Військовослужбовці закріпилися в підвалі с. Олексіївка на Сумщині і весь цей час коригували вогонь та брали участь у знищенні окупантів. 5 грудня 2025 року за особисту мужність і героїзм,…
Від моря до заходу України — далеченько. Але щороку історики не оминуть нагоди пригадати, що першими нашими морськими піхотинцями були якраз горяни-гуцули з Карпат, які утворили 1-й Гуцульський полк морської піхоти дієвої армії УНР. Факт дійсно цікавий, адже плотогони-бокораші, які заробляли на хліб сплавом лісу по бурхливих хвилях Черемошу та Пруту, не боялися глибокої води, були безстрашними та витривалими. А найголовніше — не були вразливі до більшовицької пропаганди. Оскільки походили з українських територій, які ніколи не були під владою московії. То ж відповідно, впарити суворим горянам байку про «одиннарот» для більшовицько-московських агітаторів було завданням, тотожним примусу затанцювати аркан на скелі Довбуша. Кому цікаво більш детально дізнатися про історію карпатських «варягів» початку ХХ століття, ось публікація про це на сторінці АрміяІnform.
Та ми сьогодні поговоримо про морпіхів сьогодення. Хоча, аналогій з національно-визвольними змаганнями 1918–1920 років не бракує — ворог той самий, і так само пре з північних боліт на українську землю, а мешканці віддалених від моря регіонів вступають до лав Морської піхоти України. Один із таких відчайдухів — львів’янин, військовий письменник та відомий журналіст Влад Якушев.
Автор, як він сам каже, найтовстішої книги про АТО «Карателі» (роман містить понад 700 сторінок) та його продовження під назвою «Мобілізяка», проходив службу в окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. Був начальником пресслужби і активним учасником оборони Донеччини. Згодом, звільнився і повернувся до публіцистики як основного виду діяльності. Утім, після широкомасштабного вторгнення рф у лютому 2022 року він знову повернувся до лав ЗСУ. Але замість піхоти звичайної, сухопутної, потрапив до підрозділу морської.
Оскільки Влад Якушев, як ніхто інший, уміє ділитися враженнями з аудиторією, то спілкуємось із ним про відмінності та особливості війни та служби у роді військ, воякам якого підвладні три стихії: вода, повітря і суходіл.
І перший тезис, який формується у нашому спілкуванні, Морська піхота — це про швидке ухвалення рішень!
— Насправді, у морській піхоті я опинився… випадково. А сталося це так — ми у 2014–2015 роках воювали з хлопцями в одній піхотній бригаді. Згодом звільнилися і фактично усі увійшли до мобрезерву першої черги. Тож, коли росіяни знову поперли, ми зібралися у ТЦК та СП. Але на той час наша піхотна бригада вже поїхала на фронт без нас. Тому, беручи до уваги, що колектив у нас монолітний, спаяний бойовим минулим, нам пішли назустріч. У ТЦК повідомили: ось вам автобус, їдете в бік Донеччини. Там вже будете вливатися у якусь частину. Коротше, розберетеся. Ба більше — я офіцер, взводний. Тож мав би за розподілом йти по інших списках. Але мені дозволили залишитися з побратимами. Ну а на збірному пункті, де ми, зрештою, вивантажились, йшло формування підрозділів буквально з коліс… — говорить він.
Початок цієї історії дуже інтригує, але кульмінація — ще цікавіша.
— Уявіть собі, що на одній порівняно невеликій локації перебувають одночасно декілька сотень людей. Представники військових частин і ті, хто в них має розподілитися. Більшість «купців» прямо з фронту. Хтось кричить «потрібні інженери»! Інший — «шукаю зв’язківців». І все це доповнюється доволі жвавими та гучними запитаннями з боку самих мобілізованих. Мовляв, «а куди ми йдемо служити», — продовжує він. — І тут я помічаю серед представників військових частин доволі кремезної статури вояка в обмундируванні, що явно несе на собі сліди боїв, та автоматом, що оснащений правильним, з точки зору бувалого піхотинця, «обвісом». Хлоп явно «тертий», а не мамчин «тактикульник». Він стоїть і мовчки оцінює обстановку. Підхожу до нього і акуратно цікавлюсь: кого шукає, і чи давно чекає. Розговорилися. Мовляв, треба хлопців з бойовим досвідом. Це обов’язкова опція. І коли я йому заявляю, що є бойовий взвод з офіцером на чолі з досвідом участі у боях, він робить круглі очі, ніби запитує «а що, таке буває», чіпляє мене за рукав куртки і сичить: «Ти комусь вже показував ваші документи?» Так ми познайомились із командиром розвідувально-десантної роти, офіцером морської піхоти з позивним «Рагнар». А вже за пару годин самі стали до лав окремого розвідбату Морської піхоти України. Мораль цього випадку наступна: от що значить витримка і уміння швидко побачити перспективність! Морпіхи це уміють.
