Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
Марина, фельдшер батальйону механізованої бригади «Холодний Яр», з лютого 2022 року вивозить поранених з поля бою на своїй уже третій МЛ-ТБ. Водій однієї з них загинув під час евакуації в харківській операції, сама дівчина дійшла до Бахмута «лише» із шістьма контузіями. Говорить, що кожен реагує на поранення по-різному: «Одному відірвало ногу, а він ще й мене заспокоює, а хтось плаче від подряпини рикошетом».
Під час нашої зустрічі несподівано виявляється, що спокійна й розсудлива фельдшерка має грізний позивний «Відьма». Насправді він походить від співзвучності із прізвищем, і загалом хлопці мотопіхотного батальйону тепло та з повагою говорять про свого бойового медика.
Назва «бойовий медик» стосовно Марини — це не для красного слівця. Вона майже рік працювала на евакуації поранених із самого пекла боїв — від Ізюма до Бахмута.
— Я дізналась, хто у нас командування бригади, тільки коли вийшли на відновлення. До того була постійно в дорозі — від позицій до стабілізаційного пункту, — згадує Марина.
Дівчина — місцева, родом із типового шахтарського міста Димитров (нині Мирноград Покровського району Донеччини. — Авт.). Батько загинув у шахті, мати померла ще до війни, залишився син, який живе в місті, сусідньому від нинішнього пункту дислокації бригади. Марина свого часу закінчила Костянтинівське медучилище, тож її знання знадобилися й у Збройних Силах. Після початку російської агресії, вона уклала контракт та два роки служила й працювала медичною сестрою в реанімації Маріупольського військового госпіталю. По закінченню контракту п’ять років тривало цивільне життя Марини як медпрацівника приватної невропатологічної клініки. Аж потім трапилося 24 лютого 2022 року.
— Знайомі хлопці запросили до Маріупольської бригади, я приїхала до них, і вже 25-го числа мобілізувалася, — згадує Марина. — Попри те, що я була медсестрою реанімації, анестезіології та інтенсивної терапії, працювала простим санітарним інструктором.
Марина провела «на евакуації» перші 11 місяців безперервних боїв у районі Охтирки, Тростянця, Ізюма, потім — Бахмута. Говорить, що хоча перших поранених бачила ще у 2016-му, але під час широкомасштабного вторгнення довелося багато чого навчитися.
— Я більше з неврологічною медициною була пов’язана, а тут осколки, поранення, відірвані кінцівки — зовсім інший досвід, — розповідає «Відьма». — Довелося розбиратися самій, бо «на евакуації» були тільки я і мій механік-водій «мотолиги» (легкоброньований тягач МТ-ЛБ. — Авт.).
— Вона справилася, — підказують хлопці поряд із нами. — До сотні людей перетаскала на собі.
За словами Марини, вона намагалася виконувати свою роботу, незважаючи ні на що: «Було так, що виносять пораненого без половини голови, але він ще дихає — реанімую. Надаю першу допомогу, довожу до безпечного місця, звідки інші вже забирають і везуть на стабілізаційний пункт. А потім узнаю, що він все одно в госпіталі гине… Як медик ти розумієш, що він не виживе, він уже в агонії, це поранення просто несумісне з життям, але своє завдання я виконую в будь-якому випадку, моя справа — зберегти їм життя на полі бою. Адже багато-хто з хлопців потім все ж таки „видряпуються“ — їх вивозять, підключають до ШВЛ (апарат штучної вентиляції легень. — Авт.), реанімують, лікують, ставлять на ноги…»
Зазвичай медики евакуації й самі працюють у буквальному сенсі під кулями та вибухами снарядів. Марина показує свою «мотолигу», яка захована у листві біля медпункту: «У мене вже дві МТ-ЛБ угроблені. Два мехводи (механік-водій. — Авт.) — поранені, один — загинув під Ізюмом. Мені пощастило, відбулася лише шістьма контузіями».
— У серпні ми виходили з-під Ізюма до Бахмута, закривали вихід як медики, і, мабуть, росіяни прослуховували нашу «радєйку» (радіостанцію. — Авт.), — згадує медик. — Почули, що ми повинні були забрати хлопців і саме в цей час накрили шрапнеллю. Конкретний був обстріл. У «мотолизі» дірка страшенна, мехвод загинув… Мені пощастило, що встигла сховатися в бліндажі. Підігнали «беху», на ній евакуювалися під обстрілом. Думали, вони нас зараз «розберуть» у край. Але вийшли. Мені говорять: «Марина, не хвилюйся, це ж просто дрібна шрапнель, усе з мехводом буде добре». Але йому артерію перебило…
Загалом, під час нашої розмови Марина не дуже охоче згадує моменти служби: «Чого можна хорошого у війні знайти?..», але на запитання про якісь світлі спогади, одразу відповідає: «Звичайно, спасіння життя — це радість!»
Насправді Марина під час розмови неодноразово сміється, згадуючи деякі випадки: «Прибігаємо через відкрите поле на позицію „Фіналіста“, ледь добралися, а в нього застрягла щіпка від дерева», «у одного — осколок в голові, але він при свідомості, каже, що „все добре“, і я пів посадки бігла за ним, щоби зробити укол, „ні, не дамся!“ — кричить», «у хлопця конкретно відірвана рука, висить на шматочках шкіри, а поряд другий — „я вмираю“, дивлюся — на руці подряпина, а він уже із життям прощається, просить подзвонити дружині, як діти малі…»
— Так, у кожної людини є свій больовий поріг, але дійсно є хлопці терплячі, — говорить Марина. — Комусь відриває руку, ногу, розпанаханий живіт, а він — «все добре», старається тебе заспокоїти.. А є подряпина або осколкове навиліт — він так буде верещати на пів машини, що в тебе череп — більше каски.
Нині Марина — фельдшер механізованого батальйону, сержант. Вона продовжує евакуювати поранених, «перехоплює» їх буквально на передовій, але коли бригада відходить з позицій на відновлення, у медика теж вистачає роботи.
— По-перше, ми працюємо не лише зі своїм підрозділом, всім допомагаємо, — розповідає Марина. — Наш стабпункт працює на купу бригад. Якщо відкрити мій журнал, де я записую поранених, то там половину бригад я навіть не знаю. І не тільки зі Збройних Сил, є прикордонники та інші.
Крім того, медпункт батальйону приймає соматичних хворих («спинка болить, кашляє-чихає» — називає це Марина) та забезпечує щоденні навчання на прифронтових полігонах. Навчання теж, буває, супроводжуються травмами або сонячними ударами тощо.
На прощання запитую, чи не страшно? «Як не страшно?! Звичайно, страшно… — відповідає Марина. — Але ж хлопцям потрібно допомагати. Ну, хто буде це робити!»
Фото автора
