Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Удруге й востаннє День Української Державності українці відзначають 28 липня. Вдруге, оскільки вперше це зробили минулого 2022 року. Востаннє, бо наступного 2024 року ми відзначимо це свято 15 липня, тому що Верховна Рада України перенесла День Української Державності саме на цю дату й невдовзі Президент України підпише законопроєкт з відповідними змінами.
Однак, звичайно, головний сенс сьогоднішнього свята полягає не в конкретній даті, хоча обрали її невипадково, пов’язавши із Днем хрещення Київської Русі — України. Сенс свята в підкресленні понад тисячолітньої тяглості Української Державності — щонайменше від доби правління київського князя Володимира Великого на межі Х-ХІ століть.
Тяглість ця символічна, позаяк, зрозуміло, тогочасну державність Русі та наступних державних утворень не території України щонайменше до проголошення Української Народної Республіки вже аж у ХХ столітті з наукової точки зору не можна назвати українськими національними державними утвореннями. Однак те саме зауваження стосується десятків інших держав, у тому числі й наших найближчих сусідів. Вони так само не можуть з наукової точки зору виводити тяглість своєї національної держави із сивої давнини.
Інша річ, коли йдеться про тяглість символічну. У цьому плані сучасна держава Україна має повне право задавнювати свої корені в добу Київської Русі. А якщо йдеться про традицію державності взагалі, то й поготів — говорити про те, що перші держави на території України зафіксовані щонайменше понад 2,5 тисячі років тому за доби Скіфського царства та еллінських держав на території Північного Надчорномор’я, насамперед на Кримському півострові.
Такий символічний підхід є цілком виправданим та обґрунтованим, особливо з огляду на повсякчасну російську пропаганду, яка заперечує існування українського народу й традиції української державності. При цьому самі росіяни беззастережно привласнюють собі спадщину Київської Русі, вважаючи перших руських князів «своїми» і виводячи витоки власної державності з ІХ-Х століть. Намагатися задавнювати корені російської державності у такий спосіб вони, звісно, можуть, однак видається це абсолютно штучним.
Тяглість української державності є в історичному плані щонайменше символічною. На практиці ж у ній, дійсно, можна простежити якщо не пряму наступність державних утворень, то принаймні збереження елементів історичної державницької традиції та спадкоємність її носіїв — предків української нації, які мешкали на території сучасної України. Зовсім не випадково в історіографії Русь почали називати Київською, а з легкої руки Михайла Грушевського й поготів стали позначити як Русь-Україну.
У випадку ж росії не йдеться ні про територіальну, ані про інституційну чи поколіннєву тяглість російської державності від Русі. Сучасна російська федерація може більш-менш обґрунтовано задавнювати коріння своєї історії у XV століття, а з максимально допустимою натяжкою — хіба що у ХІІ століття. Й уже точно абсолютно невиправданими є претензії росіян на те, щоб вважати витоками їхньої держави державне утворення Русь у Києві з князями Володимиром Святим та Ярославом Мудрим на чолі.
читайте також:
Тож мета запровадження й відзначення Дня Української Державності полягає у тому, щоб зафіксувати й унаочнити той очевидний факт, що Україна є єдиною державою у світі, яка може обґрунтовано претендувати на символічну тяглість своєї історії від Київської Русі, від часів князів Володимира (та його попередників) і Ярослава (та його нащадків і наступників). У цьому вимірі Український народ справді має понад тисячолітню історію власної Української Державності. Саме її, служачи Українському народові, боронять нині Збройні Сили України.
* У матеріалі використано ілюстрації, підготовлені до Дня Державності України Міністерством культури та інформаційної політики України та Українським інститутом національної пам’яті.
