Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Командир спецгрупи Богдан на псевдо «Сто тринадцятий» підірвався на ворожій міні 26 березня під час виконання бойового завдання на одному з островів дельти Дніпра поблизу Херсона.
— Після вибуху одразу зрозумів, що втратив ногу, — розповідає офіцер. — Паніки ніякої не було, просто промайнула думка, що відтепер додасться проблем. Хоч як дивно це не прозвучить, але до поранення я був готовий — війна є війна. Скинув із себе бронежилет, «розгрузку», намацав джгут і хотів було ним сам скористатися. Але після 10–15 секунд затишшя до мене рвучко підскочив наш бойовий медик і наклав два джгути, адже другу ногу теж трохи порвало.
Побратими донесли Богдана до місця, де на нього вже чекав викликаний по рації евакуаційний автомобіль. А далі була цивільна лікарня в Херсоні.
— Перед тим як анестезіолог збирався відправити мене в «нірвану», я запитав, як зіграла наша збірна з англійцями, — продовжує мій співрозмовник, час від часу масажуючи поранену ногу. — Почувши, що програла, зітхнув і переконався у вислові, що «одна біда не ходить»…
Богдан, незважаючи на молодість, розсудлива, виважена і вдумлива людина з аналітичним мисленням. Він з родини військових, тому зрозумілим є життєвий шлях, який він обрав. Закінчив Військову академію в Одесі, удосконалювався на численних курсах, тренінгах, різноманітних практичних заняттях та стрільбах з багатьох видів зброї. А 24 лютого минулого року зустрів війну під Васильковом.
— У нашого підрозділу було завдання не допустити захоплення ворогом аеродрому у разі, якщо він атакуватиме південніше Києва, — розповідає офіцер. — Коли окупантів зупинили на підступах до столиці, стало ясно, що до Васильківського летовища їм не дійти, і нас перекинули на гарячий Броварський напрямок. Саме тоді було знищено велику колону бронетехніки рашистів біля Скибина. Моя група діяла поблизу села Перемога, а потім — у населеному пункті Гоголів.
У травні «Сто тринадцятий» воював уже в районі Сєвєродонецька. Закусивши губи, відходили — ворог мав перевагу в техніці і завдавав потужних артилерійських ударів. Під час стримання рашистських штурмових дій у бійців групи швидко танув боєкомплект. І було вирішено залишити промзону міста. Відмова українського командування утримувати Сєвєродонецьк за будь-яку ціну дала можливість нашим військам заощадити ресурси для більш ефективного застосування на інших напрямках.
— Особисто для мене коротке відновлення дало змогу проаналізувати дії нашої групи, — розповідає Богдан. — До повномасштабного вторгнення ми тренувались за загальноприйнятими стандартами, частина з яких виявились неактуальними під час виконання реальних вогневих завдань. Бойові дії продемонстрували, що важливо дотримуватися певних заходів безпеки, але без ризиків (виправданих) на полі бою теж не обійтись.
Підрозділ «Сто тринадцятого» брав активну участь у боях за Балаклію. Офіцер вважає, що козирем наших військ на Харківському напрямку були раптовість і швидкість контрнаступу.
— Судячи з того, що ворог нарив під Балаклеєю безліч окопів, він готувався до серйозної оборони, — розмірковує Богдан. — Але майже все вирішив перший день, коли частини 25-ї повітряно-десантної бригади буквально без зупинки подолали оборонну лінію окупантів і стрімко розвинули свій наступ. Завданням нашого підрозділу було взяти під контроль ракетно-артилерійський арсенал, де рашисти зберігали боєприпаси. Взаємодіяли з «Вовками Да Вінчі», а спецпідрозділ Kraken тим часом зачищав, займав адміністративні будівлі та взаємодіяв з іншими частинами.
Потім були бої за Куп’янськ, у яких брали участь підлеглі «Сто тринадцятого», переправа на човнах через Оскіл, зіткнення з ворогом під селищем Дворічне. Окупанти були відкинуті нашими військами до Сватового.
— Бої на Слобожанщині загартували хлопців, — переконаний Богдан. — Крім того, що ми набралися досвіду, стали свідками та учасниками зміни методів та тактики ведення бойових дій. І хоча нині, як кажуть, у тренді застосування дронів, які, безперечно, дуже важливі, і часом без БПЛА просто неможливо вести бойові дії, все вирішує на землі піхота.
Після відновлення група офіцера перебазувалась під Херсон у район Дніпровських островів, де взаємодіяла з багатьма підрозділами Збройних Сил, а для артилерії стала бажаними очами. Завдання наших військових у цьому районі: методичне руйнування системи оборони ворога на лівому березі Дніпра. Це видно з характеру ударів, які завдаються по базах, складах, пунктах управління, місцях зосередження особового складу і по комунікаціях.
— Саме під час виконання завдання, коли ми невеликою групою просувались по одному з островів, я й підірвався на протипіхотній міні, — зітхає Богдан. — Було вже темно, і через те, що ворог не «відгукнувся» на вибух, ми обережно користувались ліхтарями. Я був при тямі і навіть намагався керувати підлеглими та доповідав начальству про обстановку. Шлях до евакуаційної машини мені здався вічністю.
Підлеглі відправили свого командира до госпіталю з усіма необхідними речами і з бойовим рюкзаком, в якому випадково виявилися споряджені ріжки до автомата і… дві гранати.
У лікувальній установі відповідні служби були легко шоковані через таку нештатну ситуацію, але поставилися з розумінням до бойового офіцера.
— Лежу на перев’язці, а поруч охоронці госпіталю ретельно перераховують набої, — посміхається Богдан. — А я кажу: «Там в рюкзаку є ще гранати. Нічого дивного, мене ж евакуювали з бойового завдання». Врешті, все владналося і набої з гранатами по акту передали «куди потрібно».
Кожного дня офіцер спілкується з підлеглими, цікавиться справами підрозділу, дає настанови і обіцяє обов’язково повернутися.
— У мене відбулись вже перші примірки для майбутнього протезування, — розповідає Богдан. — Кукса, правда ще не зовсім сформувалася, але це питання часу. Звичайно, ще зарано говорити про те, наскільки я буду спроможний ефективно виконувати свої службові обов’язки, але я вже не бачу себе поза армією.
Світле і вольове обличчя Богдана заради його безпеки довелось розмити.
Фото автора і з архіву «Сто тринадцятого»
