Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Напевно, найстрашніше, що доводилося раніше чути Руслану про війну, — це розповідь про трагічну долю своєї родини. П’ять рідних братів його батька пішли битися з нацистськими загарбниками на полях Другої світової війни, і всі п’ятеро загинули… Вижив один він — наймолодший у сім’ї й на той час десятирічний — хлопчик Віктор, який згодом сам став професійним військовим та дав життя нинішньому захиснику України, військовослужбовцю повітряного командування «Південь» Руслану Вікторовичу, який через усе життя проніс пам’ять про подвиг своїх мужніх предків та власними справами доводить, що він гідний їх.
Пішов на службу добровольцем
Тоді, в далекому 1988-му, нічого не віщувало про те, що колись війна знову стане трагічною реальністю. З відносно спокійним серцем проводжали на строкову службу Руслана його батьки, а 19-річний хлопець, міцно потиснувши руку батькові та ніжно притулившись до щоки матері, пообіцяв не підвести свою родину та чесно виконати військовий обов’язок.
Свого слова він дотримався й родину не підвів, впродовж трьох років тягнучи тяжку лямку морського прикордонника біля сплячих вулканів камчатського півострова.
— Зі строкової я повернувся у 22-річному віці. Треба було прокладати собі шлях у цивільному житті. Але повністю перетворитися на цивільну особу я вже не хотів. Тож одразу після звільнення з війська влітку 1991 року вступив до Національної академії внутрішніх справ і поїхав навчатися до Києва. Чому обрав саме шлях міліціонера? Напевно, через те, що вважав цю професію дуже суспільно значущою та по-справжньому чоловічою, — розповів про свій професійний вибір сержант Руслан.
Це нині він є сержантом — старшим оператором відділення радіоелектронної боротьби одного з окремих батальйонів повітряного командування «Південь». А за міліцейською ієрархією Руслан — майор міліції запасу, ветеран органів МВС, який двадцять п’ять років вірою й правдою служив своїй країні, перебуваючи на захисті прав і свобод її громадян.
Звісно, звільняючись у вересні 2013 року з міліції, він навіть уявити собі не міг, що колись знов надіне погони, до того ж ще й не міліцейські, а армійські.
Життя покидало його по світу. Адже вже на третю добу після виходу на пенсію Руслан вирушив до Екваторіальної Гвінеї, де рік працював водієм самоскида під час будівництва гідроелектростанції. А згодом, вже будучи далекобійником, до лютого 2022 року включно майор міліції запасу впродовж майже восьми років мандрував дорогами Європи, доставляючи цінні вантажі до різних відомих міст старого континенту.
Руслан не волів нічого міняти у своєму житті. Робота йому подобалося, графік теж: півтора місяця за кермом, два тижні вдома на відпочинку.
Він міг отримати громадянство Литви, посвідку на постійне проживання де вже мав. Але саме ввечері 23 лютого 2022 року чоловік повернувся на відпочинок до Миколаївщини. Повернувся і за кордон більше не поїхав.
— Не міг я залишити Україну та своїх рідних навіть попри те, що за законодавством мав можливість повернутися за кордон. Адже почалася широкомасштабна війна — виття сирен, звуки вибухів… Дивлюся, як перелякана дружина Ірина ховає заплаканого п’ятирічного внука Лева в підвалі, а у самого серце кров’ю обливається. Наступного дня вирушив до військкомату й майже тиждень оббивав його пороги, доки мене не призвали на військову службу, — згадав сержант.
Так сталося, що спочатку ніяк не виходило відшукати місце в строю колишньому морському прикордоннику та міліціонеру. Але завдяки своїй настирливості він все-таки домігся свого і 3 березня став воїном ЗСУ, обійнявши до цього невідому йому посаду старшого оператора відділення РЕБ.
Придушував ворожі БПЛА
Його, 53-річного досвідченого чоловіка, важко було чимось налякати й здивувати. Багато чого він побачив за своє життя. Займаючись оперативно-розшуковою діяльністю на службі в органах внутрішніх справ, офіцеру міліції неодноразово доводилося дивитися небезпеці в обличчя, викриваючи та затримуючи злочинців. Роки служби загартували його фізично й психологічно. Але навіть йому, людині із залізними нервами та гарною витримкою, довелося дуже непросто зберігати спокій та контролювати свої емоції під час виконання завдань на одній із найнебезпечніших ділянок східного фронту.
З листопада минулого року до березня поточного ніс службу на Донеччині командир відділення РЕБ, облаштувавши свої позиції в полі неподалік колишнього сільгосппідприємства. Там їх було лише троє: він, старший групи Олександр та ще один оператор Роман. А на відносно невеличкій відстані від них були ворожі й наші вогневі позиції.
