У росії продовжують брехати про те, що Кримський півострів вдалося загарбати в України й окупувати «без жодного пострілу», тому що ніхто не чинив активного спротиву. Насправді опір…
«Повзучий» наступ росії на українському фронті дедалі більше ускладнюється, плани зайняти хоча б усю Донецьку й Луганську області зазнають невдачі, а колосальні втрати скорочують можливості та знижують потенціал усієї армії рф. Тож зараз час — союзник України, яка може якнайкраще підготуватися до контрнаступу.
Про це в інтерв’ю інформаційному агентству ELTA заявив Міністр оборони України Олексій Резніков, який цього тижня зустрічався з Міністром оборони Литви Арвідасом Анушаускасом у Харкові, повідомляє Delfi.
«Час для нас дуже важливий для підготовки до контрнаступу. Ба більше, цей час працює на нас, тому що, як бачимо, що далі, то більше прискорюються відцентрові процеси всередині російського режиму», — сказав Олексій Резніков.
З іншого боку, за його словами, за даними української розвідки, керівництво російського режиму готове мобілізувати та принести в жертву нехай і три мільйони людей.
Олексій Резніков відкинув критику, яка звучала в західних ЗМІ, а іноді й з боку самих українських військових щодо категоричного наміру військово-політичного керівництва продовжувати оборону Бахмута, оскільки втрати, яких зазнає там українська армія, можуть навіть підірвати здатність України розпочати контрнаступ.
Міністр оборони України стверджує, що російські втрати там незрівнянно більші й просто «колосальні». За словами Міністра, в одному лише Бахмуті росія щодня втрачає вбитими та пораненими близько пів тисячі солдатів.
«Бахмут дозволяє нам меншими силами стримувати значно більші сили противника, паралельно знищуючи та перемелюючи його наступальні ресурси й потенціал. Це дуже важливо в контексті всього театру воєнних дій.
росіяни цю тактику „повзучого“ наступу застосовують уже понад пів року і зазнають колосальних втрат. Це означає, що якби не ті втрати, то весь свій потенціал на іншій оборонній лінії чи передовій вони могли б використовувати проти нас. У якомусь менш укріпленому та захищеному місці. І тепер щодня ми завдаємо їм величезної шкоди й утримуємо, по суті, під замком», — сказав Міністр оборони України.
Він також повторив тверду позицію українського вищого керівництва про те, що з нинішнім керівництвом росії не може бути жодних переговорів, доки її війська перебувають на території України, крім того, діалог зі злочинцями неможливий.
Олексій Резніков також заявив, що цю війну взагалі не вдасться «заморозити» жодними «переговорами», бо це — глобальне зіткнення. З іншого боку, за його словами, йому зрозуміло бажання деяких західних лідерів не викликати у своїх громадян надто завищених очікувань та віри у швидку перемогу — звідси їхнє більш обережне та стримане ставлення до заяв про переможні цілі України. Проте контрнаступ, за словами українського Міністра, обов’язково відбудеться «у потрібний момент».
— Один тільки Харківський військовий шпиталь, який ми щойно відвідали, з початку вторгнення прийняв понад 64 тисячі поранених. Тож життєво важливе питання — як вдається компенсувати збитки, втрати, зазнані українськими військами? Не тільки в живій силі, а й в озброєнні та боєприпасах?
— З початком вторгнення, після введення воєнного стану, було оголошено й мобілізацію. Генштаб армії затвердив план мобілізації. З огляду на сьогоднішню ситуацію, цей план, прийнятий до виконання ще в лютому минулого року, безперечно, не завершений і тим більше не перевищений. Ми його ще до кінця не виконали. У нас немає потреби оголошувати нову мобілізацію.
Отже, Генштаб із компенсацією втрат, яких ми, на жаль, зазнаємо, продовжує справлятися в спокійному, поступовому темпі, і браку живої сили ми, звісно, не відчуваємо. Але інший момент, який ви цілком слушно згадали — ту живу силу треба озброїти. І, звичайно, дуже хочеться її озброїти сучасною зброєю.
Не менш важливим є і навчання людей, їх підготовка. На початку основний, найбільший удар взяла й витримала регулярна армія. Люди, які вже служили в армії та мали відповідний досвід. До них приєдналися ветерани початку російсько-української війни, ті, хто служив та воював із 2014 року. Тож першим хвилям вторгнення протистояли передусім ті, хто вже служив та воював. Але зараз, природно, сили оборони та безпеки країни комплектуються людьми, яких передусім треба навчити. Ми дуже вдячні нашим союзникам і партнерам, які допомагають нам і в цій дуже важливій сфері, проводячи різноманітні програми підготовки наших військових.
