Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
В його тілі два уламки від ворожих снарядів, що під час негоди дають про себе знати. За сім років служби в армії, що збіглися з участю в російсько-українській війні, цього воїна нагороджено трьома державними нагородами. Свій же шлях патріота України він розпочав ще наприкінці 2013-го, під час Євромайдану.
Старший сержант Вадим лише нещодавно служить у підрозділі охорони одного з районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, розташованого на Харківщині. Нинішню посаду головного сержанта взводу 30-річний хлопець вважає тимчасовою, бо мріє про погони молодшого лейтенанта, і до реалізації задуму лишається кілька місяців. Адже наприкінці червня в Національному технічному інституті «ХПІ» він здобуде ступінь «бакалавра» і планує поїхати на офіцерські курси.
Головний сержант взводу підрозділу охорони одного із РТЦК та СП старший сержант Вадим
— Я родом із Київщини і до 2013-го жив звичайним життям, що мало чим відрізнялося від біографії однолітків, — розказує Вадим. — Коли «легітимний президент» вирішив відвернутися від Європи, то це стало для мене зрадою. Тому наступні кілька місяців провів у центрі Києва, де з іншими патріотами відстоював свій вибір, боровся з «беркутівцями» та нічним холодом. Просто я народився вже за часів незалежності та іншої держави, окрім рідної України, не знав і знати не хочу.
Наполегливо добивався призову до армії
Після вигнання всіх проросійських чиновників до московії, хлопець став проситися до армії, щоб воювати з росіянами на сході. Проте в Бориспільському військкоматі йому щоразу відмовляли, пояснюючи відсутністю досвіду строкової служби чи ще чимось. Скоріше за все, 21-річного хлопця просто хотіли вберегти від жахіть війни.
— Ще в школі я серйозно займався боксом і футболом. На спортивних майданчиках навчився вірити в перемогу та завжди добиватися свого. Тож став обдзвонювати інші військкомати з проханням призвати за контрактом до ЗСУ. Паралельно ж працював на різних приватних підприємствах. У результаті в середині травня 2016-го поїхав до навчального центру ЗСУ, що розташований на Чернігівщині. За два місяці здобув спеціальність навідника-оператора БТР-70 і мене направили на Харківщину до окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка, — розповів армієць.
Під час першої ротації повірив у переможну силу піхоти
Бойове хрещення армієць пройшов біля Мар’їнки, що від 2014-го і до цього часу постійно згадується в фронтових зведеннях.
— У перший же вечір після нашого прибуття на позиції ворог «привітав» нас артилерійським обстрілом, що тривав аж три години. Тоді я відчув певний ефект дежавю. Бо щось схоже було на Євромайдані, коли на нас йшли міліціонери, озброєні до зубів, а з верхніх поверхів — стріляли «беркутівці». Також під час першої ротації зміцнив свій дух воїна та повірив у переможну силу української піхоти, — пригадав військовослужбовець ЗСУ.
Лідерські здібності воїна на псевдо «Більбо» помітили командири і вже в 2017-му направили на сержантські курси. У свою другу ротацію на Авдіївський напрямок він поїхав уже командиром механізованого відділення.
Під час чергового бойового відрядження, першого червня 2018-го, Вадим зазнав бойового поранення. Уламок від розривного набою до протитанкової рушниці калібром 14,5 мм пройшов під бронежилетом та зупинився біля шлунку.
— Після дій такої потужної зброї мало хто виживає. Мені ще пощастило. Оперативні втручання робили в одному з мобільних госпіталів та харківському військовому медзакладі. На жаль, ворожий метал й досі лишається в тілі. Потім були ще дві ротації в район Попасної та знову біля Авдіївки, де я також успішно пережив чимало випробувань війною. Проте, озираючись назад, скажу, що широкомасштабне вторгнення росії на нашу землю стало для мене фінальним іспитом у «школі» справжніх захисників України, — вважає він.
Перша тактична перемога відбулася 25 лютого 2022-го
Варто сказати, що до 24 лютого 2022-го армієць вже мав дві державні нагороди: медалі «Захиснику Вітчизни» та «За військову службу Україні». У 2019-му він вступив на навчання до цивільного вишу та відтоді ж став мріяти про офіцерське життя в рідній піхоті. Та окупанти дещо підкорегували ці звичайні плани…
— Широкомасштабний наступ росіян ми зустріли у визначеному районі, де підрозділ прикривав держкордон із московією. Старші начальники доручили мені тимчасово обіймати посаду командира механізованого взводу. Вже 25 лютого в нас відбулося перше бойове зіткнення. Так, коли ми ротою висувалися в певний район, то зіштовхнулися з росіянами силами до двох мотострілецьких рот. Хоча нас було менше в два-три рази, та раптовість була на нашому боці. В підсумку близько 40 знищених спеціальних машин із «зетками» та понад 100 окупантів поїхало додому в чорних кульках, — зауважив воїн «Більбо».
