Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
«Ден» ніколи не цікавився медициною. Його приваблювали подорожі. До широкомасштабного вторгнення чоловік побував у Франції, Італії, мріяв побачити Японію. Та довелося брати до рук зброю, а замість закордонних пам’яток споглядати палаючий Бахмут. Це історія бойового медика бригади тероборони Київщини.
«Не вірте, якщо вам скажуть, що снаряд не прилітає двічі в одне місце…»
«Пекло!..» — так «Ден» згадує Бахмут. Чоловік виходив на бойові завдання як стрілець. Та якщо хтось із побратимів діставав поранення — його завданням було рятувати життя та евакуювати людину. Така служба бойового медика взводу.
— Побачив, як працює танк. От він за кілька кілометрів, а ось вже, наче в кіно, червоний снаряд пронизує будівлю. Це, звісно, страшно. Не вірте, якщо вам скажуть, що снаряд не прилітає двічі в одне місце. І двічі, і тричі, — згадує «Ден».
«Ніколи не думав, що 10 людей тільки в кузов авто можна завантажити»
Крім екіпіровки, магазинів і автомата, на собі треба було нести й рюкзак бойового медика. Там зберігались бинти, ліки, і, власне, усе, щоб надати домедичну допомогу пораненому. Цей рюкзак «Ден» залишив на Донеччині. А ось спогади про те, як завдяки йому рятував життя, з чоловіком тепер назавжди.
— Ми опинилися в будівлі. На верхніх поверхах була позиція, а в підвалі я облаштував тимчасовий медичний пункт. Поранений кричав, що йому боляче, просив зробити укол, дати знеболювальне. У мене із собою був парацетамол. Я дав йому дві таблетки, і це спрацювало. Напевно, більше як ефект плацебо. Ми всі там ці ліки п’ємо, бо кожен кілька разів контужений, — розповідає медик.
Працювати доводилось буквально під час бою. Та думати про зовнішні обставини часу не було. Поки побратими відстрілюються, у «Дена» була своя битва — за життя поранених.
— Сектор криють, води майже немає. Темно. Просив хлопців допомагати, тримати ліхтарики від телефонів, але світло треба було використовувати мінімально, бо цю будівлю намагалися взяти в кільце, по нас працював кулеметник, гранатометник, та й дрони постійно літали.
Та надати першу допомогу — лише частина завдання. Найважче — донести пораненого до точки евакуації, каже медик.
— По перше, треба спочатку вийти з укриття, в якому ти цю медичну допомогу надавав. Все прострілюється, ворог не робить знижку на те, що ти несеш пораненого. Наступне завдання — донести. Хлопці нелегкі, до того ж треба постійно дивитися під ноги, бо можна і на міну, і на гранату натрапити. І бігти в таких умовах нереально. Ти ідеш, повільно, збираєш залишки сил, щоб зробити наступний крок. Але водночас із цим зробити все треба максимально швидко, адже від цього залежить життя людини. А там, у підвалі, на тебе ще чекають поранені, — наче переживаючи всі ці пекельні кроки знову, згадує «Ден».
На точці евакуації на медика з пораненими чекала автівка. передана волонтерами. На згадку про неї в очах військового з’являються іскри тепла та вдячності. Він знає, як цінно мати такі «колеса».
— На точці ми завантажували поранених в кузов. Ніколи не думав, що тільки туди можна 10 людей завантажити. А далі «газ» і щодуху мчимо на «велику землю».
Там, у Бахмуті, чужинець один — окупант. А от українські військові працюють злагоджено та спільно, незалежно від роду військ чи підрозділів. Отже, і в питаннях допомоги пораненим «Ден» не ділив бійців на тих, хто «свій» та «з інших бригад».
— Одного разу до мене в руки потрапив танкіст, не з нашої бригади. Почав надавати йому допомогу, забинтував рани. За ним прийшов медик з його підрозділу, і тут ми побачили, що в нього є ще одна кровотеча, з ноги. Там вже разом надавали йому допомогу, — згадує «Ден».
Як склалася доля того танкіста, чоловік не знає. Але чекає на зустріч зі своїми побратимами, яких рятував з поля бою.
«А я і не знав, що вмію літати»
Та й сам «Ден» потребує обстеження лікаря.
— Спина у мене болить… Одного разу вже не міг бігти. Сил вже не вистачало, тому просто йшов і думав, що ось-ось мене снайпер зніме. Аж раптом щось прилетіло, так мене аж відкинуло. А я і не знав, що вмію літати. Так і пошкодив спину, — розповідає боєць.
— Ви ж уже тиждень як повернулися, чому тільки зараз ідете до лікаря? —питаю в «Дена».
— Так вдома і стіни лікують, тим паче у мене тут поряд син, — відповідає військовослужбовець.
«Батьку, я тобі 5 літрів бензину дістав»
Синові «Дена» чотирнадцять років. Чоловік виховує його сам. З дружиною розійшлись десять років тому.
— Він у мене теж вже, можна сказати, медик. Допомагає мені збирати рюкзак. То те знайшов, то те, перевіряє, чи всі ампули є, розуміє, що в який сектор покласти, — говорить «Ден».
Чоловік розповідає синові про війну. Вважає, діти мають знати, як важко і дорого здобувати перемогу.
— Син мені в усьому допомагає. Колись у нас із бензином були проблеми. Я приїхав додому, а він мені каже: «Тату, я тобі 5 літрів бензину дістав».
Хлопець чекає з фронту не тільки батька, а ще й свого тренера з японського бойового мистецтва джіу-джитсу, з яким нині «Ден» — побратими.
Підліток вирішив, що повернеться до тренувань тільки зі своїм тренером, і тільки після перемоги. До речі, на той, такий жаданий і омріяний, мирний час у родини багато планів. Потрібно відвідати Грецію та Японію і, неодмінно, провести першу післявоєнну відпустку в улюбленому, вільному від рашистів Криму.
Фото: Віктор Дехтяр
Відео: Руслана Богдан/Віктор Дехтяр