В одній лише Великій Британії проходять підготовку 30 тис. військовослужбовців, до неї приєдналися Канада, Скандинавські країни. У самій Європі досі діє багато інших програм. Наших військових навчає також Литва, інші країни Балтії та Польща. Наші солдати навчаються користуватися системами ППО, артилерією, танками та іншою бронетехнікою. Військові проходять як індивідуальну, так і колективну підготовку, починаючи з рівня батальйону. Нині особливо важливе значення надається підготовці тих підрозділів, які братимуть участь у контрнаступі. Воно почнеться тоді, коли Генштаб вирішить, що настав час.
— Як ви оцінюєте нарощування контрнаступального потенціалу? Чи задоволені ви його динамікою, темпами, обсягом?
— Обіймаючи таку посаду, я маю бути оптимістом. При цьому на все дивитись, якщо не з часткою скепсису, то критично. Тому чи задоволений я, чи незадоволений — це не емоційне питання. Втім, ви поставили дуже правильне запитання в тому сенсі, що я просто забороняю собі бути цілком задоволеним будь-чим. Навпаки, я завжди маю бути трохи незадоволений.
Адже на сьогодні моє завдання полягає не лише в забезпеченні потреб Генштабу, які я отримую регулярно. Я ще маю подумати наперед — як накопичити резерви. Тому і своїх партнерів я завжди прошу про більше, ніж мені потрібно тут і зараз. Адже я розумію, що завтра мені потрібно більше — для резервів, з яких мені доведеться компенсувати втрати. З іншого боку, інтенсивність бойових дій змінюється. Тож якщо сьогодні потрібно стільки тисяч снарядів, то завтра знадобиться набагато більше. І так по колу. А росіяни — ворог, з яким дуже важко боротися. Вони дуже швидко навчаються. Внаслідок цього змінюється тактика ведення бойових дій.
Коли вони відкрито вторглися в Україну 24 лютого минулого року, вони йшли вперед колонами без артилерійського прикриття, розвідки, нічого не боячись. І ще везли з собою парадну форму, думаючи, що за три дні вони пройдуть парадом центром Києва. Це їм дорого коштувало. Ми розбивали ці колони, перерізали їхні логістичні ланцюги. Це привело до першого, як вони називали, «жесту доброї волі» — звільнення Київської, Чернігівської та Сумської областей. Черговий прояв «доброї волі» стався на Зміїному острові, потім у Харківській області та Херсоні. Але вони, як я вже сказав, швидко навчаються.
Ми з травня стали отримувати від наших партнерів речі, що змінюють хід гри, як-от 155-мм артилерійські системи, а з середини літа отримали другу підтримку, яка істотно змінює все, — HIMARS та інші ракетні системи залпового вогню. Це були не лише американські, а й німецькі, французькі системи, вони дали нам змогу влучати в цілі, що перебувають на відстані 80 км. Звичайно, це дало нам можливість почати знищувати їхні склади зброї, склади з паливом і командні пункти. Це і був шлях до успіху у напрямку Харкова та Херсона.
Вони винесли з цього урок і почали відтягувати всю свою інфраструктуру за 120 км. Так, це утруднило їхню логістику, але ми більше не могли вражати ці цілі за допомогою HIMARS та інших систем. Виникла необхідність пошуку інших рішень, здатних подовжити наші руки. Саме тому ми зараз обговорюємо це з нашими партнерами, заявляючи, що нам потрібні нові озброєння та боєприпаси до них, щоб ми мали можливість уражати цілі навіть на відстані 120 або 150 км. Ну, а мрія — дістати і понад 300 км.
— А яка зараз ситуація на цих переговорах?
— Ми знаходимо різні рішення, наприклад, за допомогою авіації. Але я не можу цим задовольнятися. Я хочу більше і, що не менш важливо, швидше. Адже для мене, Президента України та всього керівництва найголовнішою цінністю є здоров’я та життя наших солдатів. Наше завдання — захистити країну з максимальною ефективністю і при цьому з максимальним захистом наших солдатів. Цим ми відрізняємося від росіян.
— Але хоча, як ви сказали, росіяни швидко навчаються, деякі основні елементи їхньої тактики, наприклад, заполонити фронт тілами, не змінюються.
