Про особливості 14-денного періоду адаптації бійців у бойових частинах після проходження БЗВП та фахової підготовки АрміяInform розповів начальник групи інструкторів 127-ї окремої важкої механізованої бригади сержант…
Свій перший бій командир штурмової групи бригади територіальної оборони старший лейтенант Олег на псевдо «Хортиця» прийняв торік, 1 березня, на в’їзді до Баштанки, що на Миколаївщині. Десь 300 одиниць ворожої техніки та близько пів тисячі озброєного та екіпірованого особового складу рушило тоді в той бік. Але на шляху цієї ворожої армади заслоном стали вони — понад двадцять українських захисників, озброєні лише автоматами та гранатами. Вони вистояли і на 40 хвилин стримали російських окупанті, в такий спосіб вигравши дорогоцінний час для побудови оборони в центрі міста їхніми бойовими побратимами.
Вчителем фізкультури не встиг попрацювати — призвали до війська
Одразу працевлаштуватися за фахом в нього не вийшло. На третій день після закінчення Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського за спеціальністю вчителя фізичної культури та захисту Вітчизни влітку 2017 року його призвали на офіцерську службу за призовом. Але чоловік з цього приводу не шкодував: якщо треба, то треба! Спочатку впродовж трьох місяців удосконалював свої знання й навички, навчаючись на базі однієї із навчальних частин Львівщини. А згодом його призначили на посаду командира взводу Міжвидового центру підготовки військових частин і підрозділів та перевели на рідну Миколаївщину. Там він і провів решту часу своєї півторарічної офіцерської служби.
На фронт пішов у перший день війни разом із братом
Напередодні широкомасштабного вторгнення Олег разом із братом Ігорем приїхав до своїх батьків у рідне село Широке. А вранці 24 лютого їх розбудив наляканий і тремтячий голос матері, яка сповістила, що почалася війна…
— Я одразу увімкнув телевізор… Ми з братом потроху оговталися від шоку, зібралися з думками, поцілували маму та вирушили до сусідньої Снігурівки, що згодом була окупована росіянами. У місті ми придбали необхідні на перший час речі: ліки, продукти харчування, портативні зарядні пристрої для заряджання мобільних телефонів та одразу вирушили до місця збору військовозобов’язаних. Там ми пробули десь до 16-ї години вечора, доки оформлювали всі необхідні документи. Попередньо нас зарахували до складу нашої миколаївської 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Сіли в автобус та вирушили до Баштанки, де в місцевому військкоматі треба було зробити відповідний запис про призначення на посаду у військовому квитку. До Баштанки ми доїхали, а от до місця дислокації 79-ї бригади не встигли, бо росіяни вже наближалися до Миколаєва, і шлях до обласного центру був небезпечним. Тож нас вирішили залишити на місці та призначили на посади командирів підрозділів у складі місцевого формування територіальної оборони. У такий спосіб я повернувся до війська та відтоді пліч-о-пліч прохожу службу разом із братом, — згадав про перший день війни старший лейтенант Олег.
Двадцять сміливих українців проти пів тисячі росіян
Свій перший бій на чолі взводу він прийняв уже 1 березня на в’їзді до Баштанки. Лише доба минула відтоді, як ще не одягнених у військову форму, без захисних шоломів і бронежилетів хлопців перевели на цю тактично важливу ділянку оборони Миколаївщини, а вже наступного дня майже впритул до них наблизилися колона ворожої техніки.
— Ворог тоді рушив на Баштанку з метою подальшого просування у бік Нового Бугу. Близько 300 одиниць техніки налічувала його колона: танки, БТРи, реактивні системи залпового вогню «Град», вантажівки, а також близько пів тисячі озброєного та екіпірованого особового складу. А проти них — ми — понад двадцять чоловік, озброєні лише автоматами та гранатами. Це просто диво, що ще до початку російського наступу біля нас опинився трактор. І я попросив тракториста ковшем вирити нам укриття. Я наполіг, аби окопи мали не рівний, а зигзагоподібний вигляд. Саме так треба правильно робити за військовою наукою, щоб можна було змінювати вогневі позиції та захиститися від осколків снарядів та вибухової хвилі. Дякую трактористу. Він усе зробив правильно, і в підсумку через те більшість із нас зберегли своє життя, — згадав офіцер.
Це нині, за понад рік після тих трагічних і драматичних подій, про них можна загадувати, розставляючи певні акценти. А тоді, ближче до обіду, 1 березня, побачивши перед собою всю цю ворожу російську армаду, кожний з цих двох десятків хоробрих воїнів добре усвідомлював, що цей бій може бути першим і останнім у їхньому житті.
До пори до часу досить впевнено просувалася вперед рашистська техніка. Здавалося, що жодних перешкод на її шляху не існує і за мить росіяни увійдуть до Баштанки. Але як тільки Олег побачив, що положення ворога стало найбільш уразливим, пролунала голосна команда «Вогонь!».
