Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
52-річному Віктору пощастило. Під час нещодавньої короткострокової відпустки донька подарувала йому внука, якого назвали на честь дідуся — Віктором. Ось він стоїть — сержант морської піхоти на псевдо «Дід» — та бережно тримає в руках новонародженого та наймолодшого члена своєї великої та дружньої родини. І цей знімок найкращим чином символізує те, заради чого та кого ми стали на захист рідної України — заради них — дітей та нашого майбутнього.
Сержант Віктор мріє, щоб його внуки жили у мирній, щасливій країні. А маленький Віктор, звісно, ще не здогадується, якою ціною виборює для нього це право його дідусь та тисячі захисників і захисниць України. Але мине час і хлопчик підросте, все зрозуміє, навчиться відрізняти брехню від правди, а добро від зла. Над землею наше небо знову стане мирним, чистим і без ракет. І ось тоді у морозний або навпаки літній сонячний день він підійде до свого дідуся, подивіться в обпалені війною очі сержанта та скаже таке коротке та важливе: «Дякую, дідусь!»
Це обов’язково станеться. Не може не статися. І для сивого, загартованою війною сержанта це стане найголовнішою нагородою за його важку фронтову працю, мужність та терпіння.
Присягу Україні склав у 50-річному віці
Віктор-старший і сьогодні по-доброму згадує своє відносно затишне робоче місце комірника в одеському торговельному центрі «Епіцентр», де пропрацював останній рік свого життя перед початком широкомасштабного російського вторгнення, здійснюючи роботи з прийому, зберігання та відвантаження різноманітних товарно-матеріальних цінностей та задовольняючи потреби покупців.
Чи хотів би він і зараз там працювати? Звісно, так. Але не зміг… Не зміг вже тоді, наприкінці лютого минулого року, коли російські загарбники стали нещадно «поливати» нашу землю своїм смертельним свинцевим дощем.
Він нікому нічого не сказав: ані дітям, ані дружині. Мовчки, замість роботи, попрямував 27 лютого до місцевого центру комплектування та соціальної підтримки. А вже наступного дня Віктора зарахували на посаду командира відділення саперного взводу групи інженерного забезпечення однієї із бригад морської піхоти, в складі якої він, 50-річний чоловік, у березні минулого року склав Військову присягу на вірність українському народові.
«Ті, які засохли на суші…»
Ні, це зовсім не означає, що до цього часу Віктор не мав досвіду проходження військової служби. Чоловік служив. Два роки. Але в складі радянської армії, куди його призвали восени 1989-го, а демобілізація припала на останні місяці існування радянського союзу.
— За злою іронією долі моя служба тривала на теренах нинішньої білорусі та росії в інженерних військах. Спочатку я пів року навчався на сержанта на базі одного із навчальних центрів білоруського військового округу, а згодом нас, інженерів, перекваліфікували в дорожні війська або у «стройбатівців», і ми півтора року «колесили» теренами тодішньої ррфср, виконуючи завдання радянського уряду щодо будівництва доріг у російському нечорнозем’ї, — розповідає сержант-морпіх.
Зі служби він повернувся у листопаді 1991 року. За місяць розпався радянський союз, а з його розпадом фактичне припинило своє існування і провідне у сфері перевезення вантажів і пасажирів Чорноморське морське пароплавство.
Через те в юному віці майбутньому морпіху не судилося реалізувати свою мрію щодо роботи в морі. Так, він, який з семи років мешкав на Одещині, з дитинства мріяв стати моряком. З цією метою і закінчив перед призовом на строкову службу професійно-технічне училище за фахом «токар-моторист». Але з морськими походами не склалася, і саме про таких, як він, тоді, на початку дев’яностих років минулого століття, на шпальтах однієї із провідних одеських газет була надрукована стаття з гучною назвою «Ті, які засохли на суші…»
І все-таки він пішов у море
Проте Віктору пощастило в особистому житті. Майже одразу після прибуття зі служби додому він зустрів свою єдину та неповторну майбутню дружину Ольгу, з якою одружився на початку 1992 року, та разом з нею крокує по життю вже впродовж 30 років, виховавши двох чудових доньок: Альону та Катерину, які подарували батькам внучку та двох онуків.
Та й особливо не сумував з приводу неможливості працевлаштуватися на судно з дитинства звиклий до праці наш герой. Він все одно пішов працювати за фахом на сушу, вміло й терпляче виготовляючи на токарному верстаті різноманітні важливі металеві та дерев’яні деталі.
