Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
55 років тому, 21 серпня 1968 року, почалась сумнозвісна операція «Дунай» — вторгнення до Чехословаччини військ радянського союзу та низки залежних від нього країн Організації Варшавського договору. Метою неспровокованого агресивного нападу на суверенну державу Чехословацьку Соціалістичну Республіку були повалення чехословацького уряду, окупація країни і скасування проведення реформ славетної Празької весни. Радянська окупація Чехословаччини зупинила лібералізацію державного управління та громадського життя в країні, призвела до встановлення в країні прорадянського авторитарного режиму та надовго позбавила чехів і словаків громадянських прав і свобод.
Далекосяжними були наслідки вторгнення і для радянського союзу. Очевидна зовнішня агресія суттєво вдарила по іміджу срср на міжнародній арені та вкотре зіпсувала пропагандистський образ радянської армії як однієї з сил, що перемогли нацизм у Другій світовій війні. На зовнішньополітичній арені радянський союз вкотре поводився як суто імперська держава, яка діє у власних інтересах і лише прикривається ідеологією. Не менш вагомими були внутрішньополітичні наслідки вторгнення до Чехословаччини — посилення догматизму, цензури та боротьби з інакомисленням, стагнація будь-яких реформ в усіх сферах життя, остаточна кристалізація політичного режиму доби Застою в срср.
Удар, завданий «спеціальною воєнною операцією» по громадянах срср, був не таким наочним, як розчавлена гусеницями танків чехословацька Празька весна, однак так само нищівним — усіх, хто посмів хоч якось відкрито виступити проти вторгнення, репресували і переслідували. Після нетривкої лібералізації хрущовської Відлиги і років поступового відходу від неї авторитарна держава відтоді остаточно стала на шлях посилення тотального контролю над суспільством.
Здавалося б, за минулі понад пів століття історія все розставила на свої місця, наочно засвідчивши, хто у серпні 1968 року був агресором, а хто жертвою, яка всіма силами намагалась опиратися нападникові й наполегливо маніфестувала своє право самостійно творити власну долю. Факт агресивного нападу срср на Чехословаччину почали визнавати й у самому срср під час Перебудови й потім певний час впродовж 1990 років ця точка зору була поширеною і видавалась загальноприйнятою в російській федерації.
Усе почало змінюватись після приходу до влади владіміра путіна, який протягом майже чверті століття за допомогою пропаганди утверджував серед росіян переконання в абсолютній непогрішимості срср та росії. За універсальну індульгенцію будь-яким радянським злочинам правив буцімто винятковий внесок радянського союзу (а за інерцією і російської федерації) у перемогу над нацизмом у Другій світовій (чи то пак в ідеології рашизму — «Великій Вітчизняній») війні.
Як внутрішня, так і зовнішня політика путінського режиму пройшла низку етапів, скочуючись до відвертого авторитаризму, а в підсумку і тоталітаризму та імперіалістичних принципів поступово. Паралельно з еволюцією, чи доречніше сказати б деградацією режиму, деградувала і його ідеологічно-пропагандистська обслуга. Він однозначно засудження радянського союзу як агресора і співчуття Чехословаччині як жертві нападу російські історики почали просувати наратив «не все так однозначно» і поволі відроджувати старі радянські пропагандистські кліше про загрозу з боку США і НАТО, та уявне розпалювання конфлікту з боку колективного Заходу.
Кульмінацією путінської внутрішньої політики стало придушення громадянських протестів 2012 року проти фальсифікації виборів. Піком на міжнародній арені стала спочатку завуальована, а потім від кінця зими 2014 року відкрита агресія проти України. На жаль, виразно розгледіти її світ спромігся лише після широкомасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року.
В ідеологічно-пропагандистській сфері верхівкою (чи сказати б правильніше — черговим дном) деградації кремлівської обслуги на сьогодні став підручник з новітньої історії росії авторства помічника президента рф владіміра мєдінского та ректора московського державного інституту міжнародних відносин міністерства закордонних справ рф анатолія торкунова. Придушенню Празької весни у ньому відведено лише одну, але дуже показову сторінку, на підставі якої можна ставити діагноз усьому російському режиму.