Під час того бою командира роти було важко поранено. Тож наступні два місяці Вадиму довелося керувати підрозділом. Адже він був найпідготовленішим командиром на той час і добре знав особовий склад.
Пізніше саме за першу тактичну перемогу 25 лютого 2022-го армійця нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Усі його побратими наповнені бажанням бити окупантів
Варто сказати, що майже увесь минулий рік його механізовану роту направляли на найважливіші ділянки лінії фронту, що постійно змінювалася.
— Ми вели мобільну оборону та проводили складні маневри. Приміром, заходили до ворога з тилу чи з флангів, робили засідки, не дозволяли прорватися до обласного центру тощо. Знаєте, час тоді летів просто з космічною швидкістю. Ми були втомлені, але робили те, що мають робити всі чоловіки та жінки, які готові віддати життя за свою країну. Також всі ми були наповнені бажанням бити окупантів до кінця. Це відчуття переживав кожен мій підлеглий та саме цей моральний стан я й називаю українською піхотою, — запевнив він.
Він пригадав, як же сильно вони раділи, коли в квітні звільнили перший населений пункт від росіян — селище Михайлівка. Тоді в них просто виросли крила. Адже своїми діями довели, що «другу армію» можна легко розбити.
У полоні росіяни стають «невинними вівцями»
Вадим й далі б воював та командував ротою, але, на жаль, 25 травня він зазнав другого серйозного поранення.
Так, під час чергового обстрілу уламок від артснаряда впився в його ліву лопатку. Знову він опинився на госпітальному ліжку. Військові лікарі зробили все, що змогли, але смертоносний метал не вдалося витягнути з кістки.
— Після травневого поранення стан здоров’я став дещо погіршуватися. Тому військово-лікарська комісія винесла вердикт про переведення мене до іншої частини, що не веде активних бойових дій. Звісно ж, я був проти цього, бо не хотів полишати побратимів та посестер. Як міг старався ще трошки повоювати з ворогами. Тому встиг звільнити ще кілька населених пунктів на Харківщині. Найбільш запам’ятався бій за Куп’янськ, бо там сталося два кумедних випадки, — розказав захисник України.
Коли підрозділ Вадима зайшов до міста, то один окупант у званні сержанта сховався у вбиральні адмінбудівлі. Вночі він планував вийти з Куп’янська та втекти в бік держкордону. Тим часом його начальник — заступник комроти росгвардії, зняв погони старшого лейтенанта, щоб одягнути жіночу шубу. Мабуть, іншого він не знайшов чи просто хотів порадувати свою дружину. В такому одязі теплим вересневим днем він городами тихенько рухався за місто. Його помітили пильні бабусі та підняли ґвалт, що почули наші хлопці.
— Обидва військовополонені в унісон брехали, що не знали про війну та їхали на військові навчання. Мовляв, нікого не вбивали, а тільки — стояли на блокпостах. Але згодом від українських слідчих ми дізналися, що крові мирних людей на них було чимало. Цікаво, що поки росіяни тримають зброю, то показово «сміливі». Та, щойно потрапивши до українського полону, стають «невинними вівцями» зі сльозами на очах, — сміється воїн.
Не виносить брехні та порушення субординації
До речі, у 2017-му, після першої ротації, мужній воїн одружився. До того щасливого дня він три роки зустрічався із коханою. Разом вони планують мати не менш ніж двох дітей і виростити їх в країні вільних людей під назвою Україна.
Кілька місяців тому молодший командир прибув на нове місце служби до одного з РТЦК та СП. Він швидко вивчив коло своїх завдань та підлеглих. Як виявилося, всі вони служили в різних бойових частинах і пережили на фронті не менш складних моментів, ніж він сам.
— У мене є певні життєві принципи, що переплітаються зі службовими обов’язками головного сержанта взводу. Наприклад, найбільше не виношу брехні та порушення субординації. Також я виховую підлеглих у командному дусі. Тобто ми всі є одним військовим організмом і діємо проти спільного ворога. Вважаю, що дружні відносини та взаємодопомога лише зміцнюють бойовий потенціал підрозділу. Цих простих правил мені навчили в піхоті ще сім років тому і перевірені вони не одним боєм, — насамкінець зауважив старший сержант Вадим.
Фото автора