— Це правда, цей аспект у них не змінюється принаймні з часів Другої світової війни, і вони досі вважають солдатів просто гарматним м’ясом. Вони, як і раніше, використовують тактику м’ясорубки, і їм дійсно все одно, які їхні втрати.
Ось, Бахмут. Там їхній «повзучий» наступ триває вже шостий чи навіть сьомий місяць. Вони використовують хвилі штурму, атакувальну тактику. Таких хвиль, що безпосередньо йдуть одна за одною, може бути 10 або 12. Тільки в Бахмуті через це вони втрачають убитими та пораненими до 500 солдатів на день. Але там передусім є «вагнер», злочинці та в’язні, яких вони просто не рахують.
— На вашу думку, про що це говорить? Що хоча б людські ресурси в них поки що, якщо не невичерпні, то принаймні майже безмежні?
— По-перше, вони йдуть своєю старою і відомою приказкою: «Баби ще понароджують». По-друге, за даними нашої розвідки, багато вищих представників кремля підкріплюють свої стратегічні розрахунки та планування такою логікою: «Ми не пошкодуємо ні одного, ні трьох мільйонів, тому що за рахунок цих втрат ми приєднаємо половину України з двадцятьма мільйонами й у такий спосіб компенсуємо ці втрати».
З одного боку, як бачимо, це цілком цинічне ставлення до своїх людей. З іншого боку, цьому сприяло й помилкове переконання, яке ми бачили в багатьох країнах та столицях, які підтримують Україну, що Київ впаде протягом 72 годин, а вся Україна — протягом трьох тижнів. Адже передбачалося, що маленька радянська армія воюватиме проти великої радянської армії. Звичайно, якби це було так, то маленька радянська армія була приречена на поразку від великої радянської армії.
Але головне, що ми вже давно не маленька радянська армія. Як і загалом ми не радянська країна. Так, у нас ще багато радянської спадщини та тягаря, за останні тридцять років ми, звичайно, не зробили всього, що могли й мали зробити, щоб позбутися його й боротися з корупцією. Але демократія встигла перемогти та утвердитися в Україні, демократичні та європейські цінності вже стали для нас своїми.
І це вплинуло на Українську армію та оборонну міць, які реформувалися та розвивалися протягом останніх восьми років гібридної російської агресії. Серед полковників і генералів майже не залишилося тих, хто служив у радянській армії. Такі — рідкісний виняток. Майже всі наші генерали вже навчалися та служили в Українській армії. Так, у цієї армії теж була відповідна радянська спадщина й недоліки, що випливали з неї.
Проте за останній рік ця армія зробила величезний стрибок до творчого мислення, свободи ухвалення рішень, яка надається всім — від сержанта та роти до командира батальйону. Таким чином стали формуватися зовсім інші внутрішні стосунки та культура. Крім того, за ці вісім років ми вже наблизилися до багатьох стандартів НАТО. Та й досвід освоєння безлічі видів озброєння різних країн світу теж зробив свій внесок.
Отже, хоча основу нашого озброєння й надалі становить старе радянське, ми використовуємо й сучасну зброю країн НАТО. Ми поєднуємо все це настільки креативно й оперативно, що навіть наші інструктори на Заході раді, що ми приїжджаємо до них — адже ми даємо їм цінний досвід. А де ще величезний прогрес у використанні дронів — від цивільних безпілотників для зйомки весіль до великих військових ударних. Нам вдалося прикріпити до наших військових літаків протирадіолокаційні ракети та в такий спосіб знищити системи протиповітряної оборони противника.
Загалом Україна — єдина країна у світі, яка має такий унікальний досвід освоєння бойової техніки та озброєння, займається такою військовою «багатозадачністю» і при цьому успішно стримує та б’є так звану другу армію світу. Отже, повертаючись до вашого попереднього запитання, я можу лише повторити, що завжди хочу, щоб зброї постачалося ще більше та швидше, а також більше та швидше навчалися наші солдати.
— Найскладніші бої нині йдуть у Бахмуті. Яка ситуація на цей момент? Здається, що українські війська хоч і повільно, але втрачають місто?
— Принципова позиція наших військових та їхнього вищого командування — як командувача армії Валерія Залужного, так і генерала Олександра Сирського, який особисто керує обороною цієї фортеці — єдина й неодноразово висловлена Президентові, коли той їх про це запитував. Ця позиція — потрібно захищати та утримувати.
