Зміни внесено до постанови Кабінету Міністрів № 560. Вони передбачають автоматичне продовження більшості відстрочок, пріоритет оформлення в цифровому форматі через…
Мабуть немає в медичній службі Збройних Сил України лікувальної установи, клініки, відділення або якогось іншого підрозділу, який би з першого дня широкомасштабного рашистського вторгнення не був готовий до прийому поранених військовослужбовців безпосередньо із району бойових дій та не відчув неймовірного фізичного і психологічного навантаження в боротьбі за життя та здоров`я наших захисників.
Кореспондент АрміяInform зустрівся з начальником відділення реанімації, інтенсивної терапії (для медичної евакуації) та лікування болю клініки невідкладної медичної допомоги Національного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ», доктором філософії з охорони здоров’я, лауреатом Національної премії імені Бориса Патона полковником медичної служби Василем Горошком. Медичну допомогу колективом відділення пораненим військовослужбовцям важко переоцінити.
— З перших днів широкомасштабної війни, а відтак й оборони Києва, наш підрозділ передислокувався в приміщення приймального відділення, де створили всі умови, в яких можна було надавати невідкладну медичну допомогу, зокрема й хірургічну та анестезіологічну, — зазначив на початку розмови Василь Романович. — Як показав час, рішення було абсолютно вірним. Ми фактично там три місяці жили, тому що поранених привозили цілодобово і без попередження. Це були карети «швидкої допомоги», авто з підрозділів, які обороняли столицю, евакуаційний транспорт тощо. Наше завдання полягало лише в наданні якісної медичної допомоги.
За словами полковника Горошка, було чимало поранених з поля бою, яких негайно доправляли в операційну. Водночас траплялись випадки, коли пацієнта потрібно було стабілізувати, дообстежити, зробити рентген, отримати результати лабораторних досліджень — цей процес дозволяв систематизувати роботу і розвантажити відділення.
— Коли ж поступає дуже важкий поранений, всі ресурси відділення спрямовані на те, щоб цього пацієнта врятувати, — продовжує мій співрозмовник. — Хтось займається відбором аналізів, хтось робить ЕКГ, хтось біжить по кров у центр переливання крові. Ніякої хаотичності, всі знають свої завдання і намагаються робити все максимально швидко, чітко без метушні.
Звісно, коли за кілька хвилин надходить ще один важкий, а за ним привозять ще і ще, роботи додається, і це виснажує, особливо у форматі 24/7. Але високий професіоналізм та неймовірна відповідальність за життя наших захисників мотивували кожного медика. Повинен зазначити, що за час оборони столиці у нас не було жодного летального випадку. Я не можу говорити про подальшу долю поранених, але за три місяці ми у себе не зафіксували жодної смерті під час стабілізаційних заходів та інтенсивної терапії.
Важливо нагадати, що Василь Горошко є ініціатором створення у 2020 році в Національному військово-медичному клінічному центрі служби лікування болю. Він ще з 2014 року, коли до лікувальної установи почали поступати перші поранені, почав вивчати питання лікування болю відповідно до сучасних алгоритмів клініко-діагностичного обстеження. В квітні минулого року Командування Медичних сил погодило нову назву відділення, в якій до «реанімації, інтенсивної терапії» додалась фраза «та лікування болю». На сьогодні служба лікування болю в Центрі залишається поки що єдиною серед лікувальних установ Збройних Сил. Хоча в деяких госпіталях є анестезіологи, які жваво цікавляться цим напрямком діяльності й роблять перші практичні кроки. До речі, левова частина дисертації Василя Романовича на здобуття ступеня доктора філософії у галузі знань «Охорона здоров’я» за спеціальністю «Медицина» була присвячена саме лікуванню болю.
— Коли з лютого по квітень минулого року ми приймали поранених безпосередньо з району бойових дій, у нас виникла унікальна можливість вивчити інтенсивність болю і фактори, які впливають на хронізацію цього болю у пацієнтів з вогнепальними і мінно-вибуховими пораненнями, — зауважує Горошко. — Адже, як правило, до 2022 року до нас доставляли поранених після того, як на передовій першу допомогу надавав бойовий медик, далі працювала лікарсько-сестринська бригада, наступний етап — мобільний госпіталь, і вже потім спеціалізована допомога у ВМКЦ. Вивчаючи результати лікування болю з 2014 до 2021 року у поранених, які проходили всі етапи надання медичної допомоги, дійшов висновку, що в середньому 70 відсотків пацієнтів з вогнепальними пораненнями мають хронічний біль, а з мінно-вибуховими пораненнями — 83,3 відсотка.
Василь Романович вважає, що це залежить від багатьох моментів: від знеболення з моменту поранення, від кількості уражених анатомічних ділянок тіла, а також від психоемоційного стану пацієнта. За даними військових психіатрів, які нещодавно доповідали на науково-практичному семінарі «Військова медицина в умовах сьогодення», чимало пацієнтів, які просто брали участь в бойових діях, мають гостру стресову реакцію, яка згодом може трансформуватися в ПТСР.
— Зараз ми запровадили моніторинг інтенсивності болю, починаючи з приймального, а далі — в усіх відділеннях, в післяопераційному періоді, а також моніторинг ефективності знеболення під час усіх видів евакуації, — констатує Горошко. — Тобто ми знаємо, з якої лікувальної установи поступив до нас пацієнт, чи отримав він знеболювальні препарати, чи ні. Звичайно, це не з району бойових дій, але це теж має значення, тому що у певних поранених спостерігається біль високої інтенсивності і його потрібно лікувати. Коли пацієнт виписується, все начебто загоїлось фізично і він перебуває на якихось знеболювальних. Прибуває додому або на реабілітацію і припиняє приймати ці нестероїдні протизапальні, тому що їх тривалий час не можна приймати. Згодом біль повертається і його інтенсивність поступово збільшується. Крім того, він постійно нагадує людині про жахливі умови війни, конкретні запеклі бої, в яких вона зазнала поранень.
Якщо серйозно не займатися посттравматичними розладами, в майбутньому пацієнт може стати на шлях наркоманії, алкоголізму і навіть суїциду. Тут важлива скрупульозна робота мультидисциплінарних команд, до яких входять психіатр, анестезіолог, невропатолог, щоб одночасно і якісно вплинути на всі сфери та максимально допомогти людині повернутись до соціуму.
За словами Василя Романовича, нині розглядається можливість створити безоплатний сервіс, аби допомагати пораненим, які страждають від болю, інформувати пацієнтів і застерегти їх від хибної думки, що біль сам пройде.
— Не варто терпіти біль і доводити його до хронізації, а потрібно звертатись до спеціалістів по допомогу, тому що з часом стан пацієнта буде тільки погіршуватись, — радить полковник Горошко. — Ми, анестезіологи, маємо певні практичні навички й наважились взяти на себе непросте завдання, аби максимально швидко й ефективно допомогти учасникам бойових дій, які страждають від болю. Пацієнт може отримати допомогу амбулаторно або пройти системне лікування в стаціонарі. Подолання больового синдрому в пацієнта вимагає від медиків копіткої роботи: щоденне спілкування з хворим, проведення певних маніпуляцій, залучення спеціалістів інших відділень.
Українці — терпелива нація, але не можна нехтувати своїм здоров’ям, своїм майбутнім.
