Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Воювати Володимирові Примаченку судилося тричі. Спочатку його, молодого прикордонника, в радянському союзі відправили «виконувати інтернаціональний обов’язок» до Афганістану. У 18 років українець служив як бортовий механік та кулеметник гелікоптера МІ-8. У 2014 році він воював у зоні проведення АТО. І втретє пішов на велику війну у 2022-му, ставши Героєм України посмертно. Історія життя Володимира авторові вже була добре відома, але для розповіді про Героя не вистачало слів його вдови. З нею ми поспілкувалися в пресцентрі АрміяInform…
— Пані Олено, ваші сини кажуть, що ви з Володимиром 35 років поспіль буквально дихали одне одним, стали єдиним цілим і ваші почуття можна було назвати Великим Коханням…
— Так воно й було. Ми працювали разом, разом ішли й поверталися з роботи, проводили дозвілля з дітьми. Ніколи не сварилися, навіть попри якісь життєві непорозуміння. Усі ці 35 років можу назвати роками суцільного родинного щастя. Без перебільшень! Мабуть, ми, як сім’я, були винятком із переважної більшості інших. Тим більш, що Володя за вдачею був яскраво вираженим чоловіком-захисником. Це знали всі: у сім’ї, посеред наших колег та друзів, просто гарно знайомих людей…
Пані Олена розповідає про загиблого чоловіка, а я стараюся не чіпати теми його воєн, що вдається протягом годинної розмови не завжди…
…Після афганської війни Володимир розпочав нове життя. Переїхав з Кривого Рогу, де народився й виріс, до Херсона. Адаптуватися до цивільного мирного побуту чоловікові допомогло оце саме Кохання, на ім’я Олена. Вони працювали менеджерами-підприємцями. Мали безхмарне подружнє існування, народили й виховували двох синів.
Але все це було зруйновано після Революції Гідності. У листопаді 2013-го Володимир рушив на Майдан. Він швидко знайшов там «афганську сотню». Побратими одразу запитали Володимира, звідки він, той відповів: «З Херсона». Хлопці, не мудруючи, дали йому позивний «Херсон». Дружина, спостерігаючи новинні кадри битв із Майдану, попросила його повернутися додому. Він повернувся… на один день. Пояснив, що осторонь не залишиться, бо втратить і її, і власну самоповагу. Увечері знову рушив до Києва.
Навесні 2014 року, коли був створений 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар», Володимир разом із побратимами-афганцями добровільно поповнив ряди захисників у складі цього формування. У липні «Айдару» була поставлено завдання розблокувати певну ділянку Луганського аеропорту, допомогти воякам однієї з бригад вийти з оточення та вивезти поранених. Операцію айдарівці виконали за кілька днів. Однак Володимир дістав важке поранення через розірваний між двома танками фугасний снаряд…
— Я того дня із самого ранку фізично не знаходила собі місця, — розповідає Олена, — просто відчула, що з чоловіком сталася біда. Потім зі мною телефоном зв’язався його побратим… Дав слухавку Володі, той мовив кілька слів. Але дозволив мені до нього приїхати тільки тоді, коли його перевели до київського військового госпіталю.
— Він говорив вам, що воює?
— Як я вже казала, він за вдачею був захисником, від «А» і до «Я». Оберігав, як тільки міг. — Відповідає пані Олена. — «Проходжу перепідготовку на полігоні під Києвом» — чула постійно. Звісно ж, я розуміла, що він лукавить, бо ми відчували одне одного за тисячі кілометрів. Як і того дня, коли його поранило.
…Після реабілітації Володимир влаштувався працювати в Державну службу у справах ветеранів. А за три роки — очолив київський відділ Міністерства у справах ветеранів України. Починаючи ще з 2015 року, він долучився до створення в державі законодавчих інструментів та механізмів соціального захисту ветеранів бойових дій. Також за його участю було реалізовано ідеї із започаткування Дня українського добровольця (14 березня) та Дня пам’яті «кіборгів» (16 січня). Окрім того, він заснував ГО «Українська асоціація інвалідів АТО». Тому колеги завжди говорили про Володимира як про абсолютно нетипового чиновника, завжди відкритого для нових ідей та проєктів.
