ростислава Чопика, Романа Крохмального, Богдана Тихолоза…
У післявоєнний період на кафедрі працювали Денис Лукіянович, Михайло Рудницький, Семен Шаховський, а завідувачами в різний час були (після смерті академіка Михайла Возняка 1954 року) Василь Лесик, Іван Дорошенко, Аркадій Халімончук, Леоніла Міщенко, Тарас Салига. Сумарний науковий та просвітницький внесок названих науковців та викладачів до українського мовознавства та літературознавства неможливо переоцінити.
— Очолювана Вами кафедра — одна із низки інституцій, корені історії яких сягають заснованої 1848 року кафедри української словесності. Хто ще продовжує 175-річні традиції студіювання української мови та літератури?
— Очевидно, що успадкувала й гідно продовжує традиції першої у світі університетської кафедри української словесності сучасна кафедра української мови імені професора Івана Ковалика Львівського національного університету імені Івана Франка. Натомість кафедра української літератури імені академіка Михайла Возняка дала кадрову основу для створеної в Університеті 1991 року кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси і створеної 2001 року кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства.
Також з 1988 року на базі кафедри діє Інститут франкознавства (сьогодні директорка незалежної інституції — кандидат філологічних наук Наталя Тихолоз). Крім франкознавчого, основними напрямками наукової роботи кафедри є медієвістика, дослідження «білих плям» в українській літературі, методика викладання української літератури в загальноосвітній та високій школах, сучасний літературний процес, історіографія літератури та інші літературознавчі галузі.
— Якою є сучасність очолюваної Вами кафедри, наскільки взагалі університетські науковці включені в громадсько-політичне життя?
— Наша кафедра у свій час ініціювала присвоєння «doctor honoris causa» Львівського національного університету імені Івана Франка знаковим постатям філології і літератури Ліні Костенко, Іванові Драчу, Левкові Рудницькому, Романові Іваничуку, Дмитрові Павличку, Валерію Шевчукові, Ігореві Калинцю, Оксані Забужко. Колектив кафедри надає глибокі філологічні знання, розширює культурні обрії, сприяє зміцненню контактів між Україною і світом, працює над підготовкою науково-інтелектуальної бази країни, над формуванням нових поколінь української національної інтелектуальної еліти — освічених, свідомих, духовно багатих громадян.
Якщо ж говорити більш широко, то можна сказати, що сучасні українські науковці, мовознавці та літературознавці дотримуються національно-політичного кредо Івана Франка, який незаперечно належав до засновників та активних діячів українського «культурного націоналізму». Першою необхідною стадією українського націоналізму у його боротьбі із націоналізмами російським і польським закономірно були освітні цілі: боротьба за мову і літературу, видавництва, пресу, школу, а в умовах деколонізації, антиімперського руху визначальною ставала боротьба за національну вищу освіту.
Читайте також: Головна Руська Рада стояла біля джерел модерної української військової традиції — Олег Турій
Стрижневу роль для розвитку України Іван Франко вбачав в освіті та в формуванні прошарку національних інтелектуалів, які «по-європейськи» зуміли би взяти відповідальність за свою долю, а не узалежнювали минуле і майбутнє від зовнішніх чинників і процесів, віктимізуючи себе. Уже у 20-му столітті, зрілий Франко найбільше уваги надавав дослідженню цивілізаційного розламу між російською імперією і збірним образом демократичної Європи. Мислитель у своїх текстах прагнув прищепити українцям окцидентальну ідентичність, а головним інструментом і засобом передусім вважав університетську освіту. Тому долучення університетських науковців та викладачів до громадсько-політичного життя країни завжди було, є і буде надзвичайно вагомим.
