Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального…
95 років тому, 27 серпня 1928 року, 15 держав підписали у Парижі Загальний договір про відмову від війни як інструменту національної політики. Провідними ініціаторами розробки і ухвалення цього документа стали Франція та США в особі міністра закордонних справ Французької республіки Арістида Бріана та державного секретаря Сполучених Штатів Америки Френка Келлоґа. У день укладання документ підписали 15 держав, а згодом до нього приєднались ще 47.
Високі Договірні Сторони урочисто проголошують від імені своїх народів, що вони засуджують застосування війни для вирішення міжнародних суперечностей і відмовляються від неї як інструменту національної політики у відносинах один з одним. (Загальний договір про відмову від війни як інструменту національної політики, Стаття 1).
Пакт Бріана — Келлоґа став одним з юридичних обґрунтувань під час Нюрнберзького трибуналу, на якому очільникам нацистської Німеччини висунули обвинувачення в порушенні Пакту. Також головну ідею пакту щодо того, що неспровокований напад на іншу державу є злочином, було покладено в основу Статуту Організації Об’єднаних Націй.
Упродовж майже всієї історії людства війна вважалась одним із прийнятних засобів зовнішньої державної політики. Ставлення до війни як допустимого засобу задля досягнення зовнішньополітичних цілей держави було обумовлено особливостями соціального устрою, рівнем матеріально-технічного розвитку та усталеними морально-етичними нормами. Завдяки цим особливостям жодна війна від часів появи перших держав на Стародавньому Сході й надалі за доби Античності та Середньовіччя аж до Модерного часу не сягала рівня неприйнятної загрози ні для людства, ані для окремих утягнутих у бойові дії держав.
Усе змінив матеріально-технічний прогрес, трансформація суспільства і морально-етичних норм починаючи від Ранньомодерної доби до Нового й Новітнього часу, тобто ХІХ–ХХ століть. Уже війни XVII століття були значно кривавішими, ніж війни доби Середньовіччя, свідченням чого є Тридцятилітня війна 1618–1648 років. Цей тривалий конфлікт охопив практично всю Європу й торкнувся усіх без винятку верств населення, що було майже не притаманне війнам попередніх епох. Сукупні людські втрати від цієї війни склали щонайменше 10 млн людей, що було дуже відчутним ударом по народонаселенню Європи, подолати наслідки якого вдалося не раніше ніж через 100 років.
Переламним в історії війн стало так зване Велике ХІХ століття. Воно розпочалося з останніми великими війнами умовного «старого зразка», хоча насправді вже вони були результатом тривалої трансформації XVII–XVIII століть. Найвідомішими із них стали Наполеонівські війни кінця XVIII— початку ХІХ століття. Вдосконалення зброї та методів ведення бойових дій впродовж ХІХ століття можна простежити на прикладі таких збройних конфліктів, як Кримська війна 1853–1856 років, Громадянська війна у США 1861–1865 років, Друга англо-бурська війна 1899–1902 років та інші.
Завершилось же Велике ХІХ століття з початком Першої світової війни, яка відкрила нову еру в історії війн — час, коли війни остаточно припинили бути справою самих лише військових та держави і стали тотальними, охоплюючи все без винятку суспільство країн, що воюють, та підпорядковуючи собі всі сторони життя цього суспільства.
Жертви та руйнування, спричинені Першою світовою війною, настільки нажахали світ, що світові лідери — політики й громадські діячі — висловили і почали просувати на міжнародному рівні ідею заборони війни як засобу державної зовнішньої політики. Підсумком їхньої діяльності став знаменитий Загальний договір про відмову від війни як інструменту національної політики, більш відомий, як Пакт Бріана — Келлоґа, за прізвищами міністра закордонних справ Французької республіки Арістида Бріана та державного секретаря Сполучених Штатів Америки Френка Келлоґа.
Пакт Бріана — Келлоґа справив колосальний вплив як на уявлення людства про допустимість вдаватися до неспровокованої зовнішньої агресії проти іншої держави, так і на систему міжнародних відносин. Його базовий принцип було покладено в основу Статуту ООН, згідно з яким держава має право на самооборону у разі зовнішнього нападу, а інші держави мають право допомагати жертві агресії, не втрачаючи при цьому власного нейтрального статусу. Саме на підставі Статуту ООН діють держави-партнери України, надаючи нашій державі матеріально-технічну, фінансову, гуманітарну допомогу та іншим чином сприяючи Україні у справі захисту суверенітету, збереження та відновлення територіальної цілісності.
Правові норми Статуту ООН є одними із засадничих для майбутнього створення Міжнародного трибуналу для розгляду злочину агресії росії проти України. Відомий правозахисник, директор Харківської правозахисної групи, голова Правління Української Гельсінської спілки з прав людини, учасник дисидентського руху 1970–1980 років Євген Захаров в інтерв’ю АрміяInform зазначив:
— Для суду над російськими воєнними злочинцями має бути створений окремий спеціальний Міжнародний трибунал. На сьогодні єдиним судовим органом, який може розглядати воєнні злочини, злочини проти людяності та злочини геноциду, є Міжнародний кримінальний суд. За своїм статутом розглядати злочин агресії він не може, й узагалі видається так, що жодна чинна на сьогодні міжнародна судова інституція не може розглядати злочин агресії. Саме тому слід створити спеціальний Міжнародний трибунал для розгляду злочину агресії росії проти України.
Українцям часто здається, що світова спільнота дуже мляво реагує на наші звернення, запізнюється з допомогою, повільно ухвалює рішення, вкрай необхідні Україні для захисту тут і зараз. Пакт Бріана — Келлоґа, з одного боку, є прикладом такого повільного і недосконалого реагування світу на загрозу війни — він не був підкріплений зобов’язаннями держав відмовитися від військових дій, не містив положень про обмеження гонки озброєнь і не зміг запобігти Другій світовій війні.
Однак водночас Загальний договір про відмову від війни як інструменту національної політики заклав міцне підґрунтя для трансформації принципів міжнародної політики і продовжує зберігати своє значення й опосередкований вплив, зокрема й у контексті неспровокованої відкритої широкомасштабної агресії російської федерації проти України. Міжнародна правова система, міжнародні організації та національні уряди демократичних країн справді дуже повільно розкачуються і неохоче ухвалюють важливі рішення. Однак у цього є і зворотний бік — ухваливши певні рішення і розпочавши певний рух, вони так само неохоче і повільно зупиняються чи, ба більше, починають рухатись у протилежний бік.
Ілюстрації з відкритих джерел
