Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 23 серпня 2024…
На східному напрямку бойових дій воює чимало хлопців і дівчат, які народилися й виросли на Донеччині та Луганщині. Тож не дивно, що й на одній з передових позицій на північ від Бахмута ми зустріли молодого мінометника — уродженця цього міста.
Батько Сави помер понад десять років тому, в юного хлопця залишилися мама-медпрацівник і дві сестри, і, як він сам каже, «не було грошей вступити в пристойне місце — довелося йти в ПТУ». Але справжніми мріями Сави були скульптура й… армія. Тому одночасно з навчанням на зварювальника він самостійно вивчав мистецтво скульптора, а після навчання в ліцеї без вагань пішов служити.
— Я був ще підлітком, коли все це почалося — АТО, сепаратисти… Але вже тоді я чітко зрозумів, де зло і де добро, — каже Сава. — Люди навколо, однокласники, знайомі по-різному ставилися до цієї «моди» на сепаратизм. Дякую мамі, яка мене підтримала. Вона була проукраїнською, все мені пояснювала.
Тоді 14-річний Сава пообіцяв собі, що захистить Батьківщину: «Це ж мій регіон!» — і опинившись в армії, у 2020 році підписав контракт зі Збройними Силами. За словами хлопця, колись йому сподобалася й строкова служба, тепер подобається контрактна. Сміється, що «настільки сильно в цьому “ув’яз”, що, напевно, дасть Бог, буду до пенсії служити».
— Я хотів бути артилеристом, я ним і став, — говорить 23-річний старший навідник 120-мм міномета «Сани» окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. — Коли я тільки прийшов до мотопіхотного батальйону, я був «нулячий». Але підготовка була такою, що коли ми виїхали вперше на бойове завдання під Золотим, то трьома мінами знищили бліндаж і п’ять «сепаратистів».
Після відкритого вторгнення росії інтенсивність боїв зросла у десятки разів. За словами Сави, його розрахунок випустив уже до 4000 мін. На запитання, наскільки ефективною була стрільба, з усмішкою каже, що мін 500-600 були «прям ваще вогонь-вогонь», але кожен постріл завдає втрат ворогу або, як мінімум, деморалізує та «відмовляє» його від запланованих дій.
— Насправді нічого складного немає, — як і більшість українських воїнів на передовій, Сава надзвичайно скромно розповідає про свою бойову роботу. — Для навідника потрібен певний автоматизм: указуєш цифри, наводишся на точку наведення — і все. Ще й командир перевірить, бо він за все відповідає.
Дійсно, хоча кожен відповідає за свою частину роботи, солдати й сержанти роти вогневої підтримки діють злагодженим механізмом, в якому будь-хто моментально підміняє іншого в разі потреби. Ось і Сава після нашої короткої бесіди вже допомагає підносити міну, поки його побратим спостерігає за повітрям через оголошену небезпеку від БПЛА противника.
Вороги здебільшого полюють на важку артилерію, але й на позиції великокаліберних та інших мінометів «прилітає» постійно і вдень, і вночі. Сьогоднішня позиція розрахунку — за кілька кілометрів від росіян, тому треба діяти швидко: розгорнутися, навестися, відстрілятися, згорнутися і відійти від позиції в небезпечне спеціально обладнане місце: «Що швидше ми відпрацювали, то більше шансів вціліти від ударів у відповідь», — кажуть бійці.
Попри важкі умови навколо, Сава каже, що про «служити до пенсії» — це був не жарт.
— Планую в майбутньому вивчитися на офіцера в академії сухопутних військ. І після Перемоги залишуся служити, командувати, — серйозно розмірковує хлопець.
Запитуємо, коли вже зустрінемося з ним як із командиром бригади. Усміхається: «Хочу почати з командира взводу. А буду хорошим офіцером — буду підніматися по кар’єрних сходах».
Фото автора
