Чому ворог зосереджується саме тут? На це питання відповів військовий експерт Петро Черник. «Курський напрямок — це питання їхнього (рф — ред.) престижу, тому що от уже…
Дмитро Білий — доктор історичних наук, професор, завідувач відділу Національного музею Голодомору-геноциду, письменник. Донеччанин, нащадок кубанських козаків, який вивчає історію голодоморів в Україні та навчає добровольців рукопашного бою. А ще він відомий своїми лекціями про історію партизанського руху, його філософію та стратегію.
Кореспондент АрміяInform поспілкувався з професором про значення партизанського руху у світовій історії, важливість цих знань в умовах сучасної російсько-української війни та про те, коли очікувати на «безпощадний російський бунт».
— Дмитре Дмитровичу, як ви взагалі почали викладати філософію партизанської боротьби?
— Я — історик. У 2014-му я їздив на полігони добровольців, був там інструктором, займався вишколом, а заодно проводив тренінги з основ психологічного виживання, інші тренінги. І логічно, що заодно сформувався цілий курс лекцій з теорією, практикою, стратегією та філософією партизанської війни. Річ у тім, що після XX сторіччя партизанський рух уже неможливо було не враховувати. Він став дуже важливим чинником, багато в чому завдяки йому сформувалася сучасна політична карта світу. Це війни в Алжирі, Афганістані, В’єтнамі, на Кубі та в інших країнах і регіонах.
І після початку нашої війни, особливо після Іловайська, багато людей були впевнені, що їм доведеться йди в партизани, тож лекції на цю тему були дуже потрібні.
«Пов’язали партизана зі зброєю у цивільному одязі — що з ним робити?»
— Ви сказали, що це цілий курс лекцій…
— Так, про партизанську війну можна багато розповісти — лекцій десять як мінімум. Наприклад, є юридичні аспекти, міжнародне гуманітарне право, Гаазька конвенція 1907 року, Женевські конвенції 1949-го… Кого вважати комбатантами, кого партизанами, правові аспекти поводження з полоненими тощо.
Ось під час війн в Іспанії проти Наполеона ще на початку XIX сторіччя партизани-гверільяси відтягнули на себе до 260 тисяч французьких військ, хоча самих гверільясів було тисяч 40–50. Виникло питання, як їх відрізняти від регулярних військ. Пруський король у 1813 році взагалі видав десять сторінок Цивільного кодексу із закликом про опір ворогу, фактично законом: беріть коси, сокири, вили — нищте ворога!
Особливо актуальними аспекти міжнародного права стали під час Другої світової війни. Пов’язали партизана зі зброєю в цивільному одязі — що з ним робити? Так, у випадку з росіянами ми знаємо, як вони поводяться з полоненими. Але все ж таки цивілізований світ має з’ясувати різницю між партизанами і диверсантами, чи це дійсно дядьки з мисливськими рушницями, які вистежують ворога, чи це військовослужбовці проводять рейд у тилу противника. У нас є закони про добровольців воєнізованих формувань територіальних громад, а який статус мають підпільники? Тобто лише самих юридичних питань навколо партизанського руху багато.
«Потрібно розуміти, що партизанська війна проходить декілька етапів»
— У чому полягають філософія і стратегія партизанської боротьби?
— Теоретики і практики партизанської війни багато розповідали про стратегію боротьби. Творець Китайської Народної Республіки, теоретик і практик Мао Цзедун говорив: ворог наступає — ми відступаємо, зупинився — ми його тривожимо, відступає — ми переслідуємо. Або як Джохар Дудаєв у 1994-му: набіг — відхід, набіг — відхід. Це і є основи партизанської боротьби.
До речі, є ще такий міжнародно-правовий аспект як статус держав, створених партизанськими арміями. Це, наприклад, та ж Китайська Народна Республіка, Чеченська Республіка Ічкерія, в нашій історії — Холодний Яр та інші.
Загалом потрібно розуміти, що партизанська війна проходить декілька етапів. Спочатку це стихійні розрізнені групи, які десь когось підстрелять, десь щось підпалять. Потім йде поступове зростання таких бойових актів, й окупанти змушені відповідати, починаються репресії. Це, своєю чергою, породжує відповіді-помсту. Кількість партизанських груп значно збільшується, вони об’єднуються, знаходять підтримку. І тут настає етап ідеологізації партизанського руху. Бо ми воюємо не просто тому, що в нас курку окупанти забрали. Ми воюємо за Україну — проти москалів, які завжди гнобили українців. Ідеологія тут має дуже велике значення. Це як цемент для стихійної боротьби на перших етапах, це вносить свідомість у партизанський рух.
«Вони начебто просто лузають насіння біля якогось об’єкту, а вночі він вибухає»
— Явище партизанської війни виникло давно, але світ змінився. Як, так би мовити, традиційні методи працюють в сучасних умовах?
