Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Роберт — уродженець американської Санта-Барбари, у минулому — сержант морської піхоти Сполучених Штатів, служив у Японії, Кореї… Нині ж він воює у складі одного з підрозділів Збройних Сил України.
Ми познайомились із Робертом ще два роки тому, коли він тільки починав свій шлях в українському війську. Він захищав Одещину, Миколаївщину, Херсонщину. Разом із побратимами пережив чимало — ракетні атаки, бомбардування, формування річок, важкі бої… Каже, що ось-ось воюватиме в Криму, звільнення якого із нетерпінням чекає, бо ніколи ще там не був. Роб зазначає, що українці його здивували насамперед навіть не високим рівнем підготовки, а почуттям братерства та єдності. Адже коли його щиро називають братом і дружньо ляскають по плечу — це дорогого коштує.
Тривалий час Роберт приховував від рідні, що перебуває в Україні, переконував, що вчиться в Європі. Та коли врешті сказав їм, де саме і що робить, почув від них неочікуване: «Як же ми тобою пишаємось!»
— Бабуся, коли бачить в Каліфорнії українські прапори, постійно надсилає мені світлини і нагадує, що нас підтримує увесь світ. А ще молиться за мене і за Україну в місцевій церкві, постійно розповідає американським друзям, які відважні люди тут живуть. Та все одно вони навіть не уявляють, наскільки мужніми і хоробрими є українці, бо словами цього не передати. Намагаюся переконати родину та деяких друзів завітати до мене сюди, в Україну, аби вони на власні очі змогли побачити неймовірний українських дух, — ділиться Роберт. — Я народився та виріс у Санта-Барбарі, мене виховували дідусь і бабуся, — розповідає Роберт. — Саме дідусь, його також звати Роберт, який у минулому був командиром корабля, став для мене прикладом. Я завжди хотів робити в житті щось не менш корисне. Тож обрав для себе армію. Я не чіплявся за Каліфорнію, не намагався всидіти на одному місці, тож встиг послужити і в Японії, і в Кореї, брав участь у морських походах…
Насправді шлях Роберта до офіційного підписання контракту із ЗСУ виявився довгим і непростим. Вперше він задумався про це ще у 2014-му, коли стрічка новин почала активно заповнюватись новинами з України, а знайомі дедалі частіше ставали волонтерами…
— Потоваришував у соціальних мережах з активними українцями… І от щодня я почав прокидатися з новинами про Україну — «двох вбито, чотирьох поранено…» В якийсь момент як перемкнуло: «Чому я тут? Я ж можу бути корисним в Україні! Я ж сильний, витривалий!» Якраз закінчився контракт. А тут ще й відео з обстрілом на очі потрапило. Зрозумів: «Треба повертатись у військо! Щоправда, тепер в українське!» Мого «Я готовий служити» виявилось недостатньо, почався довгий шлях перевірки, збору документів… Чекав, телефонував, знову чекав, казав, що готовий служити безоплатно… Зрештою таки досягнув свого й законно став українським воїном. Мене одразу попередили: «Жодних попусків не буде! Тут не важливі стать, походження, знання мови… Всі рівні, у всіх одна мета й один обов’язок!»
Перед тим, як потрапити на фронт, Роберт тривалий час тренувався на полігонах, брав участь у навчаннях.
— Це був без перебільшення — нон-стоп, — пригадує хлопець. — Біжи, стріляй, падай, повзи, біжи! Поле, постійний рух, виснаження… І на сто відсотків професійні воїни поряд. Та, потрапивши в умови реальних боїв, я зрозумів, що така серйозна підготовка — це необхідність.
Коли росія розпочала широкомасштабне вторгнення, Роберт перебував на Одещині. Каже, що вже о 5:30 почули перші ракетні удари й отримали перші завдання від командира.
— Пам’ятаю, як на дорогах були величезні затори людей, які виїжджали із Одеси, а ми ж навпаки прямували в місто, тож дістались як ніколи швидко. А далі почалась робота… Приємно було побачити багатьох давніх друзів як іноземців, так і українців. Багато з них на момент вторгнення жили цивільним життям, та одразу, не чекаючи повісток, повернулись до війська. Звісно, за місяці війни було різне — точно не зможу полічити, скільки разів стрибав у бліндаж, а вже за мить чув вибух поряд, скільки артилерійських чи вертолітних атак пережив, скільки разів почував себе настільки втомленим та виснаженим, що здавалось взагалі немає сил, аби рухатись далі… Але поряд завжди були такі неймовірні люди, що це моментально додавало сил.
Роберт відверто каже, що поки не знає, як саме будуватиме життя після української перемоги. Можливо, спробує отримати громадянство тут, створити сім’ю. А, можливо, подорожуватиме світом… Та те, що Україна назавжди залишиться в його серці, не викликає жодного сумніву!