Чому? Тут керуються військовою логікою, яка мені дуже зрозуміла. Бахмут — дуже добре укріплене оборонне місце, що при цьому займає вдале географічне положення. Є різні верховини, річки. Тож це справжня фортеця. Бахмут дозволяє нашими меншими силами утримувати там переважаючі сили противника, одночасно знищуючи, перемелюючи його наступальні ресурси та потенціал. Це дуже важливо в контексті всього театру воєнних дій.
Уже згадану мною тактику «повзучого» наступу росіяни там використовують уже понад пів року й зазнають там божевільних втрат. Це означає, що якби не було тих втрат, вони могли б використати весь свій потенціал проти нас на іншій лінії оборони чи в іншому місці фронту. У якомусь менш укріпленому та захищеному місці. А тепер ми щодня завдаємо їм величезних збитків, стримуємо їх, по суті, у лещатах. Так і йде наступ росії. Мрії та плани кремля якнайшвидше вийти на кордони Донецької та Луганської областей зазнають краху.
— Що зараз відбувається на Донбаському фронті, той самий наступ росії, про який так багато говорять увесь цей час?
— У моєму розумінні, так. Він такий «повзучий».
— Він уже провалився?
— Він зазнає невдачі. Вони багато разів змінювали дати виконання цього плану наступу, й після встановлення нової дати цього досягти все одно не вдається. Це означає, що вони програють психологічно. І втрачають не лише живу силу, а й техніку та боєприпаси. Власник «вагнера» узяв на себе зобов’язання і поклявся досягти успіху принаймні на вузькому фронті. Усередині них між різними вежами кремля відбувається конфлікт.
— Це видно й по вбитому під час вибуху в санкт-петербурзі пропагандисту владлену татарському, який представляв «вагнер».
— Усе це насамперед дає нам змогу виграти більше часу, а також підтримує стабільність усієї нашої оборони. Час для нас має вирішальне значення під час підготовки до контрнаступу. Ба більше, цей час працює на нашу користь, тому що, як ми бачимо, що далі, то більше прискорюються відцентрові процеси всередині російського режиму.
— Ось щодо того, на чию користь працює час, багато дискусій. Я так розумію, ви кажете, що час працює на Україну — принаймні зараз, на цьому етапі війни?
— Так, час зараз на користь нас і наших партнерів. Нам ще потрібен час, щоб підготуватися, освоїти нові системи, підготувати наші підрозділи. У цей час прибудуть додаткові сили ППО. Як відомо, ми отримуємо системи Patriot, NASAMS, італійське, французьке озброєння.
ППО дасть можливість додатково обороняти та захищати деякі міста. Ми й так добре пережили зиму, хоча, як відомо, нас мріяли занурити в холод і морок, позбавивши світла, води та опалення. Це була ще одна їхня мрія, яка також не здійснилася.
— Справді, перебоїв з електропостачанням в Україні не було давно. Як це вдалося?
— Головне, що сказали українці: «Краще й без світла та води, але й без росії». А далі це була справа техніки та винахідливості, як захистити нашу інфраструктуру від ударів, ми швидко навчилися це робити. Паралельно ми вдосконалювали навички та методику збивання іранських безпілотників, крилатих ракет, наша ППО постійно вдосконалюється.
Звісно, тут нам потрібна й авіація. Я думаю, що питання з поставками літаків четвертого покоління все ж таки буде вирішено й ми отримаємо F-16 або інші. Нам авіація потрібна як елемент ППО, і це дуже важливо. Отже, підбиваючи підсумок усьому, можна сказати, що Бахмут — це місце, де ми виграємо час для цього й водночас послаблюємо російські можливості.
— Критики дедалі більше, зокрема й у західних ЗМІ, з приводу того, що через втрати в Бахмуті Україна ризикує підірвати власний контрнаступальний потенціал. Що ви скажете на це?
— Втрати на війні неминучі. Але коли ви в обороні, ви завжди отримуєте менше шкоди, ніж нападники. Тож що більше втрат ми завдамо російській армії, обороняючи зараз Бахмут, Авдіївку, Вугледар, Мар’їнку, то більше ми послабимо її спільні можливості та зможемо самі перейти в наступ з меншими втратами.
— Лунали розмови, що деякі західні політики вкотре страждають від «втоми» через війну в Україні. Тож нібито можна очікувати такого поганого сценарію: військову підтримку Україні надають доти, доки не розпочнеться її контрнаступ, який, втім, може в якийсь момент бути зупинений росією та «застрягти», і вже тоді основні союзники України можуть заявити, що досить, потрібно починати спонукати «зупиняти», «заморожувати» ситуацію, розпочинати «переговори». Звичайно, ніяке «заморож» війни на території України неможливе за жодних обставин, але такі розмови звучать. Що ви можете сказати про це?
