На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
Запорізький напрямок. Відносним затишшям ситуацію тут не назвеш, адже лише минулої ночі російська армія завдала ракетних ударів по обласному центру, обстрілює села Гуляйпільської, Оріхівської, Воздвиженської та інших громад. Водночас, проїжджаючи селами, не бачиш занедбаних обійсть, люди й досі тут живуть, випасають худобу, де це можливо, та пораються на городі. Вони, як, зрештою, і всі українці та цивілізований світ, свято вірять, що вже скоро наша армія звільнить окуповані росіянами території та, врешті, настане мир і спокій. Селяни звикли тут до українських військових, люблять їх та поважають, бо ж у самих родини на війні.
Дорогою до полігону нас на імпровізованому блокпосту зупиняють діти.
— Слава Україні, скажіть — паляниця!
— Героям слава, паляниця! — у відповідь радісно говоримо їм та пригощаємо цукерками, що мали в нашому позашляховику.
— Для місцевих війна — це вже частина життя, до якої вони призвичаїлись, бо ж їхати нікуди, а виживати якось треба, — розповідає пресофіцер Дніпропетровської окремої бригади тероборони Дмитро. — Та й народились і виросли вони тут, куди їм тікати.
Під’їжджаємо до полігону, де тренуються тероборонці. Організовано тут все доволі на високому рівні, навіть інструктори на навчальних місцях у кольорових жилетах.
На стрільбищі зустрічаю інструктора, котрого обступили з усіх боків військові. Мабуть, щось дуже цікаво пояснює. Тож за нагоди і я з ним поспілкувався.
— До війни я і кілька моїх товаришів, котрі зараз теж тут, працювали у Дніпровському спортивному стрілецькому клубі «Барс», — розповідає інструктор зі стрільби на позивний «Балу». — Ну, в принципі, маю навички і добре стріляю з будь-якої зброї, свого часу був чемпіоном України з прикладної стрільби, призером різноманітних стрілецьких турнірів і змагань. Тому з колегами на початку війни без вагань пішли у нашу тероборону, а там нас практично одразу призначили інструкторами. Зараз працюємо з легкою вогнепальною зброєю, займаємось, в основному, з піхотою, розвідкою, штурмовиками, але навчаємо усіх, хто до нас приходить. З різними групами займаємось по-різному — з ким практикуємо швидку та інтуїтивну стрільбу з переміщеннями, з кимось відпрацьовуємо стрільбу на влучність, працюємо із-за укриття, практикуємо стрільбу з різних положень і на різні дистанції. Але, скажу вам, наші тренування приносять величезну користь солдатам, та в реальних бойових умовах рятують їм життя.
На іншому навчальному місці заняття проводять сапери. Здебільшого військові вже знають та бачили на власні очі той ворожий арсенал, котрий мало не щодня прилітає по їхніх позиціях. Проте вдосконаленню немає меж і ця теорія теж рятує життя.
— Останнім часом я навчаю молодих, або ще не добре навчених саперів, бо за понад рік війни добряче вивчив російські «сюрпризи» і вже знаю, що, як і коли можна знешкодити, — розповідає військовий на прізвисько «Ювелір». — Окупанти не гребують ані снарядами, ані мінами, ані фугасами. Вони не дотримуються жодних міжнародних домовленостей щодо заборон тої чиї іншої вибухівки. Тому у прифронтових лісах, посадках та полях можна знайти багато вибухонебезпечних предметів. Найбільше трапляються протипіхотні міни типу ПОМ та протитанкові ПТМ-3, ПТМ-4. На практиці скажу — якщо немає впевненості у тому, що знешкодиш міну — краще викликати більш досвідченого сапера, або ж знищити її з автомата чи дочекатись самоліквідації. Як то кажуть: «береженого Бог береже».
Ще на одній ділянці обладнана психологічна смуга перешкод. Без перебільшення скажу — хлопці з Дніпропетровщини добряче постарались, аби спорудити різноманітні перешкоди. Тренуються групами по кілька людей, за бажання кожен може повторити спробу пройти смугу. І на практиці, як кажуть самі військові, так і є, адже «піт на тренуваннях економить кров у бою». Тому за день долають «стометрівку» з перешкодами по кілька разів.
Такі тренування — це наочне підтвердження того, що Сили оборони України завжди готуються до того, аби якнайшвидше прогнати окупантів з нашої землі. росіяни теж не зволікають, тренуються, але українська воля до свободи врази більша за московський імперіалізм.
