Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
Після проголошення Акта про незалежність і підтвердження суверенітету на всенародному референдумі, що відбувся 1 грудня 1991 року, Україна, звичайно, потребувала й нової Конституції.
«На початку 90-х усі республіки колишнього срср ухвалили нові конституції, і лише Україна жила за конституцією УРСР, — згадував покійний нині Леонід Кравчук. — Склалася доволі парадоксальна ситуація, коли парламентарі зуміли проголосити незалежність України, а на нову конституцію все ніяк не вистачало сил і часу. Мене закордонні колеги часто запитували: Леоніде Макаровичу, що там з новим основним законом? Я, звичайно, віджартовувався, мовляв, усьому свій час, хоча робота над відповідним проєктом розпочалася ще у січні 1992 року».
Дійсно, тоді була створена робоча група на чолі з відомим правознавцем Леонідом Юзьковим, яка й розробила відповідний проєкт. Навесні того ж року у Празі відбулося його обговорення, учасниками якого стали як вітчизняні, так і міжнародні фахівці з конституційного права. А влітку в Києві відкрився симпозіум «Конституція незалежної України», почали збиратися круглі столи, учасники яких обговорювали цю проблему. Тривали й засідання тимчасової комісії з доопрацювання тексту Конституції. Врешті-решт проєкт документа після відповідних доповнень і численних експертиз у червні 1992 року ухвалила й Конституційна комісія, відразу передавши його на розгляд Верховної Ради України, яка й ухвалила постанову про винесення проєкту Конституції на всенародне обговорення. Проте…
Саме в цей час Україну охопила глибока соціально-економічна криза. Зовнішня політика, криза сільського господарства, реформи, приватизація, створення власної армії, економічна нестабільність, побудова нових державних інститутів — ось далеко не повний перелік проблем, що постали перед молодою державою. На їхньому тлі процес доповнень, змін, редакцій Основного закону розтягнувся на роки. Весь цей час Україна де-факто продовжувала жити за конституцією радянської України 1978 року.
У 1994 році відбулися президентські вибори і главою держави став Леонід Кучма. Незабаром між ним і спікером парламенту Олександром Морозом почалося політичне протистояння, оскільки в них було різне бачення розвитку держави. Зокрема президент прагнув створити сильну виконавчу владу, здатну ефективно працювати в умовах економічної кризи, що наростала. А ВР, боячись диктатури, намагалася зберегти свої повноваження, зокрема і право втручатися у вирішення конкретних економічних питань, безпосередньо керувати територіями. Звісно, що цей конфлікт заважав і ухваленню нової Конституції. Леонід Данилович, як і Олександр Олександрович, розумів, що так довго тривати не може, і 8 червня 1995 року між парламентом і президентом було укладено Конституційний договір, який містив 61 статтю. Вони регламентували взаємодію гілок влади, а головне — зобов’язували ухвалити нову Конституцію. Документ був досить суперечливий, неоднозначний і навіть в очах деяких учасників тих подій — протизаконний.
Проте, на думку багатьох експертів, політиків, у такий спосіб президент України стимулював народних депутатів активніше зайнятись роботою над Конституцією. І це подіяло: 4 квітня 1996 року 10 депутатських фракцій створили робочу групу з розроблення Конституції. До неї увійшли представники всіх фракцій, окрім соціалістів і комуністів. Але робота не клеїлася, і ситуація в країні загострювалася. 26 червня Рада національної безпеки України і Рада регіонів при Президентові України засудили будь-які подальші зволікання, а Леонід Кучма досить прозоро натякнув, що в разі подальшого зволікання може розпустити парламент.
Головною була дискусія щодо повноважень: адміністрація президента і особисто Леонід Кучма були категорично проти, щоб держава ставала парламентською республікою. В ті дні, починаючи з кінця березня, комуністи взагалі зайняли обструкційну позицію — їм із москви була дана вказівка всіляко гальмувати процес ухвалення Конституції. Адже це давало чітку й однозначну відповідь на запитання: є Українська держава чи немає, буде вона чи не буде. Але 27 червня був оприлюднений Указ Президента щодо проведення у вересні референдуму, на якому українці повинні були схвалити чи відхилити Конституцію, запропоновану президентом. У разі схвалення парламенту відводилась бутафорська роль, а вся влада концентрувалася в руках президента. І це послужило стимулом для того, щоб парламентарі, обговоривши це питання, 27 червня 1996 року о 18-й годині почали засідання, на якому розглядалося єдине питання — ухвалення конституції. Завершилося воно наступного дня о 9-й годині 17 хвилин ухваленням нового Основного закону.
Ось як згадував цей процес його безпосередній учасник Володимир Стретович:
«Про Крим дискусія була дуже гострою. У першій редакції Конституції було записано, що розміщення військових баз іноземних держав на території України не допускається, і це мало бути записано в основній частині, де йде мова про загальні положення. Але оскільки був шалений тиск з боку росії, то це питання було під певним впливом виключене, оскільки Конституція була компромісним документом. І тоді вирішили перенести це питання у перехідні і прикінцеві положення, де зазначався термін, що війська Чорноморського флоту залишаються, але не більше ніж на 20 років, тобто до 2017 року.
Якщо говорити про здобутки і провали Конституції, то, по-перше, Україна проголошувалась як суверенна, демократична, соціальна і правова держава. Але з часом будівничі забули, до чого ми прагнули. По-друге, ми чітко проголосили права і свободи людини і громадянина, прописавши, що цей розділ може бути змінений тільки референдумом. По-третє, ми розмежували повноваження між Верховною Радою, президентом, прокуратурою, судом, прописали адміністративно-територіальний устрій, іншими словами, паспортизували державу.
Документ був цілісний, збалансований, але не вдалося уникнути двовладдя виконавчої влади: з одного боку там — уряд, з іншого — президент».
