Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Солдату Віктору Слободенюку лише 24 роки, і в цивільному житті він поки що нічим не відзначився. А от в армії мобілізований воїн протягом останніх 15 місяців встиг повоювати в трьох областях України, чотири рази побувати на Бахмутському напрямку та отримати державну нагороду.
Армієць лише кілька тижнів проходить службу в одному із районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, розташованих на Харківщині. До військової установи його перевели наприкінці червня з окремої механізованої бригади «Холодний Яр» через погіршення стану здоров’я внаслідок двох поранень, двох акубаротравм та однієї бойової травми.
— Я родом із Миколаївщини, — каже військовослужбовець. — 24 лютого 2022-го зустрів у Польщі, де останнім часом працював будівельником. Двох днів мені вистачило, щоб моя совість патріота змусила повернутися до України. Наприкінці лютого я вже був на Дніпропетровщині. в розташуванні бригади, де я колись відслужив строкову службу. Після прискореного курсу з відновлення військових навичок нас направили на Сумщину битися з росіянами. Охтирка — це перше місто, що боронив від окупантів, які колонами сунули в бік столиці.
У правій нозі й досі уламок від ворожої міни
Якщо біля Охтирки підрозділ Віктора боровся здебільшого з диверсантами та дрібними ворожими групами, то під час звільнення міста Тростянець він уже брав участь у більш серйозних боях.
— Нас, мобілізованих воїнів, була приблизно половина від всього особового складу. Усі різного віку та зі своїм життєвим досвідом. Готовність воювати прямо залежала від бажання вчитися новому, прагнути бути кращим та ненависті до ворогів. Приміром, я хотів опанувати різну стрілецьку зброю, постійно просився в розвідку чи на складні завдання. У підсумку, коли нас перебазували на Харківщину, до околиць Барвінкового, мене почали ставити старшим на ВОПі, — пригадує Віктор.
Саме на Харківщині 21 квітня воїн із позивним «Соломон» дістав перше поранення. Після вибуху 120-мм міни два уламки потрапили у праву ногу. Також лікарі діагностували акубаротравму.
— Один металевий уламок вдалося видалити, а інший досі в моєму тілі. Із госпіталю повернувся до підрозділу, що вже був біля Бахмуту. Проти нас там воювали ще, так би мовити, «ранні вагнерівці». Тобто типові зеки, без особливого екіпірування із суто бандитськими поняттями. За ними стояли загороджувальні загони з числа професіоналів. Від чергового полоненого ми дізналися, що раз на два дні їм приносили боєприпаси та погану їжу, натомість вони мали піти на смерть за першою командою від слуг путіна. Нам же тоді щодня привозили гарячу їжу, натуральні соки чи смаколики. Ось така була і буде велика різниця між нами та московитами, — зауважує воїн ЗСУ.
На кілька хвилин опинився у справжньому пеклі
Він пригадує, що на Донеччині старався не думати про погане, а зосереджуватися на головному — захисті України. Коли товариші були поранені, то першим кидався до них, щоб накласти турнікет, зупинити кров, заспокоїти добрим словом, а потім ще переносив їх на руках до місця евакуації.
11 жовтня Віктор дістав друге своє поранення та на кілька хвилин опинився у справжньому пеклі.
— Нас вкотре обстріляла ствольна артилерія. Раптом один зі снарядів вибухнув дуже близько від мене. Дзвін у вухах, темнота, провал пам’яті… Уже за мить отямився та розумів, що перебуваю під шаром землі із пораненою рукою. Каска посунулася так, що не було чим дихати. Почав кричати, але мене почули, лише коли трошки стихла ворожа канонада. До прибуття друзів минуло 2-3 хвилини, але мені вони здалися довгими роками, — згадує воїн.
Знову військовослужбовець Збройних Сил України опинився на госпітальному ліжку. Рука загоїлася відносно швидко. На жаль, друга акубаротравма була дуже серйозна, і армієць втратив до 20% слуху. Наприкінці 2022-го він повернувся до своїх товаришів, які воювали на великій смузі від Бахмуту до Соледару. Попри свій стан здоров’я «Соломон» попросився до складу спеціальної групи української піхоти, що виконувала надскладні завдання.
— На той час у Бахмуті вже тривали вуличні бої. Можна було малою групою розгромити цілу роту окупантів, але за певних умов і належної підготовки. Із кожного вікна на нас чатувала небезпека, навколо ж були розтяжки чи нерозірвані міни. Утрати серед нас були доволі великі. Там я опанував снайперську справу та навчився стріляти зі зброї закордонного виробництва. Завдяки всьому найкращому, що нам надсилають західні партнери, ми й змогли зупинити цю варварську навалу, — вважає військовослужбовець.
Своє переведення з бойової частини важко переніс
Наприкінці лютого 2023-го в місті-фортеці у ході вуличного протистояння Віктор дістав бойову травму. Внаслідок вибуху 152-мм снаряду шматок бетону влучив у праве коліно. Також далися взнаки всі попередні поранення та дві акубаротравми. На момент виписки з відомчої медустанови військові лікарі заборонили йому служити в бойовій частині. Останнє молодий хлопець важко переніс. Як міг він тягнув час, аби побільше повоювати з окупантами. Тому у травні поточного року, після виходу з госпіталю, вчетверте поїхав до Бахмуту.
— Я по максимуму хотів повоювати та демілітаризувати ще хоч трошки окупантів. До того часу вагнерівці вже навчилися воювати і кидалися на нас із особливою, я би сказав, хворою завзятістю. Проти одного українця виступало до 15-20 московитів. Іноді ми відступали, але тільки, щоб вдарити по них з іншого боку. Таким чином ми перемололи та виснажили найкращі підрозділи ворога. Знаєте, у травні ми створили певні умови для сьогоднішнього контрнаступу на Бахмутському напрямку, — зазначає солдат Слободенюк.
Саме за успіхи на полі бою в ході чотирьох бойових відряджень до Бахмуту в червні 2023-го йому вручили високу державну нагороду — медаль «Захиснику Вітчизни».
Мріє про перемогу та повернення до будівельного бізнесу
До речі, ще після першого поранення Віктор у власних думках став частіше звертатися до Бога. Коли ж почав одужувати, то відвідав найближчу церкву, де купив маленьку іконку та хрестик. Відтоді вони постійно з ним, а молитви стали щоденними.
Іконка, яка постійно з Віктором Слободенюком
Тільки після переводу до одного з харківських РТЦК та СП армієць почав думати про своє здоров’я.
— Гадаю, що вже зміг зробити чимало корисного в плані вигнання окупантів з української землі. Тільки вже на цій відносно мирній території став більше спілкуватися з коханою дівчиною, думати про майбутнє весілля, власних дітей тощо. Що ж до подальшого військового життя, то служитиму до остаточної перемоги. Після параду воїнів-визволителів планую повернутися до будівельного бізнесу та цілком присвятити себе сім’ї, — насамкінець зауважує солдат Віктор Слободенюк.
Фото автора та Віктора Слободенюка