Зазвичай, пересічна уява малює морпіхів десь на маневрах, під час висадки на узбережжя з десантних кораблів і таке інше. Дійсно, у міжвоєнний час вояки трьох стихій вправляються у захопленні ворожих плацдармів з моря на суходолі. Роблять багато чого, аби тримати на висоті власні бойові спроможності. Еліта ж бо. І з парашутом стрибають, і смугу морпіха довжиною в декілька кілометрів на витривалість долають. За медичними та психофізичними показниками відбір, зазвичай, у цей рід військ дуже прискіпливий. А ще, Морська піхота — уміє приємно здивувати!
— На бойове злагодження, якщо це так можна назвати, у нас пішло десь… півтори доби, — продовжує розповідати Якушев. — Зрозуміло, що коли йде активний ворожий наступ, то найбільш боєздатні підрозділи йдуть вперед. І тут вже не до полігонів. Тому, отримавши зброю, боєприпаси, ми отримали й перший бойовий наказ на висування. Після служби в піхоті мене мало що могло здивувати. Втім, морпіхам це вдалося. У них було в достатній кількості й «теплаків», і оптики. У звичайній сухопутній піхоті ми могли про це тільки мріяти. Усе ж постачання у еліти трохи краще.
Зі слів військового письменника, який опинився у лавах Морської піхоти, під час війни «расові відмінності» піхоти звичайної та морської — не дуже то й помітні. І ті, і інші воюють в окопах. Беруть участь у боях, штурмах та контратаках. Звичайне, мовляв, будення війни. Та й кадрові підрозділи достатньо «розбавлені» мобілізованими вояками. Хоча відчайдушності та властивої морським піхотинцям зухвалості в діях це не применшує. Як каже наш співбесідник, український морпіх проти російського Т-90 — це матч із рахунком 1:0 на нашу користь!
— Було таке селище на Донеччині — Євгенівка. Чому було: бо московити його зрівняли вщент. Але цей населений пункт мав певну тактичну цінність, бо в ньому був місточок через річку, який міг витримати їхню важку техніку. І тому колона росіян у декілька десятків «коробочок» перла туди, як дурна, — каже Владислав. — Вгадайте, кому дісталось ексклюзивне право зупинити цю орду? Правильно — підрозділу морських піхотинців! З моментів, які нашу роботу погіршували — місточок на відкритій місцевості. До нього не підберешся. Неподалік — посадка, в якій кацапи поставили свою БМП-3. Біля місточка — російський Т-90, який «кошмарить» нас і не дає щось зробити з переправою, поки не підійде основний кістяк російських сил. Час збігає. Вогонь ворожої БМП не дає нам рухатися до танка. Ситуація патова, бо наша артилерія не встигає клацнути по Т-90 — він, зараза, прудкий. Екіпаж, видно, був професійний. Єдиний вихід — вирішувати проблему в ручному режимі. Тобто знищувати й БМП, і танк власними силами. Щоправда, був ще один нюанс. З протитанкових засобів на той момент у нас було лише декілька в’язанок «труб», які нам постачали як іноземну військово-технічну допомогу. Однак, у нашому дружному колективі був природжений геній по частині спалення ворожої бронетехніки якраз за допомогою переносних протитанкових засобів. Дядько з позивним «Ясний». Коли йому показали цю фірмову протитанкову «одноразку», яка за специфікацією працює в діапазоні до 500 метрів, він пошкрябав у потилиці. Потім вимовив: «ну… то ся має спрацювати…» І поповз через відкриту ділянку в бік посадки. Це було зухвало. Особливо, коли він картинно підвівся на одне коліно і клацнув трубою. Першим пострілом він «кокнув» російську БМП-3. Попав десь у район траків. І вона з чадом і хрипом позадкувала. Ну а російські танкісти, побачивши таку зухвалість, більше не висовувались. «Ясний» став героєм дня, бо ми отримали трохи часу, аби перегрупуватись і підготуватися краще до оборони.