— Особливостями сучасної української партизанської війни є досить розвинуте збройне підпілля. Ми щоразу чуємо, що десь підірвали чергового гауляйтера чи грохнули якогось колаборанта. Це, по-перше. А друга важлива особливість — це потужний потік корисної інформації, який надходить з окупованих міст. Багато молоді самоорганізувалося в підпілля, але буває, що й якась бабуся гуляє з песиком, просто дивиться туди й сюди, а потім в окупантів щось несподівано вибухає. Інформація про окуповані міста дуже важлива, тому що переважно там розташовуються штаби, казарми, склади.
— Ви говорите про великі міста, але «класичних» партизанів уявляєш такими собі хлопцями в лісі, в землянках…
— Так, знаю випадки, коли й звичайні селяни під’їжджали до ворогів, коли ті спокійно варили кашу, і стріляли їх із дробовиків. Напевно, так працюють і наші професійні диверсійні групи, які чекають на окупантів у несподіваних місцях. Але міста зараз — це концентрація важливих об’єктів. І від партизан-підпільників ефект може бути набагато більшим. Хлопці і дівчата начебто просто лузають насіння біля якось об’єкта, а вночі він вибухає, і для окупантів це може бути дуже відчутним ударом.
Тобто зараз дуже важливі елементи партизанського руху — збройне підпілля в містах і передавання інформації. Але ще раз скажу, стихійно в багатьох випадках воно тільки починається, але потім для держави життєво необхідно підтримати цих добровольців, допомогти їм усім, чим можна.
— Чи стали у пригоді ваші лекції слухачам тоді, дев’ять років тому?
— Дехто дійсно пішов у партизани на тимчасово окупованих територіях. Власне кажучи, мені самому довелося попрацювати з добровольцями на одному з полігонів, де в нас була створена УРА — Українська резервна армія.
«Я не позаздрю окупантам, які сунуться на нашу землю»
— Чи можуть, наприклад, американці навчити українців партизанської війни?
— Ну, українці тут самі кого хочеш навчать! Від закордонних партнерів нашим партизанам, як, власне, і військовослужбовцям, насамперед потрібне забезпечення. Можливо, перед вторгненням проводилися якісь заходи для організації та підтримки уряду в разі захоплення країни — хто ж про це зараз скаже! Але напевно передбачаючи стихійний рух опору окупантам, американці явно не очікували, що Україна своїми силами зуміє переломити перебіг усієї війни, після того як досить успішно пережила перші удари та вторгнення.
— Отже, спочатку партизанський рух з’являється стихійно. А як бути в регіонах, де велика частка людей отруєна московською пропагандою?
— Нині мені важко щось точно сказати, але у 2014 році багато моїх знайомих у Донецьку, то часті були випадки, просто чинили спротив непроханим гостям. Адже, це була проблема виживання, в принципі. Тобто окупанти прийшли раз — пограбували, а на другий раз можуть прийти і вбити. І тоді з’являлися, по суті, спонтанні партизанські вилазки, коли ворог — просто ворог, яким би «братом» до того він не був. Ми це бачимо навіть по всій Україні: «ватників», які більш-менш позитивно ставилися до росії, залишилося в рази менше.
Є така теорія абсолютного ворога, або тотальної ворожнечі. Коли ворог не розглядається як суб’єкт міжнародного права. Тобто ми можемо сваритися із сусідами, але приходить «брат» — і проти загарбника розпочинається абсолютна, тотальна війна всього народу.
Можна провести цікаву паралель: у 1948 році Сталін звинуватив югославського лідера Броз Тіто в антикомуністичній та занадто самостійній діяльності. А Броз Тіто під час війни проти німців керував 250-тисячною партизанською армією, мав досвід протидії переважаючим силам. І коли вже підтягувалися сили, готувався радянський десант для вторгнення, Тіто «злив» радянській розвідці реальні документи, в яких говорилося, що в разі вторгнення одразу 500 тисяч бійців ідуть у ліс партизанити, а десь півтора-два мільйони — в озброєне підпілля. Тобто югослави повідомили, що буде після захоплення країни: радянські окупаційні війська засинають, а вранці вже ніхто не прокинеться. І поряд з іншими факторами ця погроза спрацювала.
І ще один момент — феномен українського села. Є багато спогадів про спротив селян більшовикам-окупантам, про армію Нестора Махна. Військовий комісар Ісаак Бабель розповідав, що її неможливо оточити, неможливо зрозуміти. Селянин дістає із сарая кулемет з-під стріхи, ставить на тачанку, і армія миттєво мобілізується. А потім розпускається, знову розчиняється в степу, по хуторах і селах.
Фактично партизанська республіка Холодного Яру проіснувала чотири роки в повному оточенні. Українська повстанська армія, яка становила до 50–60 тисяч і продовжувала боротися з більшовиками до початку 1950-х. Ми мало знаємо прикладів в історії, щоби повстанський, партизанський рух діяв настільки масштабно протягом тривалого часу, в повному оточенні, в ізоляції, без всебічного забезпечення.
Дуже багато прикладів і зараз. У мене самого є друзі, зокрема, на Наддніпрянщині — мисливці із сіл і невеликих містечок, які серйозно готувалися до вторгнення. Вони вивчили кожну стежку, вони вміють поводитися зі зброєю, вони самоорганізувалися — близько 600 осіб… Дуже серйозні хлопці, і я не позаздрю окупантам, які сунуться на їхню землю. І таке по всій Україні, я так думаю.
