Доброволець 57-ї бригади Олександр Роменський — один із тих, хто пройшов фронт, поранення, реабілітацію і нині шукає рівновагу між болем,…
Мала Рогань та Вільхівка — ці два села Вільхівської сільської громади в Харківському районі Харківської області постраждали від війни з росіянами в цій місцевості чи не найбільше. Обидва були засновані кілька століть тому, в часи визвольних походів Війська Запорізького під рукою гетьмана Богдана Хмельницького. І були ці села квітучими завжди, позаяк, окрім ведення широкого аграрного господарства, значне місце в повсякденному житті місцевих мешканців посідали різні промисли. Ще селяни завжди мали роботу в обласному центрі, що за 8–12 кілометрів від них. До війни тут мешкало загалом близько п’яти тисяч людей. Але двічі за всю історію вони переживали чорну годину. Коли вперше їх вщент зруйнували та спалили нацисти ще в Другу світову, та вдруге — під час широкомасштабного вторгнення росіян у лютому 2022 року…
Для початку змалюю читачам картини, що побачив на власні очі в Малій Рогані та Вільхівці, про які йдеться, приблизно за місяць після того, як їх звільнили наприкінці березня минулого року. Це важливо для розуміння того, що вже зробили й роблять селяни та місцева влада на сьогодні для відновлення громади в умовах війни. Бо й донині вся Харківщина потерпає від ударів ворожих ракет, дронів-камікадзе й не тільки. Зокрема — Харківський район, де, як уже зазначалося, якраз і розташовані названі населені пункти. 8 травня 2023 року ворог знову завдав масованого ракетного удару по цьому району.
Вільхівка
До широкомасштабного вторгнення росіян селище Вільхівка, що є центром Вільхівської сільської громади з населенням у вісім тисяч осіб, налічувало близько півтори тисячі мешканців. Працездатне населення здебільшого було зайняте роботою на підприємствах Харкова. Утім, частина людей традиційно вела землегосподарство та вирощувала худобу. Життя тут просто вирувало, діяла велика триповерхова школа, дитячі садочки, десятки крамниць.
Росіяни сюди зайшли ще в перші дні широкомасштабного вторгнення, вони знищили тут практично 90% домівок. Після деокупації автору вдалося обійти-об’їхати тільки половину розгромленої Вільхівки — бо до другої можна було дістатися лише мостом через річку Пічківська, але рашисти його під час відступу підірвали.
Як і в інших звільнених населених пунктах, окупанти залишили тут сотні мінувань, на городах та всередині домогосподарств ще досі є безліч нерозірваних мін та снарядів. Та й загроза ворожих обстрілів нікуди не поділася. Тому люди повертатися до зруйнованих та знеструмлених домівок ще не наважувалися. Тому зустріти тут за дві години пошуків вдалося лише команду вибухотехніків, а з місцевих усього-на-всього… чотирьох селян.
Серед них був пенсіонер Анатолій Федорович, якому тоді було відносно небагато років — шістдесят вісім. Саме відносно, бо до великої війни він про свій вік взагалі не згадував. Здоров’я дозволяло вести повноцінне активне життя людини, яка мешкає в селі та годується, як кажуть, від землі. Прокидався з першими півнями, давав раду чималому господарству аж до глибокої ночі, і так щодня.
Спокійне пенсійне життя Федоровича закінчилося з початком навали росіян. Перші ж прильоти ворожих снарядів в одну мить перетворили його практично на інваліда. Снаряд зніс його літню кухню в садочку, мов картонну, заваливши старого під руїнами. Він майже нічого про те не пам’ятає. Прийшов до тями, коли турботливий приятель пенсіонера Володя з паралельної вулиці діставав його з-під камінюччя. Руки й ноги Федоровича не слухалися, ушкоджені очі розпізнавали тільки темряву та світло. Розповідь про порятунок пана Анатолія почув вже від самого Володимира, який із села не втік.