І токарем-мотористом він теж став. Пізніше, на початку 2000 років, здійснюючи свої рейси на іноземних суднах та часто-густо проводячи ремонт дизельних двигунів та інших несправних механізмів у розпеченому машинному відділенні, де стовпчик термометра сягав 55-60 градусів.
— Понад десять років я ходив у моря. Здійснив два кругосвітніх плавання. А потім вирішив залишитися на березі. Діти подорослішали, треба було більше уваги приділяти родині, та й здоров’я вже було не те. Тривалий час разом із братом Володимиром займався приватним бізнесом, заснувавши фірму з ремонту принтерів та заправлення картриджів. А десь за рік до початку широкомасштабної війни з російськими загарбниками працевлаштувався на посаду комірника до торговельного центру «Епіцентр». Звідти і пішов на фронт, — каже мій співрозмовник.
За 30 років знов став сапером
Білогірка, Давидів Брід, Авдіївка, Вугледар… Це не просто назви населених пунктів півдня та сходу України, а фронтові шляхи-дороги сапера «Діда» та його важкий тягар війни.
З військовою спеціальністю Віктору дещо пощастило. Якщо, звісно, так можна висловитися з приводу посади командира відділення саперного взводу?.. Просто так склалося, що у березні 2022-го він увійшов до складу групи інженерного забезпечення бригади морської піхоти. І саме в інженерних військах «Дід» проходив строкову службу ще у лавах радянської армії.
Понад 30 років минуло відтоді… Багато чого забув, багато чого не знав. Та й взагалі, чи доречно порівнювати службу в мирний час зі справжніми бойовими буднями.
Під час війни з російськими загарбниками Віктор розпочав службу на рідній Одещині, де на різних ділянках оборони разом зі своїми побратимами здійснював мінування прибережної зони з метою недопущення висадки ворожого десанту. Згодом, у серпні минулого року, він за спеціальністю впродовж місяця підвищував кваліфікацію на базі одного із навчальних центрів. А з вересня 2022-го морпіх-сапер майже весь час перебуває на передовій, проробляючи для своїх побратимів проходи в мінних полях та знешкоджуючи мінно-вибухові загородження.
На завдання вирушають «парами»
Це дуже важка й небезпечна праця, на перепочинок від якої з урахуванням інтенсивності ведення бойових дій у саперів-морпіхів залишається обмаль часу.
На чергове бойове завдання вони майже завжди вирушають «парами»: попереду — Віктор, а позаду — його побратим, або навпаки. А за ними прямує група прикриття та наші штурмовики або розвідники. Все залежить від тактичної обстановки та конкретного завдання, яке необхідно виконати саме цього дня та на визначеній ділянці місцевості.
— Міношукач ми майже не використовуємо через те, що земля, де доводиться працювати, просто усіяна осколками снарядів, на наявність яких, як і на міни, цей прилад також реагуватиме. А це зайва витрата часу та нервів. Адже переважно нам доводиться виконувати завдання в обмеженому інтервалі часу, проробляючи проходи для подальших штурмових і розвідувальних дій піхотинців. Тому головним нашим інструментом є спеціальний металевий щуп, за допомогою якого ми проколюємо ґрунт або сніг з метою виявлення мін контактним способом. Відповідно, і спеціальну техніку для розмінування не використовуємо, бо під ворожими обстрілами вона може легко перетворитися на купу металобрухту, — пояснює сержант на псевдо «Дід».
Попереду тих, хто йде попереду
Так, на цій жахливій війні саперам окремої бригади морської піхоти переважно доводиться працювати саме на відстані безпосереднього зіткнення з противником та більшість часу здійснювати розмінування буквально на «нашпигованій» мінами місцевості. Такою є динаміка війни, де нашим мобільним групам піхоти не доводиться тривалий час засиджуватися в обороні, а постійно треба рухатися вперед, метр за метром звільняючи «квадрати» рідної землі та вгризаючись в інженерному сенсі в добре укріплені позиції російських окупантів.
Як каже сам Віктор, його побратими постійно рухаються попереду тих, хто йде попереду. І він має рацію. Адже, як буває на війні: просувається вперед штурмова група, здійснює атаку на позиції противника, змушуючи його відступити або здатися в полон, закріплюється на цих позиціях. А вже згодом для подальшого розвитку успішних контратакувальних дій їм на підмогу підходять наші резерви.
Але кожна війна вносить свої корективи в тактику ведення бойових дій. І ця війна не виняток. Точніше, вона вже стала своєрідною копією Першої світової у сенсі такого щільного мінування місцевості з боку росіян.
А відтак, задля збереження життя своїх бойових друзів завжди йдуть попереду штурмових груп або розвідників саме сапери бригади морської піхоти, добре розуміючи, що у будь-яку хвилину вони можуть натрапити на мінні пастки або опинитися під щільним ворожим вогнем.