— Артилерійські «приходи» та «виходи» доводилося чути щодня. Так сталося, що під час перебування на Донеччині вогонь артилерії став невіддільною складовою нашого побуту, служби й життя. Під звуки канонади ми засинали, з ними ж і прокидалися. Але попри всі негаразди ми мали без збоїв щодня виконувати наше головне завдання щодо своєчасного виявлення та придушення безпілотних літальних апаратів противника, — каже Руслан.
Саме в такому ритмі, перебуваючи під постійними обстрілами, виконували свої обов’язки військовослужбовці повітряного командування «Південь». За допомогою відповідних засобів радіолокації вони робили все можливе, щоб дезорганізувати ворога та, використовуючи відповідні оптико-електронні або інфрачервоні канали, перехопити управління ворожими БПЛА з метою здійснення їхньої примусової посадки або передачі координат зенітним ракетним підрозділам для подальшого знищення.
Таку роботу можна назвати інтелектуальною та дещо монотонною й ювелірною, що потребує від людини високої концентрації уваги, точності та швидкості мислення. І, як бачимо, сам процес щодо знищення повітряних цілей противника є багатоступеневим, у якому свою важливу й особливу роль відіграють не лише зенітники, а й фахівці радіоелектронної боротьби.
рашисти телефонували й погрожували
На сході їм доводилося нелегко. Можна сказати, що там їхня служба тривала дещо в автономному режимі. Воїни самі готували собі їжу, забезпечували себе дровами й водою. Розташувалися в невеличкому сарайчику, який необхідно було постійно опалювати, та утрьох здійснювали цілодобове тримісячне бойове чергування, уважно прислухаючись до гулу ворожих літальних апаратів та звуків ракет і артилерійських снарядів. Їх лякали, їм погрожували, впродовж певного проміжку часу вдень і вночі телефонувавши з номерів різних закордонних операторів, та своїм паскудним голосом вимагаючи, щоб вони склали зброю та їхали геть з Донеччини.
— Не впевнений на сто відсотків, що рашисти виявили наші позиції. Але був такий неприємний момент, коли в їхньому розпорядженні опинилася наша база даних з номерами мобільних телефонів. У який спосіб це їм вдалося зробити? Точно не відповім. Але факт залишається фактом, і дзвінки з тих же польських або українських номерів лунали. Піднімеш слухавку, а по той бік телефона тобі кажуть, що телефонують з москви, санкт-петербурга або з якогось іншого російського міста, і починають погрожувати. У таких випадках ми казали, що ви помилилися номером та одразу клали слухавку. Але невдовзі номери телефонів були вимушені змінити, і від нас відчепилися, — розповів сержант.
Як Руслан затримав особливо небезпечного злочинця
Він не приховує, що на війні йому страшно, та радіє від того, що одного разу дивом уцілів їхній службовий автомобіль, який напередодні Руслан поставив трішки боком та в такий спосіб урятував транспортний засіб від прямого потрапляння артилерійського снаряда. І, звісно, 53-річний чоловік радіє, що, виконавши завдання вищого командування, на початку березня вся їхня група у складі трьох осіб живими повернулися з Донеччини на Миколаївщину.
У такому поважному віці батько двох дорослих дітей, в якого є вже внук і внучка, проходить чергове суворе випробування на міцність. І цього разу випробування війною. Чи ризикував він життям і здоров’ям у мирний час? Звісно. Професія міліціонера зобов’язувала. Приміром, тоді, як ще був молодим інспектором з розшуку, затримував у Южноукраїнську злодія або так званого кватирника, який упродовж трьох місяців здійснив у місті 16 крадіжок, але до певного моменту «виходив сухим із води».
— «Працював» у нас і один такий «гастролер». Уранці автобусом приїжджав з іншого міста, до обіду обкрадав одну або дві квартири, сідав в автобус і повертався назад. З ніг збилися, розшукуючи його. Щоправда, орієнтування на злочинця в нас уже були. Ось ми якось і вирішили з колегою попрацювати на автовокзалі. Заходимо до автобуса, бачимо — він сидить. Там його «тепленьким» із награбованим і взяли, — згадав майор міліції запасу та сержант ЗСУ.
Нині його оперативно-розшукову справу продовжує син, старший слідчий відділу поліції капітан Дмитро, а його батько, Руслан Вікторович, є воїном Повітряних Сил, зусилля якого спрямовані на боротьбу з повітряними цілями російських загарбників. Справа батька щодо протидії злочинності сьогодні в надійних руках сина, а його справою нині є захист рідної землі та сім’ї від підступного російського зовнішнього агресора.
Фото з власного архіву Руслана
