Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
Свій берет кольору морської хвилі молодший сержант Микола на псевдо «Рамзес» отримав восени минулого року за визволення Херсонщини. Він і сьогодні в строю, воює на Донеччині, обіймаючи посаду командира відділення взводу інженерних загороджень інженерно-саперної роти окремої бригади морської піхоти ВМС України.
Люди виїжджали з України, а Микола повертався… на війну
Війна дуже суттєво змінила його плани та життя. Адже незадовго до початку широкомасштабного російського вторгнення Микола вирушив до Польщі, щоб працювати в одній із будівельних бригад. Він ледве встиг перетнути кордон та відрекомендуватися своєму новому польському роботодавцю. А вже 27 лютого повернувся додому, на Вінниччину, щоб зі зброєю в руках стати на захист України.
У такий спосіб майже після трирічної перерви повернувся до війська молодший сержант на псевдо «Рамзес». У ті найтрагічніші в історії України часи кінця лютого минулого року багато хто виїжджав з нашої країни, рятуючи своїх дітей та літніх батьків від війни, а 24-річний чоловік Микола навпаки повертався додому, на війну…
Він лише одну ніч провів вдома — побачив маму, перевів подих — і вже наступного дня добровільно прибув до військкомату. Його порив був почутий, і вже того ж дня, 28 лютого, Микола обійняв посаду командира відділення взводу інженерних загороджень інженерно-саперної роти окремої бригади морської піхоти ВМС та вирушив на Одещину.
Став командиром відділення взводу інженерних загороджень
— Можна сказати, що з посадою мені пощастило. Адже, проходячи півторарічну строкову службу з 2017-го по 2019 рік, я був саме командиром відділення інженерно-саперного взводу. Звісно, я зрадів тому, що в подальшому моя служба знов буде пов’язана саме з інженерним забезпеченням. Адже ця справа вже була мені добре знайома, — згадав командир відділення.
А далі почалися бойові будні. Спочатку він перебував у тилу, на Одещині, де військові інженери-морпіхи інтенсивно займалися бойовою підготовкою та встановлювали мінно-вибухові загородження на Чорноморському узбережжі з метою недопущення висадки й прориву ворожого десанту, несучи службу на відповідних спостережних постах.
На початку серпня Миколу та інших морпіхів у кількості 12 осіб відрядили до одного з навчальних центрів для підвищення кваліфікації, де впродовж майже місяця вони щодня працювали в полях, ретельно вивчаючи принцип роботи протитанкових, протипіхотних та протикорабельних мін та відпрацьовуючи практичні питання щодо мінування й розмінування місцевості.
А вже наприкінці того ж місяця вони звідти одразу вирушили на південний фронт.
Холодний піт і максимум концентрації
— Я завжди кажу своїм побратимам, щоб вони не лише покладалися на міношукач, а й завжди уважно дивилися під ноги. Ви ж знаєте, наша робота вимагає максимум концентрації та не вибачає помилок. Холодний піт у нас, звісно, виступає. Адже у фізичному та психологічному сенсі нам завжди доводиться витримувати дуже важкі навантаження. І, крім наявності мін, додатково небезпеку становить і сам факт виконання завдань на відстані безпосереднього зіткнення з противником, — каже молодший сержант Микола.
Командир відділення взводу інженерних загороджень «Рамзес» не рахував ворожих мін, яких знешкодив, але кожного разу, пророблюючи проходи в мінних полях та працюючи під прикриттям групи морських піхотинців, він убезпечував їх від підриву на мінах і прокладав шлях до подальшого просування з метою визволення Херсонщини.
Не завжди все виходило гладко. Війна — це війна. Її перебіг не спрогнозуєш і не зрежисуєш. Ворог теж не дрімав, ретельно маскуючись у лісосмугах та полюючи на наших саперів-морпіхів. Було й таке, що рашисти відкривали по наших хлопцях вогонь ще на під’їзді до визначених ділянок. Неодноразово, пророблюючи проходи в мінних полях, доводилося працювати і під ворожими артилерійськими обстрілами, внаслідок чого зазнавав втрат і підрозділ, де служить «Рамзес».
Наступ на Херсонщині
І все-таки вони дочекалися щасливого та переломного для них листопада минулого року.
— Так, усі дуже чекали того дня, коли ми врешті-решт підемо в наступ. Ми готувалися до бою, хвилювалися. За отриманою командою вирушили вперед, на Херсон. Я їхав у машині, що рушила на чолі колони, дорогою здійснюючи розмінування місцевості. Зупинилися в одному із сіл за кілька десятків кілометрів від обласного центру. А наступного дня вже отримали наказ вирушати на Донеччину, — згадав про доленосні осінні події минулого року морпіх Микола.
Вже понад пів року він перебуває на цьому надважкому напрямку російсько-української війни. Поруч — його бойові побратими-морпіхи, а попереду — ворог, який постійно намагається прорватися вперед з метою виходу на адміністративні кордони Донецької області.
За словами Миколи, виходячи з оперативної ситуації, на сході зазнав змін і обсяг завдань, які доводиться виконувати інженерно-саперному підрозділу.
— Приміром, якщо на півдні ми постійно здійснювали контрнаступальні дії, то тут переважно тримаємо оборону. Тож і головний наголос робимо не на розмінуванні місцевості, а на зведенні й облаштуванні фортифікаційних споруд, які є міцним заслоном на шляху просування російських загарбників. Такі заходи є запобіжними та конче потрібними, але тимчасовими. І ми, безперечно, з нетерпінням чекаємо на наш контрнаступ, з початком якого повернемося й до виконання притаманного для нас завдання щодо розмінування місцевості, — переконаний молодший сержант Микола.
Він ще точно не вирішив, чим займатиметься після перемоги над ворогом. З одного боку, хлопець з 12 років звик заробляти гроші своїми руками, працюючи у будівельних бригадах. А з іншого, за понад рік війни він, як кажуть, душею прикипів до військової служби, до свого підрозділу та до своєї елітної бригади морської піхоти, служити в якій для нього є й великою честю, й важким чоловічим випробуванням на стійкість та фізичну витривалість.
Серед першочергових мирних планів молодшого сержанта — одруження з нареченою Анастасією. Відповідну пропозицію він їй вже нещодавно зробив. Вона погодилася, а от весілля планують відсвяткувати вже після війни.
На знімках: молодший сержант Микола на псевдо «Рамзес»
Фото з власного архіву Миколи