Ворог не дрімає та в сенсі мінування місцевості використовує будь-які методи, грубо порушуючи всі закони та звичаї ведення війни.
— Розумієте, в чому справа… Крім мін стаціонарного встановлення, ворог також активно використовує спосіб дистанційного мінування пристроями, які не мають самоліквідатора. Тобто «засіюють» ними поля, скидаючи боєприпаси з літальних апаратів або за допомогою використання реактивної артилерії. Візуально їх розпізнати дуже непросто, а коли можуть здетонувати боєприпаси — достеменно невідомо. Все залежить від багатьох чинників, зокрема, від температури навколишнього середовища. Розмінувати вручну їх неможливо, шляхом підриву за допомогою спеціальної техніки,— теж. Таку міну можна лише пересунути на інше місце, у такий спосіб розчищаючи прохід нашим піхотинцям, — розповів сержант «Дід».
«Дідом» його назвали бойові друзі через те, що він з бородою, має поважний вік, внуків та є загартованою життєвим досвідом людиною. Та й не відстає він від молодих, постійно прямуючи попереду них та уважно придивляючись до будь-яких підозрілих предметів на місцевості.
За його словами, у справі сапера велику роль відграє його інтуїція, витримка, уважність, терпіння, моторика рук і, звісно, здатність швидко оцінювати обстановку та ухвалювати єдине правильне рішення.
Мінними шляхами війни
Десятки мінних загороджень за цей час подолав сержант морської піхоти, обороняючи та визволяючи Херсонщину й Донеччину та ведучі за собою передові підрозділи нашої піхоти. При цьому переважну більшість часу виявляти та знешкоджувати міни йому доводилося в умовах вогневого контакту з противником.
— Крім мінних полів, загороджень та всіляких пасток, як правило, на лінії розмежування ворог виставляє свої спостережні пункти. І переважно вони розташовані в лісосмугах. Звісно, що попри прихованість наших дій, через такі обставини далеко не завжди виходить залишатися не поміченими. По нас відкривається вогонь зі стрілецької зброї, мінометів, танків та артилерії. І разом із групою прикриття та штурмовими підрозділами зокрема і нам, саперам, доводиться вступати у двобій з противником. Траплялося й таке, що через щільний вогонь ми вимушені відступати, але переважно все-таки відступають рашисти, а ми разом зі штурмовиками займаємо ворожі позиції, продовжуючи здійснювати розмінування місцевості та в такий спосіб проробляючи проходи у вибухово-мінних загородженнях з метою здійснення подальших контратакувальних дій, — розповів сержант Віктор.
За словами морпіха, як правило, розмінування однієї ділянки місцевості триває від двох до п’яти годин. Як кажуть, саперам майже завжди доводиться працювати «обличчям у землю». І працюють вони інтенсивно, витримуючи велике фізичне й психологічне навантаження. Ось, приміром, нещодавно, прокладаючи шлях нашим розвідникам, їм вдалося, не рахуючи розтяжок, з ранку до вечора знешкодити близько шістдесяти протитанкових та понад десять протипіхотних мін.
Досить продуктивно сапери-морпіхи попрацювали і взимку поточного року під Вугледаром, де, завдяки грамотному облаштуванню ними мінно-вибухових загороджень, було підірвано багато одиниць ворожої броньованої техніки.
Ось такий бойовий шлях мінними шляхами війни вже пройшов 52-річний командир відділення саперного взводу сержант Віктор на псевдо «Дід». А на початку літа поточного року «Діда» трохи підвело здоров’я та в нього стався інсульт.
— Дякувати Богові, вже все гаразд. Добре, що в той критичний момент я перебував не на позиціях, а в місті розташування підрозділу. Побратими, медики швидко відреагували та евакуювали мене до шпиталю, де лікарі надали своєчасну якісну допомогу. Після виписки з госпіталю я ще місяць проходив курс реабілітації, перебуваючи в колі сім’ї. Знаходився поруч із дружиною, побачив дітей та внуків. І вже днями знов повертаюся до своєї частини на фронт. Що буде далі? Подивимося. Не хочу загадувати наперед. Але поки є сили продовжуватиму захищати свою країну, свій дім та своїх дітей та внуків від ненависних російських загарбників. А хто це робитиме, як не я? І таке питання в цей важкий час має собі поставити кожний свідомий громадянин та патріот України, — підсумував сержант Віктор.
На знімках: командир відділення саперного взводу сержант Віктор на псевдо «Дід».
Фото з власного архіву Віктора
