Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Дізнавшись про широкомасштабне вторгнення московитів на українську землю, викладач Первомайського спортивно-технічного клубу Олександр Мандзюк відразу пішов до територіального центру комплектування. За кілька годин отримав зброю і відбув на збірний пункт. Кореспонденту АрміяInform він розповів про фронтові будні, своїх побратимів, а також поділився враженнями від «спілкування» із солдатом-московитом.
«Інтуїція підказувала, що ось-ось спокійне життя закінчиться»
— Олександре, ти, мабуть, як і більшість українців, про початок війни дізнався з теленовин?
— Ні, рано-вранці 24 лютого мене розбудив телефонний дзвінок брата Василя, який повідомив цю новину. Якщо чесно, вона мене особливо не здивувала: ми ж всі розуміли, що орда московитів не для прогулянки зібралася на кордоні. Я, загалом, останні місяці перебуав у якомусь тривожному стані: інтуїція підказувала, що ось-ось спокійне життя закінчиться. Словом, морально був готовий до такого розвитку подій. Тому за кілька годин після братового дзвінка вже був у територіальному центрі комплектування, де побачив чимало чоловіків, які теж не чекали повісток. Там отримав зброю та набої до неї і за кілька годин разом з іншими хлопцями-добровольцями відбув на збірний пункт. Звідти подальший наш шлях проліг до 123-ї бригади територіальної оборони, головним завданням якої було захищати Миколаїв.
— А хіба росіяни вже того дня підійшли до нього?
— Ні. Але якщо ви поглянете на географічну мапу нашої країни, то, зважаючи на розташування міста, зрозумієте, що це могло трапитись досить неждано-негадано. Особливо зважаючи на наближеність кацапні до Миколаєва.
— З твоїх слів виходить, що вас — хлопців-добровольців — без навичок, необхідних воїну, озброєних лише стрілецькою зброєю, відразу відправили на бойові позиції…
— Ні, окрім автоматів Калашникова, кулеметів була в нас й інша зброя. Щодо навичок, то серед нас вистачало тих, хто свого часу пройшов армійську школу. І не як штабні писарі. До того ж всі ми були глибоко мотивованими воїнами-новобранцями: горіли бажанням не просто захистити свою землю, а ще й добре поквитатись з тими, хто прийшов нас знищувати. Не забувайте, що в ті дні, коли ворог був уже під Києвом, потрібно було робити все швидко й оперативно. Ми, якщо чесно, вчилися воювати на ходу. росіяни, напевно, знали хто їм протистоїть, але відкрито атакувати нас не насмілилися. Натомість добряче «пригощали» мінометно-артилерійським вогнем, «градами». На інших напрямках кацапня зуміла все ж пробитись аж до самого аеропорту, але дуже скоро змушена була накивати звідти п’ятами.
— Ти зі своїм підрозділом довго перебував під Миколаєвом?
— Не надто. Виконавши поставлене перед нами завдання, ми передислокувалися на Херсонський напрямок.
— Це вже коли московитів із Херсона вигнали?
— Так.
До орків у «гості»
— Я знаю, що ти дістав дуже важке поранення. Коли, за яких обставин це сталося?
— Наприкінці червня. У районі відповідальності нашої бригади протікає Дніпро, а на ньому дуже багато острівців, які «облюбували» орки, перетворивши їх у такі собі маленькі фортеці. Нам потрібно було їх звідти викурити. Після завдавання по них масованих ракетно-артилерійських ударів, за справу бралася піхота, тобто я та мої побратими. Острівців цих діставалися на моторних швидкохідних човнах. Врешті-решт ми їх звідти вигнали. Згодом росіяни підірвали Каховську греблю, і вода, що хлинула, затопила всі ці острівці. Після того як вода зійшла, росіяни знову зайняли їх. Тож нам вкотре потрібно було викинути геть їх звідти.
29 червня ми відправились до орків у «гості», як сказав потім наш взводний. А якщо серйозно, то нашим завданням було взяти острів Білогрудий. Хоча він і на відносно недалекій відстані, добиратись до нього потрібно хвилин 40–50: щоб підійти на якомога ближчу відстань непоміченими, доводилося вдаватися до різних хитрощів. Того дня, петляючи Дніпром, на невеликій швидкості, наш підрозділ висадився на Білогрудому. Одних московитів ми знищили, інші накивали п’ятами, і я, чесно кажучи, подумки святкував перемогу. Та неждано-негадано по нас вдарили танки. Один зі снарядів вибухнув неподалік мене, і я дістав поранення. Словом, того червневого дня відвоював. На жаль…
Один зі снарядів вибухнув неподалік мене, і я дістав поранення. Словом, того червневого дня відвоював. На жаль…
У голові застрягли десятки дрібних уламків
— Про своє поранення ти говориш так, ніби палець подряпав, хоча мені відомо, що у твоїй голові досі «сидять» уламки…
— Якщо ви вже так наполягаєте, то скажу, що в ній застрягли десятки дрібних уламків, як показали потім відповідні обстеження. Лікувався в кількох госпіталях. Проходжу реабілітацію в одному з медичних закладів свого міста. Постраждав не лише я один. Наприклад, наш кулеметник Олег Абубакіров втратив там ногу, солдата Ігоря Стеця контузило, а поранений Богдан Гвоздянице пішов із життя вже в госпіталі.
— Хто вони, московити, які прийшли нас, українців, убивати? Ти відповів собі на це запитання після «спілкування» з ними?
— Знаєте, у даному випадку слово «спілкування» не зовсім доречне. Річ у тім, що це було перегукування з росіянами, що опинилися в безвихідному становищі, і щоб залишитися серед живих їм потрібно було здатися в полон. Так ось, ми, перебуваючи всього за кілька десятків метрів від «визволителів», хотіли зберегти їм життя й умовляли здатися. Але вони вигукували завчені фрази на кшталт «вісімдесят шоста не здається», «для росіянина краще смерть героя, аніж ганьба полоненого», «росія нас не забуде» тощо. Коли б не чув особисто цієї маячні, мабуть, нізащо не повірив би, що російська пропаганда вміє так зомбувати людей. Врешті-решт жага до життя перемогла, і вони вийшли з піднятими руками.
— Знаєш, московські пропагандисти, політики, які приходять на їхні ток-телезбіговиська, завжди кажуть, що в Українському війську «воюють виключно нацики, які люто ненавидять все російське». Звідси й запитання: хто вони, твої побратими? Правнуки бандерівців і петлюрівців?
— О, ви вгадали. Забули згадати ще вояків дивізії «Галичина» (заливається сміхом. — Авт.). Якщо серйозно, то пересічні українці. Так, вони різні за освітою, соціальним статусом, різної віри, не всі спілкуються виключно українською. Але такі розбіжності не заважають їм люто ненавидіти московитів і бити їх з такою ж люттю.
— Яка твоя заповітна мрія?
— Дожити до того дня, коли останній поганець залишить українську землю, потім зібратись з бойовими побратимами і пом’янути тих, хто не дожив до нашої перемоги. Оце і є найзаповітніша мрія солдата Олександра Мандзюка. А ще я хочу… Ні, не скажу, бо все одно не надрукуєте…
— Та говори вже, якщо намірився…
— Горю бажанням сповна помститися. Посіпакам, які вбили, катували і зґвалтували тисячі українців. Ні, я не кровожерлива людина. Але переконався за цей час, що абсолютна більшість «визволителів» розуміють лише мову сили. Втім, як і всі окупанти…
