«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
Понад 15 одиниць знищеної військової техніки, перемога в багатьох снайперських двобоях і забезпечення ведення бойових дій підрозділами ЗСУ — все це на рахунку старшого стрільця одного з районних ТЦК та СП, розташованих на Харківщині, солдата Віталія.
Більшість українських воїнів, які воювали та нині ще б’ються на Бахмутському напрямку, знають його через псевдо «Батя». Якби не два поранення та три акубаротравми, він й досі був би на фронті. На жаль, саме через стан здоров’я кілька місяців тому його і переведено на небойову посаду.
— У 2014-му вперше прийшов до війська за мобілізацією, — каже захисник України. —Тоді мене призначили снайпером у окремій механізованій бригаді імені Івана Сірка,й не просто так. Свого часу, коли ще носив погони курсанта пожежного училища, виборов титул «чемпіона срср з кульової стрільби». У цій славетній частині ЗСУ командував снайперським відділенням і працював із різними гвинтівками калібрів від 7,62мм до 14,5мм.
У страху тримав сотні окупантів
Бойове хрещення Віталій пройшов біля Станиці Луганської. Уже тоді його маленький підрозділ у страху тримав сотні окупантів на великій ділянці лінії зіткнення.
— Кожна наша перемога була суто колективною. Адже перед тим, як вийти на певну позицію,спочатку наші сапери перевіряли територію на мінування. А поки ми працювали по ворогах, наші розвідники чи піхота відволікали увагу на себе. Іноді, аби зробити один точний постріл, доводилося десь пів доби лежати на холодній землі. Але, повірте, це має сенс. Бувало так, що за результатами бойового зіткнення лише одна наша куля дорівнювала десятку артпострілів, бо ми нищили дуже важливі цілі, деморалізуючи ворога та залишаючи його без командирів, — пригадує армієць.
— Усі мої підлеглі були молодшими за мене. Я про це постійно пам’ятав і робив так, щоб із завдання всі повернулися живими. Зайвий героїзм тільки заважає нашій роботі. Перед виходом на завдання по сто разів відпрацьовував у голові алгоритм дій всього відділення, передбачаючи різні варіанти дій окупантів. Головним «орденом» за всі ротації вважаю те, що мої хлопці повернулися додому живими,— розповідає Віталій.
Після завершення служби в механізованій бригаді наприкінці 2017-го він повернувся додому. До того моменту він дістав першу акубаротравму та легке поранення. Тому треба було відновлювати здоров’я. Але від початку широкомасштабного вторгнення він знову добровільно прийшов до свого районного ТЦК та СП.
— Мій син на початку 2022-го вже служив у одній з механізованих бригад. Своїм повторним призовом хотів йому та іншим захисникам допомогти розбити ворогів. Потрапив служити до одного з окремих стрілецьких батальйонів. Знаючи про мою службу снайпером у бойовій бригаді, командири відрядили до Бахмута, — зауважив Віталій.
За його словами, найважче там було в листопаді-грудні 2022-го. Уже тоді там точилися запеклі вуличні бої.
— Мене направляли на складі ділянки. Перед кожним виходом молився за себе та своїх підлеглих. Рівень небезпеки в місті був на порядок вищим за того, що пережив під час проведення АТО. З неба щодня зливою падали артснаряди, ракети та важкі авіабомби. Багато чого з того періоду служби хотілося би забути, але не виходить, — усміхається снайпер.
Одного разу на околиці Бахмута бойову команду Віталія з усіх боків оточили росгвардійці.
— До ворогів було лише 20-25 метрів. росіяни легко могли закидати нас гранатами. Проте ці дурні почали усіляко нас залякувати, пропонувати здатися тощо. Так близько смерть до мене ще ніколи не підходила. Поки окупанти щось кричали та сміялися, підійшли наші українські десантники та віджбурнули їх назад. Тільки тоді я перевів дух і відчув полегшення та навіть щастя. Щось подібне я пережив тільки після народження сина та онуки, — зауважує «Батя».
8 грудня 2022-го під час виконання бойового завдання Віталій дістав друге своє поранення.
Того дня снайпер «Батя» працював у визначеному квадраті. Зі своїми товаришами влучним вогнем він не дозволяв «вагнерівцям» просунутися вперед. Після кількох невдалих спроб наступати окупанти запросили підтримку своєї артилерії.
—Ближче до обіду по нас почали падати міни 120-го калібру. Першу хвилю артобстрілу ще якось пережили. А ось друга хвиля була більш потужною й точною. В один із моментів уламки ворожого снаряда впилися мені у спину, а в голові гучно задзвеніло через серйозну контузію, — розказує «Батя».
Медичну допомогу йому надали в медпункті зведеного підрозділу. Від евакуації в тил Віталій відмовився. Трошки пробувши в імпровізованому лазареті, знову пішов виконувати бойові завдання.
— Я робив те, що має робити кожен українець чи українка заради своєї держави. Щодня ризикував життям і не думав про здоров’я. На жаль, через другу акубаротравму поступово став падати зір. Біль у спині поступово посилювалася. Але навіть із цим я би далі воював, якби не третя контузія наприкінці грудня минулого року. Після того мене в наказовому порядку відправили до харківського госпіталю. Але й наразі всі мої думки в Бахмуті з тими, хто трощить так звану «другу армію». Проте й на новому місці служби я допомагаю виборювати перемогу, — підсумовує солдат Віталій.
Фото автора та Віталія