— Так, я не раз чув такі міркування. Я скажу більше. Ще минулого літа на запитання, які основні небезпеки бачу в майбутньому, я відповів, що головна небезпека — це «синдром втоми». Люди «втомляться» від того, що постійно в усіх новинах лише Україна, Україна, Україна. Люди втомлюються від поганих новин і хочуть чогось іншого. Або що погані новини мають бути замінені поганими новинами звідкись ще. Тому я уважно стежив за всіма великими каналами новин у світі, як-от CNN, BBC, і бачив, як одного часу Україна була в головних заголовках, а потім якась трагедія чи то в самій Америці, чи десь ще посунулаУкраїну вниз. І вона може ніколи не повернутись звідти.
Це, загалом, нормально. Так улаштована психіка звичайних, нормальних людей. Але це стосується й політиків, бо це їхні виборці та платники податків. Ось і думають політики, що треба колись почати якось «домовлятися» і «розмовляти». Однак є одне «але». Це трагедія, яку ми пережили, ми зазнали величезних втрат, ми всі бачили той жах, який росія принесла не лише в Бучу, Ірпінь, Гостомель, Ізюм, Куп’янськ, Херсон, Маріуполь.
Це не дозволяє нам просто сісти за стіл і говорити з ними про щось. З ким ти там говоритимеш? З убивцями? Грабіжниками, мародерами та ґвалтівниками? Викрадачами дітей? Це просто неможливо. З іншого боку, ми показали всьому світу, що вміємо успішно боротися. Те, що російська армія друга у світі — це блеф, і ми це довели. Так, їх багато та зброї у них багато, але якість низька. Тож, мабуть, головне, про що я говорив увесь час і на всіх зустрічах із колегами, міністрами інших країн, це необхідність боротьби з цим «синдромом втоми». Ми всі маємо це робити.
— Мабуть, не менш важливо пояснювати людям та постійно нагадувати їм, що це не якийсь «регіональний конфлікт», один із багатьох, які існують та можуть бути «заморожені», а війна цивілізацій з глобальними наслідками, яку «відкласти» або якось уникнути не вдасться?
— Мабуть, не менш важливо пояснювати людям та постійно нагадувати їм, що це не щось «регіональне». Саме, звісно. Ще у 2008 році під категоричним тиском німців не «провокувати» росію Україні та Сакартвело було відмовлено у запрошенні до НАТО. Відбулася часткова окупація Сакартвело, 2014 року окупація Криму та інших частин України. При цьому повторювалося, що не треба «провокувати» росію, у неї закуповуються газ та нафта, розвивається спільний бізнес.
До чого це спричинило? До широкомасштабного вторгнення. Припинили купувати нафту, газ і багато іншого, загалом нарешті зробили те, до чого ми давно закликаємо — запровадили санкції. Тож зараз багато важливих і серйозних європейських та світових політиків уже відкрито та свідомо говорять про те, що Україна бореться за цінності демократії в цілому, що фронт боротьби за цінності проходить через Україну.
— На вашу думку, у політичній свідомості Заходу справді відбувається докорінний перелом, люди починають розуміти природу російського режиму і те, що ця війна є екзистенційною для всієї західної цивілізації, яку не вдасться вкотре «відкласти» чи «замести під килим»?
— Так, я думаю та бачу, що цей перелом відбувається. Це починають розуміти і прості громадяни, і політики — навіть різних політичних напрямків. Коли я приїжджаю до якоїсь країни та спілкуюся з місцевими ЗМІ, мене часто запитують, який «сценарій переговорів» я бачу. Я завжди повторюю, що ми готові до переговорів, але лише на умовах України. І ці умови прості — російські війська повинні залишити територію України, виплатити репарації та контрибуції, відшкодувати збитки, а всі злочинці та їхнє керівництво мають бути покарані. Загалом, я думаю, що небезпека тієї «втоми», про яку ми говоримо, зараз менша, ніж, наприклад, минулого літа.
— Китай дедалі більше виходить на сцену. Яку його роль ви бачите? Дехто каже, що диктатура Китаю в будь-якому разі підтримуватиме диктатуру росії, якщо потрібно буде озброювати її, робити все, щоб диктатура росії не зазнала стратегічної та екзистенційної поразки в Україні, навіть почне власну війну в Тайвані. Інші стверджують, що Китай вестиме більш обережну та складну гру, орієнтовану лише на власні інтереси, чим Україна навіть може скористатися. Якої думки ви дотримуєтеся?
