Таку комплексну підтримку родинам, що наразі не знають куди звернутися, буде надавати Регіональний центр соціального супроводу, створення якого започатковано у Збройних Силах. Про…
У 14 років він взяв до рук гітару, у 18 — барабанні палички, а в 37 змінив інструменти і мрії про справжній рок на військовий однострій. Олександру, який не мав жодного стосунку до армії, довелося поставити музику на паузу і змінити культурний фронт на військовий. Про те, як змінилися його будні й плани на майбутнє, він розповів журналісту АрміяInform.
Олександр — людина надзвичайно талановита та миролюбива. З дитинства, спостерігаючи за батьком, який свого часу грав на ударних та гітарі, він розумів, що його вабить музика. Але захоплення переросло у справу життя лише у 2011 році, коли він переїхав із рідного Запоріжжя до Дніпра і познайомився з майбутніми учасниками його першого гурту.
— Насправді перший гурт, де я грав на барабанах, у мене був ще у 2003-му, але то був короткотривалий досвід, після якого було 7 років перерви. А ось у Дніпрі моя музична кар’єра отримала поштовх. Доводилося грати в різних гуртах, останній — найбільш відомий у місті. Ми брали участь у різних фестивалях, долучалися до міських заходів і не тільки. Переважно грали кавери на відомі композиції, а згодом з’явилися і свої власні, — каже Олександр.
Солдат розповідає про ті часи, ніби про далеке минуле. Адже у лютому 2022 року світ таких українців, як він, перевернувся з ніг на голову.
— 24 лютого я вийшов на вулицю і побачив страшні речі: перелякані люди метушилися, хтось з речами кудись їхав, хтось стояв у чергах до аптек, магазинів, банкоматів. Але найбільше вразила найдовша черга — до військкомату. Охочих захистити себе та своїх рідних виявилося багато. Я теж до них долучився, — пригадує Олександр. — Якщо чесно, навіть уявити не міг, що колись матиму якийсь стосунок до армії. Адже у 2003 році, коли мені виповнилося 18-ть і я мав відслужити строкову, мене за станом здоров’я «списали». Але коли таке коїться навкруги, подібні нюанси відходять на другий план, і навіть у найбільших пацифістів вмикається режим воїна…
Чоловік майже рік чекав, коли зможе долучитися до військових, адже йому казали, що з його проблемами здоров’я та відсутністю досвіду нема куди влаштувати, та й охочих з військовим досвідом вистачало. Але вода камінь точить, і Олександр дочекався, коли і він став на захист своєї країни.
— У січні цього року потрапив до лав ЗСУ до артилерійського підрозділу однієї із механізованих бригад. Відтоді разом із побратимами ми проходимо бойове злагодження, безперервно навчаємося, тренуємося і здобуваємо необхідних вмінь і навичок, щоб у відповідний момент не залишити ворогу жодного шансу, — говорить військовий.
Олександр жартує, що найважчим для нього було прокидатися рано-вранці, адже він звик до нічного способу життя. А ось решта, навпаки, дається з легкістю.
— Я пишаюся, що служу саме в цій бригаді, бо на війні без артилерії було б непереливки. Кажуть, що це справа не для гуманітаріїв, бо вона тримається на математиці, геодезії, топографії і низці точних дисциплін. Але коли є бажання, всьому можна навчитися, — запевняє військовий.
А ще Олександр зрозумів, що у свої 37 років він готовий знову змінити свій фах, але цього разу назавжди.
— Мені довелося змінити чимало професій. За освітою я електромеханік, але то не моє. Встиг спробувати себе багато де: і на взуттєвій фабриці, і вчителем музики, і охоронцем у супермаркеті, і оператором у кол-центрі… Але ніде не просував себе на якісь лідерські позиції, взагалі був не дуже впевненим у собі. Коли ж одягнув військову форму, з’явилися амбіції і прагнення чогось досягти. Тому точно можу сказати — після війни планую затриматися в армії, — говорить Олександр. — Дивно було усвідомлювати, що до цього навіть не думав про кар’єру військового. Нині це абсолютно виважене рішення. Звісно, мені нема з чим порівнювати, якою стала наша армія за останні роки, але впевнено можу сказати: сучасна українська армія — це місце, де можна розвиватися, будувати кар’єру і планувати майбутнє.
Про готовність до виконання майбутніх бойових завдань вчорашній барабанщик говорить просто:
— Наші хлопці нині роблять неможливе, і ми не маємо права ховатися за їхніми спинами, тому навчаємося зі швидкістю світла, аби завтра стати з ними пліч-о-пліч.
Для Олександра неабиякою мотивацією сьогодні бути в лавах українського війська є майбутнє наших дітей.
— Хоча доля склалася так, що я сам не батько, але найболючішим для мене в цій війні є саме діти, а саме те, що їм доводиться переживати. Вони не заслужили на таке дитинство. Тому ми тут сьогодні, щоб у них було завтра, — запевняє військовий.
Хоча нині Олександру доводиться опановувати музику війни і абсолютно інші «інструменти», але він впевнений, що настане час і він знову гратиме на барабанах улюблений рок.
— У нас у підрозділі є люди, які, як і я, дотичні до музичного мистецтва, тому є шанс, що ми створимо такий собі армійський бенд, який зазвучить музикою перемоги, — підсумовує артилерист.
Фото з особистого альбому Олександра
