Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
У липні 2022 року Десантно-штурмові війська отримали незвичайного новобранця — колишнього журналіста регіональної суспільної телерадіокомпанії «Суспільне Суми» Олександра Коменданта. З початком широкомасштабного вторгнення чоловік здивував рідних та друзів, вирішивши вступити до лав Збройних Сил України та служити в десанті.
— Захищати рідну землю — обов’язок кожного чоловіка, — каже Олександр.
До широкомасштабного вторгнення він жив у Сумах. Здобув освіту філолога і п’ять років займався викладацькою діяльністю. З 2005-го працював кореспондентом у місцевих газетах, згодом став тележурналістом на суспільному телебаченні «ЮА Суми».
— Ми проводили журналістські розслідування. Наш проєкт мав назву «Під прицілом Суми». Тож під приціл наших відеокамер потрапляли судді, правоохоронці, нардепи і посадовці. Готували матеріали переважно на правову тематику. Зокрема, відслідковували перебіг судової реформи та реформування силових структур, стежили за діяльністю влади, збирали факти, з’ясовували правду і розкривали болючі проблеми суспільства, — пригадує чоловік. — Тележурналістика захоплювала мене та відкривала багато різноманітних можливостей.
Вранці 24 лютого 2022 року Олександр Комендант прокинувся від звуків вибухів. Пізніше дізнався, що росіяни обстріляли місцевий прикордонний загін. Бачив, як у перші дні широкомасштабного вторгнення повз рідне місто потягнулися численні колони бронетехніки окупантів.
За словами Олександра, у місті вже тоді було дуже багато охочих записатися в тероборону. Строковиком він не служив, тож того разу його не взяли. Утім, чоловік не міг сидіти вдома в той час, коли загарбники топчуть нашу землю. З мережі «Інтернет» дізнався про формування загонів добровольців для патрулювання містом. Надалі разом з поліцейськими виходив на чергування в рідному мікрорайоні.
— російські літаки постійно завдавали авіаційних ударів по Сумщині. Були зруйновані житлові будівлі, об’єкти інфраструктури. Ми слідкували за тим, щоб не було випадків мародерства, і водночас були своєрідними інформаторами для місцевого населення. Люди цікавилися, коли з’явиться світло, включать опалення чи воду, коли будуть їздити тролейбуси та інше. А відколи до міста повернулася цивілізація, я відчув, що вже ці мої «послуги» не потрібні, — розповідає Олександр.
Навчання на Туманному Альбіоні
Влітку Олександру зателефонував товариш Артем і розповів, що навчається на військовій базі у Великій Британії:
— Саня, тут класна підготовка! Після повернення буду десантником. Ти обов’язково повинен спробувати потрапити сюди!
За словами Олександра, черги до ТЦК та СП на той час були вже значно меншими, і він вирішив — треба йти! Попри свої 40 років пройшов всі необхідні тести для зарахування в десантно-штурмовий підрозділ. Свого часу займався спортом та підтримував себе в гарній фізичній формі — і це допомогло. З новобранців сформували роту і відправили на навчання до Туманного Альбіону.
Підготовка воїнів-десантників не була легкою. Тренували українців інструктори з Норвегії, всі заняття були на високому рівні.
— Нас навчали справжні професіонали — норвезькі сержанти-контрактники. Дуже круті дядьки! Під час підготовки акцент був зроблений на ведення бою в місті. Відпрацьовували дії у складі відділень із зачистки будівель та окопів. Дуже гарні знання з тактичної медицини нам дали. Дії кожного бійця були доведені до автоматизму. Теорія — практика, знову — теорія і практика. Також нас гарно мотивували йти в бій. Якщо не ми, то хто тоді?! Весь курс був дуже інтенсивний і тривав місяць. Після повернення в Україну відразу поїхали на Схід, — згадує військовий.
Українська мова врятувала життя
Одного дня на Донбасі з Олександром сталася подія, яка назавжди залишиться в його пам’яті. Він із побратимами пішов на нічний штурм ворожих позицій. Бійці вийшли в «сіру зону» і розпочали наступ. Окупанти тоді запросили підмогу, тож наших хлопців накрило щільним артилерійським вогнем. Один зі снарядів розірвався зовсім поряд із десантником Олександром Комендантом — і він знепритомнів.
— Поряд «лягло» щось настільки потужне, що мене просто виключило. Не знаю, чи довго я там був, але коли прийшов до тями — пострілів вже не було, а сам я лежав на холодній землі в повнісінькій темряві. Оскільки цю місцевість трохи знав, то зміг зорієнтуватися і поповз у бік наших окопів. На позиціях наші бійці почули шум і почали голосно «питати»: «Хто там?». На той момент я вже був здатен зрозуміти, що мене можуть переплутати з москалем. Щоб не застрелили свої, я почав голосно лаятися рідною українською мовою та викрикував слова, що тільки приходили на думку: «Паляниця! Укрзалізниця!»… Зараз все і не пригадаю. Отак, дякуючи українській мові, мене розпізнали побратими і витягнули з поля бою. Я все ж таки зазнав контузії, і тому мене направили на лікування, — розповів військовослужбовець.
Сьогодні Олександр Комендант перебуває на реабілітації. Про зміну професії та контузію не шкодує. Говорить, що з початком війни мріяв бути частиною національного спротиву російській агресії, і став десантником, щоб перебувати у вирі подій на передовій. Його рішення залишити кар’єру журналіста та служити у війську «співзвучне» з рішеннями багатьох українців, які змінили цивільні професії на військові, щоб бити ворога і разом йти до перемоги.
— Впевнений, що перемога буде за нашим народом, — стверджує Олександр. — Україна знайде в собі резерви і сили, щоб знищити ворога, вигнати його з нашої землі та стати непереборною!
Фото автора
