Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 23 серпня 2024…
Артилерійські обстріли, влучання керованих авіаційних бомб та ракет, життя сповнене постійного болю і страху — це ті реалії, в яких живе мирне населення Сіверська.
Разом з групою цивільно-військового співробітництва кореспондентка АрміяInform відправилася до міста та його околиць і поспілкувалася з сіверчанами.
Фронтове місто зустріло нашу групу артилерійським обстрілом. Коли російські окупанти припинили гатити по місту та його околицям, до нас вийшли жителі одного будинку, в який нещодавно прилетіла ракета.
— Поки немає обстрілу, ми виходимо з підвалу, щоб хоча б трішки погрітися на сонечку і подихати свіжим повітрям, — розповідає 90-річна сіверчанка Людмила. — Я вже у доволі поважному віці, маю багато проблем зі здоров’ям, у доньки є проблеми з ногами, тому за нами доглядає її чоловік і сусіди. Крім цього, до нас постійно приїжджають наші захисники і допомагають всім, чим можуть.
Спілкуючись з мешканцями міста, ми помічаємо, що у кожного жителя по декілька тваринок.
— Коли з широкомасштабним вторгненням почалися інтенсивні обстріли, то собаки і коти почали до нас прибігати. Для нас вони розрада та моральна підтримка, а ми дбаємо про них. У цій страшній війні українці не можуть бути чужими одне для одного чи залишатися байдужими до тварин, які потребують догляду та захисту, — говорить сіверчанка Вікторія.
Далі наша група вирушає до околиць Сіверська, де ми заїжджаємо до родини, на подвір’я, якої влучив ворожий снаряд.
— Ми як раз готувалися до сну, чоловік порався біля машини, а ми з донькою були у ванній кімнаті. Потім різкий свист і влучання на задній двір, де в нас курятник був. Багато наших пташок загинуло, а ми молилися, щоб не було повторного влучання…За ці півтора року, ми зрозуміли, що рашисти доволі підступні й можуть бити в одне місце неодноразово, — каже Тетяна. — В нас донька Даша, вона страждає від олігофренії… Дуже важко пояснити такій дитині, що не можна збирати квіти під уламками від розірваного снаряда чи гратися біля хвостовиків ракет….
Остання наша зупинка була біля будинку 78-річної бабусі Марії. Жінка похилого віку проживає в оселі, зруйнованій рашистським снарядом.
— ворог постійно обстрілює місто та сусідні села. Але я не хочу виїжджати, адже вірю, що українські захисники зовсім скоро виженуть усіх москалів. Коли цей омріяний день настане, хочу бути в рідній хатині, — додає бабуся Марія.
Зі слів старшого офіцера групи цивільно-військового співробітництва Максима, найбільше люди потребують їжі, засобів гігієни та ліків. Крім цього, доволі часто місцеві жителі просять вивезти тварин у більш безпечні місця.
— Нещодавно ми вивозили з бібліотеки книжки, які уціліли після влучання ракети у будинок. Це наша культурна спадщина, яка повинна передаватися з покоління у покоління. Також місцеві, які не хочуть евакуйовуватися, постійно просять нас вивозити тваринок і прилаштовувати їх у родини, адже за цей період вони звикли до них. Це наш обов’язок — піклуватися та підтримувати цих людей до самої перемоги, — каже старший офіцер групи ЦВС Максим.
Фото автора