Після цього ворожа колона одразу припинила свій рух. В окупантів почалася паніка. Вони вистрибували з вантажівок, намагаючись зрозуміти, звідки по них ведеться стрільба. Спочатку вони подумали, що українці зайняли позиції у невеличкій церкві, що розташовувалася неподалік. Почали гатити по ній з танків, внаслідок чого церква була зруйнована. А вже згодом, викривши позиції українських захисників, відкрили вогонь в їхній бік.
— Не знаю, мало це чи багато, але в такий спосіб у кількості понад двадцять солдатів ми спромоглися дати бій противнику, який у десятки разів переважав нас, та призупинити просування ворожого батальйону до Баштанки десь на 40 хвилин, — згадав про той бій старший лейтенант Олег.
За словами офіцера, ані він, ані його підлеглі під час бою страху не відчували. Ніхто із хлопців не розгубився.
— Ми завдали противнику певних втрат. Але, на превеликий жаль, й самі втратили чотирьох бойових побратимів. Один із них взагалі виконував визначені завдання, перебуваючи трохи попереду наших позицій. Його рашисти взяли в полон, зв’язали руки та показово розстріляли. Ще троє загинули в бою. росіяни згодом вирішили нас обійти і в такий спосіб якомога швидше дістатися центру Баштанки. Скажу відверто, якби вони не поспішали, то шансів вижити в нас майже не було б. Центру Баштанки ворог все-таки дістався, але місто не захопив. Там на росіян чекали інші воїни нашої теорборони. У місті почався бій, і рашисти були вимушені відступити, — розповів командир штурмової групи бригади територіальної оборони.
Як знищили ворожі «Тигри», Т-90 та мінометний розрахунок
Згодом його підрозділ передислокували до іншого місця, де також тримали оборону воїни 80-ї десантно-штурмової бригади. Противник прагнув захопити всю Миколаївщину, постійно шукаючи вразливі місця в нашій обороні та висуваючи вперед свої розвідувально-диверсійні групи. Працювала ворожа розвідка і поблизу позицій, які утримував підрозділ під командуванням офіцера «Хортиці».
— Пам’ятаю, як одного разу вночі наші хлопці виявили рашистську ДРГ, відкрили по них влучний вогонь, і ворог із втратами відійшов. А вже наступного дня він спробував підібратися до нас на «Тиграх». Але на той час ми вже були озброєні не лише автоматами, одного із їхніх «тигрів» вдалося одразу знищити. А потім на ворога пішли наші десантники. Дуже жорстку відсіч отримали тоді окупанти, втративши кілька бронемашин, свій хвалений Т-90 та мінометний розрахунок, окупанти знову були вимушені відступити, — розповів Олег.
Слава про «баштанських тероборонців» лякала окупантів
Відтоді з початку березня й донині підрозділ, яким командує старший лейтенант на псевдо «Хортиця», виконує завдання на Миколаївщини. Майже весь час від початку широкомасштабного російського вторгнення він обіймав посаду командира взводу, а десь півтора місяця тому його призначили командиром штурмової групи. Місця дислокації підрозділ іноді змінював, але напрямок утримання ним оборони залишався незмінним — південним. Гучна слава про двадцять сміливих воїнів, які вступили у двобій із ворожим батальйоном 1 березня на під’їзді до Баштанки, дійшла й до інших російських окупантів. І дізнавшись про те, що позиції неподалік рашистських зайняли саме «баштанські тероборонівці», ворог одразу того ж дня випустив по українських захисниках понад двадцять артилерійських снарядів.
— До самого визволення правобережжя Херсонщини російські загарбники гатили по нас щодня із САУ, «Градів» та інших систем артилерійського озброєння. Але нам треба було триматися саме на визначеному рубежі, і ми трималися, навесні, влітку й взимку, постійно окопуючись та зміцнюючи свої фортифікаційні споруди. І це ми робили не зупиняючись, бо добре усвідомлювали, що від того, наскільки ми будемо добре захищені в інженерному сенсі, залежить і виконання нами поставлених завдань, і наше життя, — розповів командир штурмової групи.
Згодом, після визволення правобережжя Херсонщини, тероборонівці трохи просунулися вперед і Нині, як і всі воїни Сил оборони, очікують на подальші наступальні дії з метою визволення всієї території України. Його брат Ігор несе службу у цій же бригаді, обіймаючи посаду командира роти.
Насамкінець чоловіки розповіли, що вдвох зробили велику справу, відремонтували батьківський будинок, який був значно пошкоджений внаслідок масованих ворожих артилерійських обстрілів по рідному селу.
На знімках: Командир штурмової групи окремої бригади територіальної оборони старший лейтенант Олег на псевдо «Хортиця».
Фото Дмитра Завтонова та з власного архіву офіцера