Є такий усталений голлівудський штамп про морську піхоту. Завдяки зусиллям кіноіндустрії він вкладається в одне містке англійське слово «badass», що дослівно перекладається, як «поганці». Втім, тут влучніше буде українське — «відчайдухи». Бо морська піхота — це насамперед про бойовий дух, статус та репутацію!
І наш співбесідник це аргументовано підтверджує. Влад Якушев розповідає, що морпіхи надзвичайно цінують і плекають приналежність до братства Морської піхоти.
— В інших родах і силах це, можливо, не так яскраво виражено. Але присутнє. Головне, що скаже тобі кожен, хто дотичний до теми — якщо ти став морпіхом, то залишишся ним назавжди! І якось впустити цю високу марку — ганьба на все життя! Такий загальноосяжний підхід до збереження власних традицій, містерій та ритуалів часом працює не гірше, аніж вчасна підтримка важкої артилерії на спірній ділянці фронту, — каже він. — От, до прикладу: один населений пункт обороняє нечисленний український піхотний підрозділ. росіяни напирають. У них кількаразова перевага і в живій силі, і в техніці. Квітень 2022 року на дворі. І справи наші криваві, а перспективи — туманні. Можливо, цей невеличкий піхотний підрозділ міг би відійти на більш вигідні позиції, покращивши власне положення, але тут їм на допомогу присилають… взвод морпіхів. І вже чутно, як проста піхота переговорюється між собою: ото нам морпіхів прислали. Тепер точно встоїмо! І вистояли! Ба, навіть, зупинили прорив росіян!
Цікавлюся, як це вдалося малими силами. Виявляється, і в цьому випадку відзначився морпіх «Ясний». Коли росіяни кинули піхоту на прорив ділянки, де позиції тримали морпіхи, ті зустріли їх запеклим вогнем. Ну а «Ясний» заволав щодуху «Москалі, здавайтеся!» Ті явно не очікували такого оберту. І атака спочатку зупинилась, потім захлинулася, ворог відійшов. Ну а коли товариші питали «Ясного»: ти чого їм кричав здаватися? Їх, мовляв, уп’ятеро більше. Той відповідав: ну а що я ще мав кричати?
— Так що, якщо і вороги, і друзі думають, що ми — відчайдушні зарізяки, хай думають. Ми не проти! — підсумовує Якушев.
Через поранення офіцер тимчасово вибув зі строю: уламком вирвано шматок м’яза і заростає він дуже повільно. Втім, в процесі реабілітації намагається повернутись у форму. Попри мирну письменницьку діяльність він тривалий час займався рукопашним боєм. Навіть вів секцію в одній зі шкіл Львова.
— Хоч і складно, але займаюсь. Даю собі навантаження. Відтискання від підлоги, присідання, вправи на м’язи ніг та живота. Тіло — це зброя. А зброю треба тримати напоготові, — резюмує він.
До слова, якщо дозволятиме поточна ситуація, то він би був не проти пройти повноцінний вишкіл морського піхотинця, що включає в себе, зокрема, і планування та проведення десантних операцій з води на суходіл.
— Нам ще Крим звільняти. І, гадаю, такі знання точно будуть актуальні. Ну і смугу морпіха треба пройти, бо без неї берет кольору морської хвилі носити не можна. Як у десантників маруновий — лише після стрибка. Традиції — то святе!
Цікавлюся, до слова, чи принишкнув «холівар» між тими, хто носив чорні берети старого зразка, і прибічників нового бренду Морської піхоти — беретів кольору морської хвилі. Бо радикальний традиціоналізм цього роду військ широко відомий в армійських колах.
Влад знизує плечима. Мовляв, не чув про таке.
— Знаєш, зараз не до того. У нас є спільна робота: зробити нашу землю, небо і воду вільними від ворожої присутності. Все решта — зачекає!
АрміяInform приєднується до сьогоднішніх привітань на адресу українських морських піхотинців. Звитяг і сил вам, солдати трьох стихій! Разом переможемо!
Колажі автора
Фото з архіву Влада Якушева