Відкриту агресію проти суверенної держави у підручнику виправдано необхідністю відстоювати інтереси срср і протистояти зловмисному Заходу, а радянські окупанти представлені як «ввічливі люди», які пропри те, що місцеві мешканці жбурляли у них каміння і пляшки із запалювальною сумішшю, «на провокації не піддавались і не відкривали вогонь у відповідь». Про те, що тотальна більшість громадян Чехословаччини підтримували Празьку весну і сприйняли вторгнення радянських військ як окупацію у підручнику не сказано, бо хіба ж росію може цікавити позиція громадян іноземної країни, яку можна змусити коритися силою?
Підручник якнайкраще відображає уявлення вищого російського військово-політичного керівництва про рушійні сили історії. На думку кремлівських очільників, народні маси до таких рушійних сил вочевидь не належать, бо історію рухають правителі, уряди та спецслужби за участю великого бізнесу (контролюючи його чи діючи в його інтересах).
Націям за такого підходу відведено роль статистів, якими слід маніпулювати, а якщо не вдається — то змушувати коритися силою. Представники російської влади свято впевнені, що панівні кола Заходу вважають і діють так само, от тільки західним лідерам та урядам вдається маніпулювати громадянським суспільством і власних, й іноземних держав, а росії чомусь не вдається, тому в неї не лишається іншого виходу, крім відкритого застосування збройної сили.
У контексті такого бачення світу неприхований широкомасштабний напад на Україну видається кремлівцям, а слідом за ними й усім росіян, за прийнятний спосіб досягнення зовнішньополітичних завдань і забезпечення довготривалих інтересів рф на міжнародній арені. Якщо вже не вдалося зманіпулювати, то тепер доведеться змусити силою — таким є суто російський варіант дій.
Зі шкільної лави привчити до такого світогляду російське суспільство і є головним завданням нового підручника з новітньої історії росії, за яким з 1 вересня нинішнього року навчатимуться російські школярі. Саме з цією метою придушення Празької весни 1968 року і радянська агресія в Афганістані від 1979 року представлені у книзі як цілком законні, виправдані та прийнятні «спеціальні воєнні операції» срср, у ряд яких стає й агресія проти України.
Підручник переконує читача, що і колись у минулому, й нині в сучасності москва діє лише справедливо, тому не треба ставити під сумнів мудрі єдиновірні рішення кремлівського керівництва. Сказали воювати проти України — значить так треба, начальству видніше, он і історичні попередники робили так само. З такою історичною освітою російські школярі покірно ставатимуть слухняними піхотинцями путіна і захоплено співатимуть про те «дядя вова, мы с тобой», у разі, «если главный командир позовет в последний бой».
Придушення Празької весни радянськими танками стало для російського диктатора владіміра путіна зразком для наслідування — саме так планував він розправитись з ненависними йому українцями, які посміли перемогти у Революції Гідності на Майдані Незалежності у Києві. Для цього разом з колонами військової бронетехніки їхали колони автозаків з озброєними гумовими кийками омонівцями — вони мали «ввічливо» упокорити тих, хто кидав би у російські танки каміння чи навіть пляшки із запалювальною сумішшю.
путін, однак, не розрахував найголовнішого — готовності українців чинити запеклий опір російським загарбникам, завдяки чому Сили оборони України виявились значно радикальнішими й ефективнішими у знищенні окупантів, ніж громадяни Чехословаччини 1968 року. Це зауваження у жодному разі не применшує подвигу мужнього опору чехів та словаків радянським окупантам, позаяк придушуючи Празьку весну радянський союз не ставив під сумнів саме існування їхніх націй, не збирався відібрати в них мову й історію та не викрадав їхніх дітей, щоб перетворити їх на росіян. Принаймні у цьому срср був людянішим за нинішню фашистську російську федерацію.
Ілюстрації з відкритих джерел
