Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
2 серпня 216 року до нашої ери відбулася найбільша та найвідоміша битва Другої Пунічної війни між Римською республікою та Карфагеном — бій при Каннах. У ній пунійське військо знаменитого карфагенського полководця Ганнібала розгромило римську армію на чолі з консулами Луцієм Емілієм Павлом та Гаєм Теренцієм Варроном. Ставши одним із найвідоміших прикладів тактичної майстерності, битва при Каннах водночас засвідчила, що навіть нищівна поразка оборонців рідної землі неспроможна зломити волю народу до спротиву агресорові, а неспроможність вдало скористатись результатами перемоги неминуче приведе агресора до повного розгрому.
читайте також:
Зустріч ворожих армій відбулася неподалік невеликого містечка під назвою Канни на півдні Італії. Після прибуття консулів Теренція Варрона та Емілія Павла до театру бойових дій римляни рушили за карфагенським військом і стали табором за 50 стадій (близько десяти кілометрів) від розташування Ганнібала. Місцевість, в якій вони перебували, — долина річки Ауфід — була зручною для кінної битви рівниною.
З огляду на це Емілій Павло наполягав на необхідності й надалі ухилятися від вирішальної битви, оскільки карфагеняни мали потужну кінноту, натомість римляни були сильні насамперед своєю піхотою. Метою римського воєначальника було дочекатися моменту, коли можна буде нав’язати ворогу бій так, щоб у ньому вирішальну роль могли зіграти піхотинці, а не кавалеристи.
Теренцій Варрон, прихильник наступальної тактики, навпаки, прагнув дати пунійцям бій, і коли настала його черга командувати (консули командували військом по черзі, змінюючи один одного щодня), наказав перемістити римський табір ближче до ворожого. Під час цього переходу Ганнібал атакував римське військо на марші, проте важкоозброєна римська піхота встояла під натиском ворога, а потім кіннота та легкоозброєні піхотинці-веліти відкинули його на початкові позиції.
Утім, пунійський воєначальник явно лише випробовував сили перед майбутнім боєм і сам вважав за краще відступити. Римляни ж сприйняли відступ бійців Ганнібала як вирішальну перемогу — Варрон явно сподівався розвинути успіх завтра. Обережний консул Емілій Павло, який командував наступного дня, продовжив дотримуватися обраної ним тактики. Він ухилився від бою й зосередився на перегрупуванні військ. Більшу частину армії, дві третини, він розмістив у таборі на березі Ауфіда, а ще одну третину залишив у меншому таборі, розташованому за два кілометри від основного на іншому березі річки біля переправи.
Добре обізнаний з настроями у римському таборі Ганнібал розрахував, коли командування перейде до Варрона, який прагне до битви, і підготував пастку. Карфагенські воїни вийшли з табору, залишивши в ньому всі трофеї, і сховалися за найближчими пагорбами. На правому фланзі Ганнібал розташував кавалерію, а на лівому піхоту. Розрахунок пунійського полководця полягав у тому, що римляни кинуться грабувати нібито покинутий табір, що дасть можливість раптово атакувати і знищити вороже військо.
Задум майже вдався — на світанку римські солдати, побачивши покинутий пунійцями табір, почали вимагати від консулів негайно виступити в погоню за ворогом, а перед тим пограбувати покинутий основними силами ворожого війська табір. Проти виступав Емілій Павло, який відправив на розвідку загін вершників. Це дозволило з’ясувати, що війська в таборі пунійців немає, цінності покинуті навмисне на найвидніших місцях, а вогні горять лише з боку, зверненого до римського табору — все свідчило про пастку. Остаточно в цьому римлян упевнили раби-утікачі, які повідомили, що пунійці сховались у засідці за найближчими пагорбами й вичікують на зручний момент для нападу.
Після того як задум карфагенського воєначальника було зірвано, йому справді довелося відступити й рушити на південь. До цього пунійців змушувала відсутність достатньої кількості продовольства. Оскільки на той час у південних районах Апулії вже дозрівав урожай, Ганнібал під прикриттям організації засідки повів своє військо до Канн, де й розташувався табором, попередньо розграбувавши околиці.
Переконавшись, що ворожа армія справді пішла, римляни вирушили за нею і знову розбили два табори. Більший римський табір розташовувався на тому самому березі річки Ауфід, що й укріплення пунійців, а менший — на протилежному березі. При цьому Ганнібал, який оцінив переваги рівнинної місцевості, одразу почав непокоїти римлян атаками нумідійських вершників та провокувати консулів розпочати велику битву. Якийсь час Емілію Павлу вдавалося стримувати Теренція Варрона, який рвався у бій, проте довго це тривати не могло. Щойно наступного дня командування перейшло до Варрона, він вивів римську армію на поле й вишикував військо в бойові порядки.
