До ініціативи наразі долучилися понад 100 військових частин Сил оборони України, які вже знищили понад 17 000 розвідувальних та ударних…
Командир взводу роти «Рарог» ударних безпілотних авіаційних комплексів FPV-дронів (First Person View) окремої механізованої бригади імені короля Данила Тарас Корніюк народився у Козятині, що на Вінниччині, проте останнім часом проживав на Київщині, у Борисполі. По закінченню навчання у 2005 році влаштувався на роботу на один з вітчизняних телеканалів та працював там аж до 2019 року. Спортивним журналістом став невипадково, адже ще у шкільні роки займався волейболом, згодом вчився ходити, спираючись на футбольний м’яч. Любив спорт і під час навчання в університеті, виступаючи за студентську команду.
Вторгнення росії в Україну суттєво вплинуло на професійну діяльність юнака, тож він став «воєнкором».
— Коли у 2014-му ми робили включення з буремного Донецька, ніхто навіть не міг уявити всіх масштабів тієї війни, яка на нас очікує, — пригадує ті події хлопець. — На центральній площі столиці Донбасу знаходилась група людей з прапорами росії та «новоросії», але ніхто з нас тоді не міг уявити, що мільйонне місто Донецьк підкориться якійсь групці маргіналів. Ми розраховували, що все стане на свої місця, як то було у Харкові. Далі я став свідком звільнення від окупантів Лисичанська, Сєвєродонецька, Торецька.
У 2019 році Тарас пішов працювати до пресслужби офісу Президента України, де очолював відділ організації заходів за участю глави держави.
— Фактично я перетворився з журналіста на організатора медійного супроводу діяльності Президента України та Офісу в цілому, — розповідає хлопець. — Знаючи про майбутній візит Президента, я за кілька днів разом з групою протоколу та служби безпеки виїжджав на місце та організовував все по лінії преси. Це була дуже цікава робота, я постійно їздив у відрядження по різних містах та країнах. Я працював у Вашингтоні, Брюсселі, Стамбулі та інших містах, але настало 24 лютого 2022 року і для мене усе докорінно змінилося. Я вирішив, що маю захищати свою країну зі зброєю в руках, але як державний службовець мав «бронь» щодо призову. За згодою керівництва я зачекав, коли спливе її термін, та відразу мобілізувався до лав ЗСУ.
— На мою думку, чим більше в ЗСУ буде фахових людей, які за своїм напрямом зможуть ефективно організовувати роботу, тим швидше ми здобудемо Перемогу. Це і була моя мотивація зняти краватку та взяти до рук зброю й вдягнути форму, — наголошує Тарас. — Коли я призивався, то зателефонував командиру підрозділу ДУК «Правий сектор» Дмитру Коцюбайлу (другу «Да Вінчі»), з яким у мене були дружні відносини. Він запропонував мені посаду у своєму підрозділі. Поки тривав процес призову, ДУК «Правий сектор» перейшов з ССО до Сухопутних військ та став батальйоном «Вовки да Вінчі» у новоствореній окремій механізованій бригаді. Після мого прибуття на полігон керівництво бригади, дізнавшись про мій фах, вирішило, запропонувало мені створити та очолити пресслужбу. Ця робота дала мені можливість познайомитися з великою кількістю цікавих та вмотивованих людей у бригаді. Частина їх прийшла на фронт після Майдану, тож, на мою думку, про багатьох з них треба писати книжки або знімати фільми.
Перебуваючи серед хлопців та дівчат безпосередньо на лінії фронту, Тарас розумів, що бути серед них йому до вподоби. Одним зі своїх досягнень на посаді начальника пресслужби бригади офіцер вважає зміну стереотипу відношення більшості командирів до роботи медіа. Також він спромігся залучити особовий склад до відеофіксування бойової роботи за допомогою екшн-камер, що надає можливість показувати, що відбувається на фронті.
— Погоджуючись на посаду начальника пресслужби бригади, я домовився, що після того, як організую цю роботу на достатньому рівні, буду шукати собі місце, пов’язане з бойовою роботою. Тож під час однієї з розмов з моїм другом, який очолює розвідку окремої механізованої бригади імені короля Данила, я пристав на його пропозицію очолити один з новостворених підрозділів ударних безпілотних авіаційних комплексів, — ділиться хлопець. — Зараз моє завдання нищити ворога. Для цього я маю зібрати необхідну інформацію, визначити цілі, точку старту та відпрацювати алгоритм дій. FPV-дрони — це дуже специфічний вид озброєння, застосування якого має багато нюансів, тож спочатку я сам мав досконало у всьому розібратися, а потім навчити цього підлеглих.
Попри доволі невеличкий термін з моменту створення підрозділу «Рарог», на його рахунку вже є кілька знищених ворожих цілей, але найбільше Тарасу запам’ятався один з боїв під Бахмутом, який був дуже емоційним.
— Того разу ми здійснювали підтримку наших підрозділів, що здійснювали штурмові дії у районі населеного пункту Хромове. Я вночі виїхав на передову з одним зі своїх відділень працювати FPV-дронами як бомбардувальниками (скидати спеціальні боєприпаси, а не як дрони-камікадзе. — Авт.). З нами також приїхав командир роти, який особисто пілотує «Мавік». Інтенсивність того бою була просто шаленою. Бойова техніка постійно переміщувалася назад і вперед, піхота воювала з ворогом. Я був вражений тим, що відбувається навколо мене, і саме тоді я відчув, що я у бойовому підрозділі, — підкреслює військовий. — У темряві я відвіз своїх хлопців на позицію, яка знаходилася майже впритул до лінії зіткнення (близько 500 метрів) та повернувся у Часів Яр для спостереження. Коли настав ранок, ми полетіли працювати, через роботу ворожої РЕБ ми втратили «Мавік» та один з FPV-дронів, тож було ухвалено рішення виводити особовий склад з небезпечної зони. Я на пікапі мав дістатися до них через відкрите поле, яке повністю прострілювалося та перетворилося на суцільне болото. Поки їхав туди, зчеплення вийшло з ладу, але машина таки витягнула хлопців звідти, доправила до більш-менш безпечної ділянки та зупинилася остаточно. Ми змушені були її залишити та далі йти пішки. Це був наш перший бойовий вихід!..
Фото автора