Важким спогадом про окупацію для пенсіонера залишився «наліт» на його садибу рашистів. Саме наліт — як кримінальний термін. До виходу на пенсію пан Анатолій служив у колишній міліції, тому й кваліфікує їхні дії професійним терміном. Попри його очевидний немічний стан, ті виповзні спочатку його дуже довго лупцювали.
Потім випотрошили всю садибу — від льоху до горищ сараїв. Знайшли нагородний пістолет, мисливську рушницю. Знову довго били і лише потім подалися геть. Всі інші згадки — тільки про обстріли, розбомблені хати, втечу сусідів із Вільхівки потайними стежками, про які він, як досвідчений мисливець, знав та підказував людям маршрути.
Після звільнення зруйнованої Вільхівки Анатолій Федорович неочікувано мусив доглядати… 68 подвір’їв на своїй вулиці! Власне, не самі садиби, а дивом вцілілу худобу й птицю. Коли ми спілкувалися, побіля нас «гуляли» собаки з котами, свійська птиця, недоєні кози, блискавками пролітали здичавілі вівці. Куди поділася більшість голів великої худоби — невідомо, але кілька корів тут є — ними опікується сусід Володя.
Мала Рогань
Про звільнення цього села АрміяInform вже розповідала. У тритисячній на початок 2022 року Малій Рогані «принади» окупації села звідало близько сотні людей, серед яких були і діти. Підлітків, малечу від орків ховали хто де міг, особливо дівчаток. Бо рашики напивалися щодня, шукаючи в покинутих та де-не-де жилих хатах поживи, харчів та пригод. Розважалися при цьому вони із «фантазією»: розстрілюючи сільгосптехніку, недорогі автівки, супутникові антени, вікна та сонячні батареї.
По селу, коли точилися бої під час його захоплення та визволення, «прилітало» з усіх боків. Горіли господарства і хати, падали дахи та стіни. Картина розрухи тут мало чим відрізнялася від вільхівської. Колишній очільник села ганебно втік. Голова ж Вільхівської територіальної громади перебував в окупації нарівні з іншими у своєму селищі. Переніс цей чоловік те саме, що й моя співрозмовниця — фермерка Любов Злобіна.
Але їй дісталося найбільше. Після російських обстрілів у пані Люби згоріло пів ферми, а це 142 голови корів, свиней та овець. Та, попри те, щоранку похмільні орки просили в неї розсіл чи м’ясця забитої уламками снарядів худоби, а потім на неї та сімох працівників ферми, на вцілілу худобу полювали для розваги їхні завжди п’яні снайпери чи автоматники.
Якимось дивом протидіяти оркам ухитрилися саме пані Люба з чоловіком Миколою. Як? У селі — ні світла, ні газу, вода тільки у криницях. Домовилося це фермерське подружжя з окупантами доволі просто: «Хлопчики, ви ж без хліба й цигарок тут сидите? Випустіть із села до міста, ми вам усе підвеземо! Але є умова: те саме ми доставимо і всім нашим односельцям, що лишилися!». Орки спочатку «за умову» хотіли їх розстріляти, але потім на пропозицію повелися. І пара возила людям найнеобхідніше, терплячи на зворотному шляху з Харкова від рашиків безпардонні побори.
За місяць після звільнення першими сюди повернулися селяни, яких вивели з окупації потайними стежками пані Люба та її чоловік, ветеран війни в Афганістані пан Микола. А за ними — ще понад сотню тих, у кого залишився не повністю розбомблений дім чи хоч літня кухня. Всі, хто зміг, засіяли вільні від нерозірваних мін та снарядів поля, посадили городи. І само собою так склалося, що життям звільненого поселення почала керувати ця сімейна пара.