Співвідношення сил було нерівним: римська армія налічувала близько 80 тисяч піхотинців та 6 тисяч вершників, тоді як пунійці змогли вивести в поле лише близько 40 тисяч піхотинців та 10 тисяч вершників. Крім кількісної переваги, римляни мали також низку інших. Передусім вони обирали час та місце бою, мали змогу продумано розгорнути бойові порядки, не побоювалися засідки або чинника несподіванки. Все пунійське військо було перед ними, як на долоні, і консули могли нав’язати Ганнібалу свій план бою.
Схема розташування війська римлян була класичною: піхота в центрі та кіннота на флангах. На праве крило війська, що примикало до берега річки, Варрон поставив нечисленну власне римську кавалерію, загальна кількість вершників у загонах якої налічувала від 1600 до 2 тисяч кіннотників. На лівому фланзі була розміщена більш численна кіннота римських союзників — від 4 до 5 тисяч кавалеристів. Розташована в центрі піхота налічувала близько 70 тисяч воїнів, оскільки 10 тисяч римських піхотинців за наказом Емілія Павла залишилися у великому таборі на протилежному березі річки, щоб захопити ворожий обоз, якщо пунійці залишать його без охорони.
Задум Варрона полягав у тому, щоб потужним ударом піхоти прорвати центр оборони противника, який міг виставити на полі бою майже вдвічі менше піхотинців. За такого співвідношення сил римляни були цілком здатні зім’яти лави пунійців, прорвати їхній стрій і завершити розгром розрізнених загонів ворога. З цією метою консул вишикував частини піхотинців — маніпули — впритул одна до одної і суттєво збільшив глибину бойових порядків. У результаті цього легіони нагадували колону на марші. Перед важкою піхотою на певній відстані розташувались легкоозброєні веліти.
Ганнібал натомість вишикував свою піхоту у формі півмісяця, який виступав опуклою стороною у бік ворога. Глибина бойових порядків у його центральній частині була максимальною, оскільки саме тут слід було прийняти основний удар піхоти ворога. По краях шикування поступово витончувалося у міру віддалення від центру. Нумідійських вершників Ганнібал розмістив на правому крилі, де їм треба було діяти проти кінноти римських союзників, а галльські та іберійські кіннотники зайняли лівий фланг, що виходив до берега Ауфіда.
Уже перед початком битви проявився ще один чинник на користь пунійців — погодні умови. Сильний південний вітер дув римлянам прямо в обличчя, і хмари піску та пилу, підняті пунійським військом, суттєво ускладнювали легіонерам дихання та зір. Особливо сутужно прийшлося римським воїнам на правому фланзі, притисненому до річки. Сутичка була тут особливо запеклою, оскільки вершники не могли розосередитися, напирали один на одного з усіх боків, стягували супротивників з коней і продовжували бій уже пішими. Не витримавши удару іберійської та кельтської кінноти, римляни почали відступати.
Одночасно з цим розгорівся бій важкоозброєної піхоти, під час якого кельти та ібери під тиском переважаючих сил римлян змушені були поступово відходити назад, втягуючи за собою ворожі загони. Римські воїни дедалі глибше проникали в пунійські порядки, і під їхнім наполегливим натиском опукла лінія карфагенської побудови спочатку випросталася, а потім перетворилася на увігнуту, поступово охоплюючи римські сили півкільцем. Щільна побудова римських легіонів призвела до того, що під час просування уперед їхня колона дедалі більше видовжувалась і звужувалась. Зрештою це дозволило пунійцям спочатку вдарити римлянам у фланги, а потім оточити ворога.
Кільце оточення замкнулося. Римляни, зайнявши кругову оборону, билися на останній межі сил, проте вирватися з оточення їм не вдавалося. Оточені на обмеженому просторі, вони були позбавлені можливості для маневру, внаслідок чого битися могли лише зовнішні шеренги. Натомість воїнам Ганнібала нерідко навіть не було потреби вступати в рукопашну сутичку, адже кожен кинутий дротик або випущений з пращі камінь неминуче вражали ціль у щільних ворожих рядах. Вирватися з пастки вдалося лише кільком невеликим загонам римлян, які зібралися в малому та великому римському таборах або розсіялися околицями. Римська армія була знищена практично повністю. Кількість втрат римлян становила від 50 до 70 тисяч убитими та близько 10 тисяч захопленими у полон. Втрати пунійців, як порівняти з римськими, були незначними та становили від 6 до 8 тисяч вояків.
Битва при Каннах увійшла в історію як класичний зразок знищення переважаючих сил ворога ударами з флангів з наступним оточенням та винищенням. Однак мала вона й далекосяжні наслідки, оскільки, здобувши блискучу перемогу, Ганнібал не спромігся скористатися можливостями, які вона відкривала. Замість того, щоб негайно рушити на Рим і захопити Вічне Місто, він дав навченим важкою поразкою римлянам змогу й час оговтатись та зібрати нову армію. Це визначило як подальшу долю італійської кампанії карфагенян, так і результати Другої Пунічної війни в цілому: зібравшись із силами, Рим перехопив стратегічну ініціативу, здобув стратегічну перевагу і зрештою закінчив війну, завдавши Карфагену нищівної поразки в Африці в битві при Замі.
