Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
80 років тому, 18 липня 1943 року, над Флоридською протокою відбувся унікальний бій між керованим аеростатом K-74 Військово-морських сил США та підводним човном U-134 крігсмаріне третього райху. Це єдиний достовірно задокументований випадок битви між дирижаблем і субмариною в історії.
Бій двох неочікуваних противників — цікавий епізод Битви за Атлантику, масштабної воєнної кампанії, яка тривала практично впродовж усієї Другої світової війни. Під час неї союзники по Антигітлерівській коаліції (переважно Велика Британія та Сполучені Штати Америки) вели боротьбу за контроль над морськими комунікаціями й панування в Атлантичному океані проти нацистської Німеччини та фашистської Італії.
Головною зброєю, за допомогою якої крігсмаріне третього райху атакував атлантичні конвої, стали підводні човни. Саме німецькі субмарини потопили близько 37,5 % від усіх знищених під час Битви за Атлантику бойових кораблів західних союзників по Антигітлерівській коаліції. Відповідно, боротьба з ворожими підводними човнами стала важливим завданням для флоту й авіації Великої Британії та Сполучених Штатів Америки.
Важливим завданням боротьби з підводними човнами крігсмаріне було їхнє своєчасне виявлення. Полегшувалось воно тим, що більшість часу субмарини змушені були перебувати у надводному стані, щоб мати змогу рухатися, використовуючи дизельні двигуни. Запас ходу за умови живлення від акумуляторних батарей був обмеженим, тому під воду човен занурювався лише рятуючись від ворожої атаки або готуючись напасти на ворожий конвой удень (зазвичай атаки були нічними).
Оскільки німецькі субмарини часів Другої світової війни були по суті надводними кораблями, спроможними занурюватись на нетривалий час, ефективним засобом для їхнього виявлення було регулярне патрулювання ймовірних секторів появи ворожих суден. Робити це найкраще було використовуючи військово-морську авіацію, причому насамперед не літаки, час перебування яких у повітрі був обмеженим, а керовані аеростати, спроможні підніматися у небо на довший час і патрулювати значні сектори акваторії.
Саме дирижаблі стали основним засобом патрулювання прибережних вод США під час Другої світової війни. Найбільшим «класом» американських нежорстких керованих аеростатів, або як їх ще називали — «газових мішків» («gas bags»), була К-серія. К-74, який належав до неї, був 76-метровим дирижаблем, спроможним перебувати в повітрі впродовж доби. Екіпаж повітряного судна складав 10 військових. На озброєнні К-74 мав кулемет M2 Browning та глибинні бомби Mark 17. Його максимальна швидкість могла сягати 65 миль на годину, тобто майже 105 км/год!
Доктрина ВМС США передбачала, що дирижаблі мають залишатися поза зоною ураження ворожої керованої авіації, надводних кораблів та субмарин ворога у надводному положенні. Їхнім завданням було насамперед виявлення підводних човнів противника, а не бій з ними.
Таке штатне застосування дирижаблів було цілком зрозумілим з огляду на їхній слабкий захист від ворожого вогню і слабке озброєння, вочевидь недостатнє для ефективного бою з ворожими літаками або кораблями з потужнішою зброєю на борту. Перший же і єдиний бій дирижабля проти субмарини у надводному положенні наочно засвідчив слушність доктрини застосування нежорстких керованих аеростатів в авіації ВМС США.
U-134 була середньою німецькою субмариною типу VIIC. Її довжина складала 67 метрів, а екіпаж налічував 48 осіб. На озброєнні підводний човен мав 4 носових і один кормовий торпедних апарати, а також дві скорострільних гармати 8,8 cm SK L/45.У порівнянні з озброєним кулеметом дирижаблем, вогнева потужність субмарини була суттєво вищою. Це й визначило результат бою 18 липня 1943 року.
Бойовий шлях U-134, за винятком бою з дирижаблем, був доволі типовим. Під час Битви за Атлантику вона взяла участь у 7 бойових походах, пустила на дно три ворожих (і одне своє) судна, кілька разів зазнавала пошкоджень внаслідок атак американських та британських літаків. Під час свого останнього походу субмарина U-134 мала завдання атакувати кораблі у протоці між Флоридою та Кубою.