«Українців неможливо запхати в диктатуру»
— У чому такий феномен партизанської історії України?
— Ми довгий час були нацією без власної держави і вважали владу чужою, не нашою. Тож, назвіть це історичною пам’яттю, але з початком війни ми побачили таку здатність організації на горизонтальному рівні. Просто вибух самоорганізації! Ми здивували весь світ і своїм волонтерським рухом, і потужним добровольчим рухом. Бісмарк казав, що держава може постати лише залізом і кров’ю. І саме нам випало жити в такі часи, коли наша держава будується на іншому рівні.
У нашій історії таких прикладів стихійної самоорганізації багато. Візьмемо часи козацтва: українські землі перебували під владою різних держав, але українське звичаєве право діяло й у російській імперії, і в Австро-Угорський, і в Румунії.
Також українці — вроджені самостійники, індивідуалісти. Так, у цієї медалі два боки. Кажуть, що де два українці, там три гетьмани. Тобто українців начебто тяжко організувати під проводом державної структури. Але з іншого боку — українців неможливо запхати в диктатуру. Є такий апокріф, що більшовицький лідер Лев Троцький перед відправкою червоних військ в Україну в 1919-му попереджав, що в Україні владу захопити легко, але втримати неможливо.
Звичайно, це полюси явища, крайні точки, але фактом залишається те, що в Україні зовсім інший культурний простір, який виразно проявляється, якщо порівнювати з росією.
Прийоми поводження зі зброєю і ближній бій — базові знання для партизанської боротьби
— Як ви оцінюєте значення сьогоднішнього партизанського руху в Україні? Якби його не було, що б ми втратили?
— Ми би втратили, по-перше, життєво важливу для ведення війни інформацію — для армії, для розвідки. І ми би не виконали дійсно головне завдання партизанської війни як невід’ємної частини тотальної війни — це руйнування логістики ворогів, проведення саботажу, боротьбу збройного підпілля.
— Наскільки українці, наші громадяни навчені методів партизанської війни?
— На жаль, із цим все було занедбане. Я, наприклад, був абсолютно впевнений, що велика війна буде. Але багато хто в це не вірив. Тому мало уваги приділялося масовій мілітарізації суспільства, патріотичній роботі. Тепер потрібно все надолужувати. Добре, що молодь у нас все-таки налаштована патріотично. Я це побачив на полігонах у 2014 році…
— Які базові речі потрібно знати?
— У нас є досвід такого вишколу, потрібного для спротиву окупантам. Насамперед це загальні прийоми поводження зі зброєю і ближній бій. До нас приходили люди, і ми навчали їх «з нуля». Як користуватися автоматом, стріляти, розбирати, збирати. Основи медичної допомоги: як накласти турнікет, як перев’язати рану, що робити під час серцевого нападу. Потім можна вивчати тактику. Як розпізнати встановлену розтяжку. Як орієнтуватися на місцевості. Потім — рукопашний бій. І хоча в сучасних війнах до нього зазвичай не доходить, але такі заняття мать ефект психологічного тренінгу, коли бачиш противника обличчям до обличчя. Мені з фронту хлопці телефонували і розповідали, що ці тренування психологічно дуже допомагають у ближньому бою, наприклад в містах. Але основа — вогнева, медична і фізична підготовка.
— У добу інтернету, які потрібні навички підпільникам?
— Наприклад, важливо уміти позначати локацію ворожих об’єктів. Також потрібно знати, як безпечно користуватися телефоном, месенджерами, як не видати себе в соцмережах. Головним завданням керівника підпілля, насамперед, є безпека своїх людей. Ніде не повинна світитися організація. Сунь Цзи ще за тисячоліття до наших технологій сказав про партизанську війну: «Безформне не можна знищити».
російська війна «всіх проти всіх»
— Чи можливий партизанський рух у росії? На етнічних українських територіях чи, наприклад, у Татарстані, Якутії тощо?
— Щось у мене є таке враження, що росія внаслідок цієї війни буде розпадатися, і там почнеться, як казав їхній Пушкін, «русский бунт — бессмысленный и беспощадный». Це буде не партизанська війна, а різанина, війна всіх проти всіх. Там вже зараз 27 приватних армій, «вагнер» — лише найбільш розкручена. Або кадирівська армія в Чечні. Але там цього багато — кожен регіональний царьок, який має гроші і владу, намагається мати й власну армію, і він думає: «Я в неї вклав гроші, чого ж буду кидати на Вугледар чи Бахмут! У мене тут, наприклад, Якутія, багата діамантами, краще я тут стану князьком». І цей бунт, думаю, почнеться…
— Коли на нього чекати?
— Зазвичай бунти в росії починаються після воєнної поразки. А через те, що у війні з Україною в росії поразок було — не проковтнеш, плюс постійний перерозподіл влади, боротьба за нею, то чекати залишилося недовго.
