Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Війна малює страшні сценарії життя. За даними Інтернет-платформи «Діти війни», загиблих маленьких українців та україночок — 484, поранених — 992, зниклих — 393 дитини…
Сьогодні, в Міжнародний день захисту дітей, мені хочеться розповісти про власний досвід своєї родини перебування в окупованій Бучі й про те, як ми разом із дітьми рятували свої життя…
…Собака бігав по двору, намагаючись вирватись на вулицю Вокзальну в Бучі, по якій уходили в невідомість її маленькі господарі. Він жалісливо у відчаї cкавчала, намагаючись доєднатись до трьох дівчаток, їхньої мами та старенької бабусі. Під час грохоту страшних артобстрілів та авіабомбардувань вони покинули свого песика в цьому жахливому місці, просоченому смородом смерті. І вдень, і вночі від вибухів їхній будинок в окупованій рашистами Бучі ходив ходором, обвалювались шматки стелі у його кімнатах. В них було жахливо моторошно та морозно, бо ані світла, ані газопостачання не було, і це при температурі мінус 10. Лише турбота людей та важкі бабусині ватні ковдри зігрівали душу та тіло рудого Оскара. Але й цей шматочок собачого раю був зруйнований розлукою.
Я дивився вслід власній родині… Вулиця була усипана залишками боєприпасів, останками понівеченої військової та цивільної техніки. Жінкам та дівчатам судилося пройти кілька блокпостів російських окупантів, зустріти на своєму шляху жахливі картини руйнувань рідного, колись квітучого курортного містечка. Довкола були трупи людей та тварин. Моя душа не знаходила собі місця…
У психології є таке поняття, як «професійна деформація», для мене — це намагання запам’ятати все, що відбувається навколо: будь-які емоції, враження та уявлення про те, яким чином можна описати ці події за допомогою слів, або відтворити засобами драматургії. Цього разу мені судилося бути не сценаристом, а актором — учасником великої драми — національно-визвольної війни України проти її споконвічного ворога — московії. Однією зі складових загальної перемоги в ній мало б стати виживання моєї родини й щасливе майбутнє моїх дітей.
Від злагодженості дій всієї родини залежали не лише життя кожного з нас, а й наше здоров’я, зокрема, ментальне. Діти почали вести щоденники, щоб згодом використовувати інформацію як основу для своїх майбутніх літературних творів, книжок, сценаріїв фільмів тощо. У такий спосіб мозаїка окремих подій, попри їхній високий рівень емоційного впливу, перетворилась для кожної з дівчат на цілісне панно, де їхній психічний стан, особиста роль, відповідальність та творчий внесок в загальну справу кожного став чітким та зрозумілим.
Діти та дорослі перетворились на героїв та одночасно спостерігачів великого епічного роману або блокбастеру, створеного ними самими, виходячи із запропонованих буремним життям сценарію. Стиль його був змішаний та унікальний. Часом схожий на пригоди з дитячих книжок.
Ми боялись смерті, каліцтва через пряме влучання в будинок ракети, бомби снаряда або міни. Смертельну небезпеку для нас становили й спецзагони російських військ, які за списками шукали військових, ветеранів АТО/ООС, представників правоохоронних органів, членів загонів територіальної оборони або національного опору, активістів, журналістів тощо. Під час чергової облави, свідками якої стали мої діти, окупантами було викрадено декілька наших сусідів. Живим та скаліченим повернувся лише один із них…
Після цих трагічних подій в нашому «романі», написаному війною, виник так званий альтернативний фактор (загрозлива перспектива того, що буде з головним героєм, якщо він не почне активно протидіяти. — Авт.). В кращому випадку дітей просто депортували б до росії, в гіршому — навіть страшно уявити…
Я розумів, що потрібно було розділитися — «розірвати» родину та спробувати жінкам з дітьми вийти з окупації. Завдання ускладнювалося тим, що напередодні з танка росіяни на Вокзальній вже обстріляли автоколону тих бучанців, які намагалися виїхати через гуманітарний коридор. Тому про власний автотранспорт годі й було мріяти. Мої дівчата, мати та бабуся пішли пішки, залишивши свого вірного Оскара на піклування батька, ризикуючи поповнити статистику вбитих та зниклих безвісти в Бучанській різанині.
Згадуючи ті події середини березня минулого року, я не перестаю дивуватись стійкості пересічних українців, які підтримували одне одного перед обличчям смерті від рук путінських катів. Я говорив зі свідками рашистської окупації на Київщині. Вони докладали чимало зусиль для порятунку дітей і не лише своїх. Своєю чергою молоді люди також демонстрували приклади героїзму, свідомо залишаючись зі своїми літніми або важко хворими батьками в окупації. Вони відчували себе не жертвами, а переможцями. Так само, до речі, як і мої дівчата.
Ризикуючи власним життям, двоє з трьох доньок через блокпости рашистів повернулись додому та розповіли, що обіцяного транспорту для гуманітарного конвою немає. Наразі мама, бабуся та їхня сестра чекатимуть нас на нашому автотранспорті біля мерії Бучі. Я розумів, що, якщо ми зараз не ризикнемо виїхати через повністю контрольовану російськими окупантами Бучу, на нас всіх чекатиме смерть…
Довідково. 17 березня 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт президента росії володимира путіна та уповноваженої при президенті рф з прав дитини марії львової-бєлової за звинуваченням у депортації українських дітей з окупованих територій України. Наразі, в 123 країнах, які ратифікували Римський статут, можуть затримати очільника кремля.
За підтримки міжнародних партнерів, Україна має намір посадити на лаву підсудних в Гаазі всіх росіян, винних за порушення прав українських дітей, що закріплені в Декларації прав дитини від ООН 1959 року та Конвенції про права дитини 1989 року, яка вважається“конституцією” для дітей. російські високопосадовці обов’язково отримають вироки після остаточної перемоги України у цій жорстокій війні рф проти української нації, проти її дітей…
Р. S.: Моя родина була врятована. Зараз діти з мамою перебувають у безпечному місті. Чесно кажучи, не знаю, заради кого дівчата більше ризикували, невже заради Оскара?
Сьогодні мої діти відчувають себе Героями, які перемогли у своєму протистоянні варварській росії. Вони продовжують жити, навчатись, радіти життю. Але всі ми знаємо, що остаточна перемога ще попереду…
Фото автора