Незадовго перед унікальним боєм підводного човна з дирижаблем американська авіація вже атакувала U-134, вдаривши по ній глибинними бомбами на схід від Бермудських островів. Човен зазнав пошкоджень, однак команда спромоглася оперативно ліквідувати наслідки атаки і продовжити виконання бойового завдання. Вночі з 18 на 19 липня 1943 року субмарина у надводному стані патрулювала у Флоридській протоці, чикаючи на американські кораблі, що мали з’явитись у зоні ураження.
Сектором акваторії, в якому перебував підводний човен U-134, справді мали невдовзі пройти суховантажне судно і танкер. З огляду на це її патрулював дирижабль K-74 ВМС США під командуванням лейтенанта Нельсона Ґріллса, який вилетів з військово-морської авіабази Річмонд. Виявивши на радарі ворожу субмарину, він мав передати інформацію про це командуванню й спостерігати за ворогом з безпечної відстані. Однак знехтувавши інструкціями і діючи всупереч доктрині застосування патрульних дирижаблів, лейтенант Ґріллс віддав команду атакувати підводний човен.
Ведучи вогонь з кулемета, дирижабль пішов на швидке зближення з субмариною, плануючи скинути на неї глибинні бомби. Кулеметник Гарнет Екерт устиг зробити близько 100 пострілів по U-134 до моменту проходження дирижабля безпосередньо над підводним човном. В цей час з дирижабля вдалося скинути на субмарину щонайменше дві глибинні бомби Mark 17, завдавши їй незначних пошкоджень нижче ватерлінії.
Відбиваючи атаку, U-134 вела вогонь зі скорострільної гармати, уразивши гондолу, двигун і оболонку «газового мішка» аеростата. Внаслідок пошкоджень дирижабль втратив керування і почав стрімко набирати висоту, йдучи носом догори. На висоті 1000 футів (близько 305 метрів) екіпаж від’єднав від дирижабля зовнішні паливні баки і частково відновив керованість повітряного судна, забезпечивши його повільне приводнення хвостовою частиною уперед.
Посадка K-74 була достатньо м’якою й усі члени екіпажу лишились живими, не зазнавши жодних суттєвих поранень. Після приводнення вони негайно покинули дирижабль, оскільки очікували можливої детонації під час затоплення глибинних бомб, які лишились на борту. Відійшовши від уламків дирижабля на рятувальних плотах, військові дочекались порятунку — наступного дня їх підняли на борт мисливець за підводними човнами USS SC-657 та есмінець USS Dahlgren (DD-187/AG-91). Врятувати не вдалося лише одного члена екіпажу — помічник авіаційного машиніста другого класу Айседор Стессель загинув через напад акули всього лише за кілька хвилин до порятунку.
Тим часом дирижабль K-74 після приводнення залишався на плаву ще впродовж восьми годин. Це дозволило U-134 наблизитись до уламків і підняти частину з них на борт для фотографування і дослідження. Субмарина змогла вільно покинути регіон бойових дій, ліквідувати наслідки ураження й продовжити виконання бойового завдання. Невдовзі фотографії уламків дирижабля K-74 передали з неї на інший німецький підводний човен. Виявити їх вдалося аж 1958 року.
Так у ніч з 18 на 19 липня 1943 року відбувся перший і єдиний достовірно задокументований бій між дирижаблем і субмариною. Підводний човен вийшов із нього переможцем, хоча і зазнав певних пошкоджень. Бій довів вразливість керованих аеростатів у разі прямого боєзіткнення з ворогом і слушність доктрини ВМС США щодо їхнього застосування.
З другого боку, саме керовані аеростати відіграли важливу роль у виявленні субмарин крігсмаріне третього райху. Часто саме з дирижаблів командування отримувало точну інформацію про координати перебування ворожих субмарин. Це дозволяло літакам та надводним кораблям союзників по Антигітлерівській коаліції атакувати і знищувати ворога.
Показовою в цьому плані є доля субмарини U-134. Трохи більше як через місяць після бою з дирижаблем К-74 її виявили у Біскайській затоці поблизу узбережжя Іспанії. 27 серпня 1943 року на північ від мису Ортегаль субмарину U-134 атакував і потопив британський фрегат HMS Rother.
Ілюстрації з відкритих джерел
Антон Печерський