— Пані Любо, — запитав тоді в жінки, — за рахунок чого зараз виживає ваше село? Грошей, роботи у ваших земляків, що повернулися, майже немає, вже з багатьма з них поспілкувався…
— Хтось вже знайшов роботу в місті, небагатьом роботу та житло примудрилися надати ми, — відповідає Любов Іванівна. — Але більшість у ці дні тримається тільки за рахунок городини й гуманітарної допомоги через програму Президента країни, Червоний Хрест та волонтерів. Координуємо з головою територіальної громади Олександром Шмиголем графіки її постачання з Харкова. У три села розвозимо продукти й товари першої необхідності ми з Миколою, в десяток інших — пан Олександр з помічниками. Якогось вантажного транспорту ні в кого, окрім нас, не залишилося, та якось викручуємося…
За рік після звільнення селищ
… Дзвоню в Малу Рогань фермерці Любові Злобіній:
— Любове Іванівно, вітаю! Пам’ятаєте мене?.. Так?.. Дякую, це приємно. Хочу дізнатися, як там у вас справи на фермі, що робиться в селі, як люди…
— Людей повернулося багато, десь відсотків вісімдесят, а може, й більше. Відбудовуються хто як може, роботу в Харкові чи деінде шукають. Важко всім дуже-дуже, але всі працюють рук не покладаючи, село чистеньке. Ми з чоловіком з трьох розбомблених корівників один більш-менш пристойний зліпили. Я керую фермою — вціліла худоба дала за рік гарний приплід, а Микола зараз сіє кукурудзу під силос. Ну, і волонтерю, як раніше. Днями ми забили 38 голів великої рогатої. Дещо з м’яса продала для витрат на господарство й зарплатню нашим працівникам. Але більшу частину м’яса роздала по людях та відвезла в бригаду тероборони. Хай хлопці з дівчатами поїдять свіженького! Молоко, сир вожу на блокпости. Що ще? Зять пішов воювати, переживаємо тепер за нього…
Взагалі, Вільхівська громада долає наслідки окупації дивовижними для воєнного часу темпами, поступово відновлюючи житло й критичну інфраструктуру. У Малу Рогань та Вільхівку дійсно повернулося приблизно 80% людей. А місцева влада намагається зробити все можливе, щоби забезпечити їх усім необхідним для нормалізації життя.
За словами очільника громади Олександра Шмиголя, основним маркером безпеки громади можна вважати те, що сюди вже повернулося дуже багато місцевих жителів з дітьми. Уже понад 400 дітей батьки перевезли до своїх домівок. Для порівняння: до повномасштабного російського вторгнення в громаді жило близько 800 дітей.
У Малій Рогані вже давно поновило роботу єдине в громаді стаціонарне відділення Укрпошти. У Вільхівці в посиленому режимі працює Центр надання соціальних послуг, який діяв ще до широкомасштабного вторгнення. Мешканці та комунальники з будівельниками отримали можливість, починаючи з травня 2022 року, коли общину ще іноді обстрілювала артилерія рашистів, поступово відновлювати ці населені пункти, наскільки це було можливо. Хоча в селах і досі залишаються майже повністю понівечені внаслідок бойових дій вулиці.
З червня 2022 року відновили автобусне сполучення між населеними пунктами громади та обласним центром. За дописами на сайті громади начальника Вільхівської сільської військової адміністрації Олександра Шмиголя, завдяки виділенню коштів від обласної адміністрації вдалося замінити людям майже 1500 вікон по всій громаді. Наразі в селищі і селах не припиняються роботи з відновлення житлового фонду і критичної інфраструктури, що постраждали внаслідок окупації та бойових дій: основні комунікації вже відновлені, включаючи підірваний міст через річку у Вільхівці.
Найбільшою проблемою залишається брак коштів. До війни бюджет Вільхівської громади становив близько 120 мільйонів гривень. Зі зрозумілих причин за рік війни після деокупації надходження до нього кратно знизилися, адже тут не працює майже жодне підприємство, а ті, що змогли відновити свою роботу, зробили це лише частково.
Утім, уже наразі Вільхівська ТГ має приблизно 50 мільйонів гривень надходжень, враховуючи дотації, які, щоправда, становлять менше ніж половину бюджету. Більшу частину грошей спрямовано на відбудову й допомогу людям. Вони вдячні за будь-яку допомогу, чудово розуміючи, що на повне відродження повноцінного життя в них піде не один рік…
Фото автора й з відкритих джерел