— Я справді не підтримую першу точку зору. Я сподіваюся, що Китай не підтримає росію за жодних умов, усіма силами та засобами. Звичайно, на користь Китаю, щоб російський режим вижив і не впав. Це зрозуміло. Але Китай у будь-якому разі мислить великими категоріями й далеко наперед і дбає лише про свої інтереси. Відповідно до цих інтересів росія вже стала простим додатком до їхніх поставок сировини. Це вже сталося офіційно. Тож Китай підтримуватиме росію лише заради того й лише тією мірою, щоб він мав джерело сировини, де він може отримувати дешевий газ, нафту й деревину та претендувати на російські території.
Нещодавно я розмовляв із колегами, серед яких були китайські фахівці, які розповіли мені одну цікаву річ. У китайській мові немає поняття «брат». У їхній мові та сприйнятті є лише «старший брат» та «молодший брат». Тож це вже має на увазі ієрархію. За радянських часів, коли радянський союз та комуністичний Китай підписували договори та інші документи, там радянський союз був «старшим братом». А сьогодні в розумінні Китаю і, гадаю, за формулюванням їхніх документів китайською мовою, «старший брат» — це вже Китай, а росія, найімовірніше, «молодша сестра».
Тож, я думаю, що це головний аспект, і це підтверджує мій прогноз, що Китай підтримуватиме росію настільки, наскільки це можливо, але жодним чином не намагатиметься нашкодити своїм власним інтересам. Адже Китай є серйозним глобальним гравцем. Він посилав відповідні сигнали, як і Індія, до речі, про те, що у світі багато інших важливих та великих викликів, і застосування ядерної зброї є абсолютно неприпустимим. Я думаю, що Китай справді спробує стати можливим посередником у ймовірних переговорах. Загалом, буде конкурентна боротьба за те, хто буде організатором та посередником цих переговорів, оскільки це додасть державі та її лідерам додаткової ваги та очок.
— Начальник Генерального штабу армії США генерал Марк Міллі публічно неодноразово заявляв, що, на його думку, Україні буде дуже складно, а можливо, навіть неможливо вже цього року витіснити російські війська з усієї країни. Очевидно, це послання комусь. Можливо, і керівництву України, сигналізуючи про те, що лідери США дивляться на нинішню політичну позицію України та цілі, що декларуються, не з беззаперечним ентузіазмом. Як ви оцінюєте та інтерпретуєте такі заяви генерала? А яке повідомлення про майбутній контрнаступ України ви могли б тут і зараз надіслати самі?
— Я спробую пояснити деякі заяви, зроблені не лише шановним мною генералом Міллі, а й усіма нами — не лише військовими, а й політиками. Під час війни дуже важливо дотримуватися балансу між хорошими й поганими новинами. Дуже важливо керувати громадськими очікуваннями. Адже ми говорили з вами про «синдром втоми». Адже його можуть пережити не лише наші дружні країни, а й власний народ. Якщо повідомляти їм лише погані новини, у них можуть опуститися руки та впасти бойовий дух, що негайно позначиться на їхніх оборонних можливостях.
З іншого боку, якщо ми намагатимемося повідомляти тільки якомога більше добрих новин, наздоганяти оптимізм, недооцінювати противника, ми можемо створити відчуття, що війна майже закінчилася і ми можемо повернутися до національних видів спорту — взаємної гризні та конфліктів. А під час війни єдність — головна зброя. Нам пощастило, бо 24 лютого минулого року ми закопали всі сокири.
На жаль, зараз в Україні все ж таки з’явилися представники партії, яка закінчила війну, які знову починають шукати винних і займатися іншими подібними речами. Це нормально, так працює демократія. Але я повертаюся до того, що потрібний баланс. Тому генерал Міллі намагається не викликати завищених очікувань, інакше за ним піде таке ж сильне розчарування, зокрема й у його суспільстві. Вони нам дуже допомагають, але якщо раптом щось піде не так, щоб не було закидів у тому, що вони це робили даремно. Не забуватимемо, що нещодавно американцям довелося піти з Афганістану.
Такі аспекти має враховувати кожен політик, а генерал Міллі говорить як політик і орієнтується насамперед на аудиторію своєї країни. Як я вже казав, важливо не створювати надто завищених очікувань, щоб потім не було великого розчарування, почуття зради та додаткової агресії. А щодо контрнаступу, він станеться в той момент, коли Генштаб вирішить, що він потрібен і в потрібному напрямку.
