У Харкові викрито злочинну групу з 13 осіб, до якої входили посадовці медико-соціальних експертних комісій та їхні спільники. Суд визнав…
На краю лісової поляни стоїть добре замаскована сітками й гілками гармата. З планшета командира розрахунку гармати доноситься звук вхідного повідомлення.
— Так, що там у нас, — вдивляється він в екран. — О, хлопці, є робота для нас.
Це надійшла інформація про чергову ціль. Навколо гармати починається жвавий рух. Виглядає, що всі дії вже доведені до автоматизму. Снарядний споряджає снаряди. Закладає порох у гільзу та з’єднує її із зарядом. Прикручує підривачі. Навідник дивиться у приціл та наводить гармату. Двадцять секунд — і снаряд вже у гаубиці. Брязкають механізми гармати. Лунає команда «Постріл!» Навідник натискає важіль, гармата з гуркотом і димом випускає снаряд. Певний час ще чути, як він шурхотить у повітрі. Це видовище заворожує, на нього можна дивитися нескінченно. Так нищать окупантів, які прийшли на нашу землю.
— Підтримуємо нашу піхоту. Стримуємо бажання орків йти вперед. Працюємо по їхній техніці, по мінометах, по їхній піхоті. Оркам дуже неприємно, — розповідає командир артилерійської батареї 2-го механізованого батальйону окремої механізованої бригади Віталій. Його псевдо — друг «Кузен». В підрозділі усі звертаються один до одного, додаючи до псевдо слово «друг».
На озброєнні батареї — американська гаубиця М119. Вона дуже точна. Ефективна дальність стрільби — до 11 км.
— Ми уражали з неї ціль на відстані 10860 метрів, — каже командир гармати Євгеній (друг «Юджин»). — Гаубиця доволі легка. Транспортується автомобілем «Хамві» (HMMWV). Постріл не надто гучний, вогонь зі ствола майже не виходить, тільки дим. Це робить її малопомітною для ворожої аеророзвідки.
Розвідувальні безпілотники росіян часто нишпорять у пошуках артилерії. Періодично ворог обстрілює позиції. Та «Емки» працюють цілодобово.
— Наші оператори БПЛА ведуть корегування вогню. Їхні дані про цілі через електронну систему передаються на командно-спостережний пункт артбатареї. Там офіцери проводять розрахунок щодо координат цілі й передають готові установки безпосередньо командиру гармати. Від отримання координат до пострілу проходить менше ніж 90 секунд. Не можемо допустити, аби наша піхота довго чекала, — розповідає командир гармати. — Від нашої влучності та швидкості залежить їхнє життя. Усі військові знають давню істину, що піт артилерії — це збережена кров піхоти. Інколи піхотинці надсилають голосові повідомлення, в яких дякують за нашу роботу. Наприклад, що працював ворожий міномет, він замовк після нашої роботи і більше не працював. Або, що засів снайпер. Потрібно було відпрацювати по будівлі, в якій він засів. Ми відпрацювали — снайпер більше хлопців не турбує. Будь-яке добре слово подяки від нашої піхоти надихає мій розрахунок і безпосередньо мене. Будь-яке спілкування, будь-яка подяка — це бонус і натхнення, які ми отримуємо для подальшої роботи.
Колись артилеристи не бачили цілі, по якій вони стріляють, адже відстань до ворога може сягати 10 кілометрів. Зараз у командира розрахунку гармати є спеціальний планшет, на який в режимі реального часу передається відеотрансляція з дрона над районом ураження цілей.
— Після кожного пострілу розрахунок відразу бачить результати своєї роботи, — каже друг «Юджин». — Найефектніше наше ураження — це коли окупанти зайшли в гараж і закрили двері. Саме в цю мить ми накрили його вогнем.
Артилеристи часто змінюють позиції та райони виконання завдань.
— Нещодавно ми підтримували нашу піхоту на Бахмутському напрямку. Так от, там ми випускали до 250 снарядів на добу. Коли тобі передають, що на хлопців лізе ворог, затискає їх, то не думаєш ані про втому, ані про відпочинок. Думаєш тільки про те, щоб підвозили ще більше боєкомплектів, — розповідає друг «Юджин». — Зараз наша одна гармата може зробити 30-40 пострілів за день. Ворог висовується не надто активно. Впусту не стріляємо, площі не накриваємо. За потреби зможемо швидко наростити темп стрільби.
Практично усі в цьому артилерійському підрозділі — добровольці.
— У перший день широкомасштабного вторгнення ми створили добровольче формування в Київській області, — розповідає командир батареї. — А коли з Київщини ворога вигнали, задумались, що робити далі. Вирішили, що на цьому не варто зупинятися, бо ворог все ще на нашій українській землі й треба його гнати звідусіль. Так ми прийшли у ЗСУ і стали артилеристами. До цього майже усі були звичайними цивільними людьми. Хтось служив строкову службу, хтось мав досвід участі в АТО/ООС. Але це одиниці. Практично усі цивільні. І усі мали величезне бажання бути корисними і виконувати свою роботу добре. Стріляти з гаубиці навчалися за кордоном. Нам довірили добру зброю і ми не можемо використовувати її абияк. Люди різних професій — фахівці ІТ, юристи, митні брокери, бізнесмени, власники салонів краси, виконують свою роботу якісно. Тому є гарний результат.