24 лютого 2022 року Володимир наказовим порядком відправив родину на захід країни й пішов до територіального центру комплектування. Проте там йому відмовили в мобілізації, бо він мав другу групу інвалідності внаслідок колишнього поранення в АТО. Але, вийшовши звідти, він самотужки зібрав побратимів-айдарівців та знайомих добровольців, з якими рушив до ТРО Києва. А саме — став одним з ініціаторів та координатором створення ТРО в Голосіївському районі м. Києва. Там він очолив роту.
У середині травня 2022-го його підрозділ направили на посилення наших позицій на Донеччині. За кілька днів до загибелі він зізнався старшому сину Андрію, що воює важко, бо сили в нас у порівнянні з орками нерівні. У ворога багато важкої техніки та артилерії, якою він безперестанку гатить по їхніх позиціях.
5 червня Володимир разом із трьома побратимами своєї роти вступили в бій на позиції, де стався прорив росіян. По українцях одразу почали гатити усім, чим тільки можна. Це сталося під Бахмутом, де ворог і дотепер залучає всі свої резерви й контратакує. Смерті уникнути було неможливо…
Додому тіло Героя повернули на десятий день. 14 червня у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі сотні людей провели Володимира Примаченка в останній земний шлях. Його труна з українським стягом була огорнута квітами. Поховали Героя на Лук’янівському кладовищі Києва, на алеї загиблих Воїнів. Труну не відкривали — заборонили побратими, оскільки полеглий захисник мав сильні поранення. Зі слів його синів Андрія і Ярослава, це було й на краще. У їхній пам’яті батько назавжди залишиться неушкодженим та усміхненим.
У липні 2022 року Головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний направив подання до Офісу Президента на присвоєння Володимиру Примаченку звання Героя України. Але з невідомих причин 13 січня 2023 року вийшов Указ Президента України про нагородження Примаченка Володимира Васильовича лише орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Одначе побратими Володимира, знаючи, як він воював, скільком із них завдяки його військовій майстерності, знанням та мужності він врятував життя, з цим рішуче не погодилися. Відтак з’явилася петиція щодо присвоєння йому звання Героя України, ініціатором якої став побратим загиблого й також учасник Революції Гідності, командир взводу штурмової «афганської» роти 24-го окремого штурмового батальйону ЗСУ «Айдар» Володимир Сакун.
Цитата з петиції: «Я, Сакун Володимир, побратим загиблого воїна, Примаченка Володимира Васильовича, прошу присвоїти звання Героя України (посмертно) справжньому захиснику, який боронив Україну на посаді командира роти 242-го батальйону ТРО. Це активний учасник Революції Гідності, доброволець батальйону “Айдар” з початку війни у 2014-му. Там він дістав важке поранення, але у віці 58 років, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, у лютому 2022 року добровольцем пішов у Тероборону захищати Київ. Потім у складі підрозділу був перекинутий на Донбас, щоби зупинити російський літній наступ, і загинув як герой у боях під Бахмутом у червні 2022-го. Цей Громадянин віддав усього себе захисту України, і його життя є прикладом відданості українському народу».
Петиція швидко набрала необхідну кількість підписів, й 8 липня 2023 року Президент України Володимир Зеленський підписав Указ про присвоєння старшому сержанту Володимиру Примаченку звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності нашої держави (посмертно).
Зараз родина вчиться жити по-новому. Менший син Ярослав закінчив школу, старший Андрій-моряк не виїжджає за кордон у рейси й працює в Києві, бо не хоче залишати маму без опіки.
— Пані Олено, ваші очі й зараз не просихають від сліз. Бачу, що ви, вочевидь, дуже сильна жінка, ще не в змозі перебороти горе. Запитую: але ж хтось має допомагати вам із цим станом впоратися?
— Друзі й колеги Володимира опікуються нами й досі. Дзвонять, кудись запрошують. Деякі раніше чужі для мене люди стали мов рідними. Ще сини знаходили мені психологів. Потім мені пощастило потрапити до таких фахівців, які провели зі мною так званий восьмикроковий курс психологічної терапії. Завдяки цьому я виринула зі ступору, у якому перебувала кілька місяців. У перший візит туди одна з жінок мені сказала: «Якби якийсь художник писав би картину під назвою “Горе”, то був би твій портрет».
До речі, нас у групі пацієнтів-вдів було шестеро. Ми, коли комусь із нас нині знову стає погано на душі, й досі збираємося разом. Просто спілкуємося. Спілкуємося, розуміючи, що з цим горем нам треба буде існувати довіку. Бо аніякі терапії не повернуть тобі коханого.
Фото Руслана Тарасова та з сімейного архіву родини Примаченків
