Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Селище міського типу Печеніги в Харківській області торік не перебувало під окупацією, але лінія фронту була поруч аж сім місяців. російські війська стояли буквально за 2-3 кілометри від населеного пункту.
Кореспондент АрміяInform побував у Печенігах у дні, коли там відзначали першу річницю звільнення територіальної громади від окупантів.
За словами керівника Печенізької селищної військової адміністрації Олександра Гусарова, з перших дів широкомасштабного вторгнення селище перебувало під ворожими артобстрілами та приймало сотні біженців із прикордоння.
— Печенізьке водосховище та річка Сіверський Донець відділяли нас від рашистів. Українські воїни міцно тримали оборону та не давали окупантам йти далі, в бік Чугуєва. Від безсилля рашисти просто обстрілювали мирні вулиці. В результаті цивільні люди зазнавали поранень чи травм, а десятки будинків були повністю чи частково зруйновані. Ми більш-менш зітхнули спокійно, коли 10 вересня було звільнено останнє селище нашої громади, — пояснив Олександр Гусаров.
Важко перенесли односельці руйнування окупантами Центру дитячої та юнацької творчості. Ще на початку 2022-го там десятки дітей вчилися співати чи грати на музичних інструментах. А навколо цієї одноповерхової будівлі завжди протягом всього року лунав дитячий сміх.
-
- Зруйнований рашистами Центр дитячої та юнацької творчості
-
- Зруйнований рашистами Центр дитячої та юнацької творчості
— Це сталося 8 серпня 2022 року. Вороги цілеспрямовано били по нашому селищу. Окрім центру, тоді було зруйновано два приватних будинки, корівники разом із худобою, а також частково постраждав будинок культури. Уламки розлетілися на сотні метрів, влучили в сусідні помешкання та автівки. Проте, нікого на одинці з проблемами ми не полишали, максимально намагалися допомагати, — розповів Олександр Гусаров.
Мешканці Печенігів не перестають дякувати захисникам і захисницям України за те, що вони встояли та не пустили далі ворогів. Так, до першої річниці від дня остаточного визволення територіальної громади від російських окупантів у селищі відкрито Алею Героїв. Там розміщуються фотографії з короткими автобіографіями земляків, які полягли на полі бою за час війни.
Пані Тетяна періодично приносить квіти до цього священного місця. Рози, зібрані на власному дворі, жінка розкладає біля обелісків.
— Тут є й мій сусід — Сергій Брусов. Колись він відслужив контрактником у Збройних Силах України. Потім звільнився, бо дружина народила сина. Після 24 лютого минулого року добровільно пішов до війська. Загинув 18 серпня 2022-го, звільняючи селище Питомник Харківської області. Йому було лише 30 років, — зі сльозами сказала пані Тетяна.
Щоб віддати шану полеглим воїнам у центр селища приїхав командир роти Чугуївського батальйону Харківської окремої бригади тероборони капітан Андрій.
— Наш підрозділ разом з воїнами-піхотинцями тримали тут оборону протягом березня минулого року. Малими силами нам вдавалося зупиняти навалу ворогів. Добре допомагала місцева самооборона з-поміж місцевих. Останні знали тут кожен кущик і ярок. Аби нас не помітили, доводилося постійно міняти своє розташування. Стояли на смерть, бо знали, що за нами мирні люди, — пригадав армієць.
…На одній з вулиць населеного пункту від «руського міра» постраждали одразу три будинки. У 72-річного пана Віталія рашисти повністю зруйнували міцну цегляну споруду.
— Це була наша гордість. 70 квадратних метрів, чотири кімнати, газове опалення… Будували десь п’ять-шість років, коли були ще молодими. 120-мм міна влучила сюди наприкінці березня. На щастя, я тоді перебував у Харкові. Зараз живу в сараї, бо відмовляюся від переїзду. В мене є родичі в росії. Коли все це розпочалося, я розказав їм правду про нелюдські дії московитів. Так вони мене відразу ж назвали: «фашистом» і «націоналістом». Мовляв, це українці першими напали на них. Ну, як тут не проклинати всю ту росію, — поділився своєю історією пан Віталій.
Майже пів року, поки рашисти розташовувалися неподалік від селища, в підвалі приватного будинку просиділа пані Надія.
— Коли ворожа бомба влучила в будинок сусіда Віталія, то в мене вибило три вікна та пробило дах. Із собакою Рексом ховалася під землею та гірко плакала… Заспокоїлася лише за кілька годин, коли приїхали волонтери. Ці добрі люди з відкритими серцями привезли їжу та допомогли із відновленням будинку. Від евакуації я постійно відмовлялася, бо це моя земля. Кому я десь потрібна? Майже кожного дня приїздили з сільради чи заходили військові, щоб дізнатися про нагальні потреби. Тож я не відчувала себе покинутою, — зазначила пані Надія.
Варто сказати, що наразі по всьому селищу Печеніги працюють будівельники та дорожні ремонтники.
Особливо приємно спостерігати за тим, як проводиться реконструкція місцевого ліцею імені Генріха Семиградського. На щастя, будівля не постраждала. Просто для школярів там покращують умови для навчання. Все це означає, що український населений пункт продовжує розвиватися і ворогам нас ніколи не зламати.
Фото автора
